«Коли виросту, обов’язково стану справжнім лікарем, а не таким, як ти», — обіцяла я в п’ять років мамі-стоматологу. Моїми іграшками були коробочки від борів, а серед почесних обов’язків, коли опинялася «в гостях» у поліклініці, — виклик чергового пацієнта до кабінету. Терміни карієс, пульпіт, періодонтит — слова нашого домашнього лексикону. Мені було шкода маму, якій часто доводилося вмовляти на лікування чергового пацієнта-боягуза, тому, опинившись у її кріслі, я поводилась як справжня леді. До речі, завжди намагаюся дотримуватися головної стоматологічної заповіді: лікувати зуби вчасно і не зволікати. Тоді й пацієнтові легше, і лікареві менше клопоту зі всілякими ускладненнями. 

Коли мама була студенткою Львівського медичного інституту, їй запам’ятався випадок, який свідчить про важливість «стоматологічного» здоров’я. До Львова з далекого села, де не було дантиста, привезли маленьку дівчинку, всі зуби якої були вражені. В неї почалася інтоксикація організму. Доставили дитину занадто пізно, і врятувати її не вдалося. Вона померла…

Мама-лікар, а потім і завідувач профілактичного відділення однієї з поліклінік Кривого Рогу, завжди читала лекції тим, хто боявся бормашини… Якось до неї завітав старшокласник, син одного зі знайомих, і попросив… зав’язати йому очі, щоб було не так страшно. Цікаво, що тепер колишній боягуз працює у прокуратурі. Мабуть, уже тоді уявляв Феміду із зав’язаними очима.

Своїх пацієнтів мій «головний лікар» завжди називала лагідно «котиками», «зайчиками», «сонечками». Пам’ятаю курйозний випадок, коли один з наших родичів, очікуючи, поки мама прийме останнього пацієнта, розчаровано вигукнув: «Виявляється, ти всіх називаєш цими ласкавими словами, а я думав, тільки мене».

Кінокомедії Елема Клімова «Походеньки зубного лікаря» про молодого стоматолога Сергія Чеснокова, який виявив у себе дивну здатність — видаляти зуби, не спричиняючи болю, мама не любить. «Найлегше видалити зуб, а ось вилікувати його і зберегти непросто», — впевнена вона. На жаль, цього правила дотримуються не всі стоматологи. Колись мені довелося «тікати» від столичного доктора, яка прирекла мій зуб на видалення. А мама його врятувала. З сумлінністю і відповідальністю вона ставилася не лише до «своїх», а до всіх клієнтів.

«Наш сімейний лікар», — каже рідня про маму. До речі, лікарем вона стала, бо мала мрію — допомагати близьким. У селі на Житомирщині, де народилася і виросла, потрапити до стоматолога було проблематично — потрібно було їхати в районний центр.

Уже кілька років мама не працює. Дають про себе знати професійні захворювання — остеохондроз, варикозне розширення вен. Але й досі, коли заходжу в будь-яку стоматологічну поліклініку, її запах мені рідний, а представники цієї професії — члени однієї великої лікарської сім’ї. Хоч декого із маминих колег, які водили мене цим білосніжним привітним світом, уже немає, святий запах дитинства супроводжує й досі.