Точніше, дуже давно: ще на початку 1980-х років. Ми стояли біля колгоспного гаража сумні, невеселі й розчаровані. Ми — це представники молоді нашого господарства. А насуплені, бо керівники колгоспу відмовили нам у проханні влаштувати зустріч Нового року в сільському клубі, де молодь мала намір посидіти за святковим столом, поспівати та потанцювати біля ялинки. Звісно, ми корегували плани на новорічну ніч і негарними словами називали представників правління, які відхилили нашу заяву.
Про вовка, як кажуть, помовка. Біля диспетчерської саме зупинилося двійко наших опонентів, які в цей час дуже нагадували гоголівських персонажів Чуба та його кума, які в ніч перед Різдвом лаштувалися в гості до дяка, де мала відбутися «добра попойка». Вони голосно обговорювали «Новорічний вогник», який стабільно організовували для керівників господарства у приміщенні колгоспного дитсадка.
Я тоді миттю перестав сумувати й нагадав хлопцям блукання в темряві героїв згаданого літературного твору. Вони спершу не зрозуміли. Та коли розповів про трансформатор на пустирі й електричну лінію, що обслуговує і дитсадок, враз зраділи. А після уточнення, що вимкнувши струм автоматом, який там стоїть, можна все списати на стихійне лихо чи перевантаження на лінії, здійнялася ціла лісопосадка рук: «Я! Я! Можна я!» Бо всім кортіло зробити темну шкоду нашим керівникам, які позбавили нас свята у клубі.
Отже, тієї ночі ми вимикали автомат на трансформаторі кілька разів. І стільки само разів приїздив до нього автомобіль і наш головний електрик чи інженер вмикали струм, але щойно вони від’їжджали, хтось із нас вилазив зі схованки і тягнув шкодливу руку до масивного вимикача. Так тривало, доки правлінці не здогадалися поставити біля трансформатора вартового з ломакою, пляшкою та великим запасом лайливих слів, які він періодично вигукував у темряву і нахвалявся повідкручувати комусь руки.
Цю історію зі своєї електромонтерської відносно безтурботної юності згадую нечасто. Бо досі соромно за окремі витівки молодості. Але якщо йдеться про класичну тему зникнення Місяця (чи електричного світла), завжди знімаю капелюха перед генієм Миколи Гоголя, який ще давніше передбачив схожий перебіг подій ще й через втручання нечистої сили. Пам’ятаєте? «І треба ж було, — продовжував Чуб, витираючи рукавом вуса, — якомусь дияволу, щоб йому не довелося, собаці, вранці чарку горілки випити, втрутитися!»
Тобто вустами літературного класика родом із Полтавщини, якого також свого часу спробувала привласнити росія, чітко й авторитетно сказано: свідомо наважитися позбавити людей світла здатен здебільшого виродок пекла, сатана, чортяка, диявол, нечистий. І то вже окремі деталі, що у ХХІ столітті цей біс може бути в людській подобі, але має людиноненависницьку сутність. Точніше, україноненависницьку.
Саме це геополітичне ніхто, опинившись у кремлі, стало рушієм антиукраїнської риторики, мови ненависті і брехні стосовно нашої держави. А далі в хід пішла мова зброї, яку воно дало наказ використовувати проти українців для загарбання Криму та частини Донбасу. Агресивні наміри й мілітаристські настрої було написано великими літерами на його мармизі. Посприяли цьому й полчища пропагандистських лакеїв, які тривалий час ліпили із цієї нікчеми культ мужнього воїна і навіть супермена в камуфляжі чи морській тільняшці. Його підсаджували в кабіну літака-винищувача, пхали у люк рубки підводного човна, давали в руки зразки стрілецької зброї, на яку воно намагалося дивитися не як баран на нові ворота, а зі знанням справи. А у якийсь час пуйло й саме повірило, що воно справді хоробрий воїн, геніальний стратег і успішний воєначальник. Із таким переможним настроєм та впевненістю в перемозі й розпочало повномасштабне вторгнення в Україну.
Маніакальне запаморочення від успіхів почало щезати вже 25 чи 26 лютого. І ще тоді, по гарячих слідах очевидних промахів і поразок «другої у світі армії», авторитетні військові аналітики зробили висновок: так планувати і вести наступ міг тільки ідіот. Той самий, який про військову справу має лише приблизне уявлення, а амуніцію кольору хакі натягав тільки для іміджевого фото чи сюжету для ящика.
Зіщулившись під тягарем невдач, воно намагалося тримати марку. Безсонними ночами мимохіть згадало сумний підлітковий досвід у пітерських підворіттях. Коли його лупцювали суперники з міцнішими кулаками, втирало юшку з носа, а далі зганяло лють і злість на молодших і відверто слабших хлопчаках. Або й на дівчатках… Щоб знали!
Тобто цей виродок потойбіччя свідомо перевів відносини з Україною на мову не тільки ненависті, а й темряви. Точніше, й мовою це важко назвати, бо йдеться про гарчання, харчання чи завивання приреченого звіра. Згоден, щось подібне могло здаватися тільки фантасмагорією чи фентезі-трилером, та факт залишається фактом: головнокомандувач «другої у світі армії» воює з українськими жінками та дітьми і людьми похилого віку. Не маючи змоги здолати чоловіків — захисників України, рашисти влаштовують «темну» цивільному населенню, адже цілеспрямовано знищують об’єкти енергетичної інфраструктури. І потім злорадно потирають руки, уявляючи малих дітей чи старих і немічних людей без світла, тепла, води чи зв’язку.
Кремлівська мова темряви — це дикість і варварство, які увійдуть у чорні і трагічні сторінки історії ХХІ століття. І не всі наші нащадки, мабуть, повірять, що представники роду людського, навіть найгірші, здатні на щось подібне. Проте попри все закінчення війни буде успішним, бо нині майже за Гоголем також маємо пережити темну ніч перед Різдвом. Перед народженням нашої Перемоги. Перемоги добра над злом і світла над темрявою. Перемоги всього цивілізованого світу над здичавілим пуйлом. А згадуватимуть наші правнуки цього бридкого злого дідька, плюючи на його карикатурні зображення і лякаючи ним діток, знову ж таки за Гоголем: «Бач, яка кака намальована!..»