Він народився 100 років тому на Благовіщення. Нині будь-яке енциклопедичне видання повідомляє, що Омелян Пріцак — видатний філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньо відомих університетів, член багатьох академій наук світу. А ще — організатор і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, автор фундаментальної праці «Походження Русі», а також понад 1000 наукових праць із філології, сходознавства, всесвітньої історії, історії України.

Тернопільське коріння

Беручись за підготовку матеріалу до ювілею славетного українця, розшукував людей, які знали його. Але потім збагнув: розповісти краще про Омеляна Йосиповича не зможе ніхто, крім нього самого. У вересні 1990 року мені випала можливість узяти інтерв’ю в академіка Пріцака. Ще тривала горбачовська «перестройка», а радянська комуністична імперія вже дихала на ладан. Омелян Пріцак був тоді почесним академіком Академії наук УРСР. У серпні 1990 року він приїхав до Києва на І Міжнародний конгрес україністів. Після столиці завітав до Тернополя — міста, де прожив 15 років і в якому не був майже півстоліття.

Тоді, 1990-го, я вперше почув ім’я Омеляна Пріцака. Тому, зрозуміло, запитав, де його корені, як потрапив за океан. Дізнався, що народився він 7 квітня 1919 року в селі Лука (нині Самбірського району на Львівщині). Дід його був там головою місцевої управи. Батько працював інженером-залізничником, служив в Українській Галицькій Армії, потрапив у польський полон і загинув у таборі в Бресті-Литовському. Омелянові тоді було лише п’ять місяців. Згодом мати вийшла заміж удруге. Вітчимом хлопчика став тернопільський купець Богдан Саривага.

Сім’я переїхала до Тернополя. Тут жив із 1921-го до 1936 року. Навчався в місцевій гімназії.

«Так склалося, що я дуже швидко (маючи 13—14 років) прийняв три основні рішення щодо власного життя: по-перше, відкрив свою українську національність (зневірена після загибелі батька мати і вітчим виховували мене в польському дусі). Моя українізація потребувала підтвердження: я покинув улюблену фізику й вирішив, що життєва справа для мене — історія України. Оце друге рішення привело мене до третього — сходознавства», — розповідав Омелян Пріцак. І додав, що його зв’язок із тюркським світом розпочався ще задовго до народження.

Східні мотиви

Улітку 1915 року прибули на Галичину військові підрозділи турків, союзників Австро-Угорщини. Мати, знаючи німецьку мову, допомагала їм перекладати й навчилася трохи турецької. А згодом колисала маленького Омелянка і співала турецьких пісень. Вивчати східні мови він почав самотужки в Тернопільській гімназії. Коли 1936 року вступив до Львівського університету, відразу поринув не лише в семінари з історії, а й у сходознавчі мовні вправи.

Львівським науковим батьком Омелян Пріцак вважав академіка Івана Крип’якевича. Саме цей видатний учений познайомив допитливого юнака зі сходознавцем академіком Агатангелом Кримським. У Києві Омелян вступив до аспірантури, а восени 1940 року його призвали до Червоної армії. Воював, був поранений, потрапив у німецький полон.

Його воєнні та студійні мандрівки закінчилися 1946 року в німецькому університетському місті Геттінген. Там через два роки захистив докторську дисертацію про Караханідів — першу тюркську ісламську династію в домонгольський період. Одне слово, глибоко пірнув у науку.

1960 року Омеляна запросили до Гарвардського університету (США). Він зазначав, що віддав велику частину власної енергії й сили міжнародній алтаїстиці та тюркології. Коли ж Омелянові Йосиповичу минуло 45 років, зробив іспит власній совісті: зрікся всіх керівних посад у світовій алтаїстиці. «Мій відхід викликав здивування міжнародних колег. Де це видано, щоб престижну сходознавчу дисципліну поміняти на непрестижне українознавство, дивувалися вони. Та я збагнув інше: моя відповідальність — це історія України, до неї повинен повернутися, піднести її на міжнародний щабель науки», — твердив учений.

Український центр у Гарварді

Із життєпису науковця знаємо, що він 1964 року взявся втілювати власний задум — заснувати українознавчий центр у престижному Гарвардському університеті, професором якого був. Розгорнув кампанію серед української громади Америки зі збирання коштів. Мрія його з часом здійснилася. 16 років очолював цей інститут. «Коли я задумав серйозно зайнятися історією України, — казав мені в інтерв’ю Омелян Пріцак, — то знав, що для досягнення цієї мети треба виконати чотири передумови. По-перше, знайти батьківщину для науки в системі одного з найкращих університетів світу. По-друге, здобути відповідні кошти, щоб забезпечити незалежність і постійність. По-третє, створити семінар для вишколу молодих україністів, які б сполучали західну методологію з українським науковим досвідом. І по-четверте, створити престижний журнал україністики й залучити до активної співпраці найкращі наукові сили світу, влаштовувати міжнародні симпозіуми, конгреси. Це успішно вдалося втілити».

Звісно ж, не міг я не поцікавитися в Омеляна Пріцака, що ж таке історія України у його розумінні. І почув у відповідь: «Історія України — це не історія української етнічної маси, а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого всіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території. Деякі державні утворення України, її носіїв і цивілізацій зійшли зі сцени історії в різні часи, скажімо, печеніги, половці. Одна з них — цивілізація українська стала головною, а то й панівною на всій теперішній українській території. Безпристрасність історичних процесів, що довели, з одного боку, до занепаду багато цивілізацій, а з іншого — до їх інтеграції в українську національну спільноту, — предмет історії України».

Того вересневого дня майже 30 років тому в рідному Тернополі Омелян Пріцак зустрівся зі студентами й викладачами місцевого педагогічного інституту. Запам’яталася його фраза з виступу: «Я ніколи не помру швидше, ніж доки Україна здобуде незалежність». А мені це висловлювання академік розшифрував: «Це з мого боку було цілком логічно. Адже я народився за часів незалежності України, тобто в час, коли на галицьких землях була Західно-Українська Народна Республіка. Отож вважаю, що не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність».

Омелян Пріцак не просто дочекався проголошення державної незалежності України. Він навіть вирішив працювати на рідній землі. 1990 року він приїхав жити і працювати в Україну. Викладав історіографію та історіософію в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. П’ять років був директором Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України. Сімейні обставини змусили його повернутися у США. На рідну землю він ще двічі приїжджав. Але вічність покликала його у Бостоні 29 травня 2006-го.

Він прожив на білому світі 87 років. Зустрів світанок відродження Української держави на Батьківщині.