ВИСТАВКА

«Великий Перевіз» зібрав майстрів живопису і графіки найвищого рівня 
 

«Великий Перевіз» — ідеологія мистецького проекту і назва села біля річки Псел на Полтавщині. Там понад два десятиліття час від часу мешкають київські художники Тамара та Олександр Бабаки. Вони запрошують у своє обійстя художників різних генерацій і творчих уподобань. Про цей гоголівський край, здавна облюбований художниками, Олена Бабенцова висловилася так: «Буйна розкидиста природа прагне вивалитися за рамки формату». Митці втримують на полотні зникаючу культуру, минаючий час у містичних шатах дня і ночі, в спалахах духу, в пристрастях кольору, у ворожінні ліній та плям. Енергії, пульсації, експресії…                    

«Спасатися від життя, щоб жити»

Художники змальовують свою естетику кольору. Адже «кожен колір здатен бути причиною для всього, чому він властивий», —  вважає Ігор Ступаченко. Петро Гончар стає за мольберт на пленері ще й тому, що «треба час від часу спасатися від цього життя, щоб жити». Його постулат підтверджує звихрена сіро-зеленава похмурість його пейзажів. Ніна Денисова на пленері ніби «наштовхнулася сама на себе». Її пейзажі реалістичні, що не притаманне іншим роботам на виставці. Загалом пензлями  втілювався не тільки талант і фах, а ще й філософія форми та змісту, яка вібрувала в повітрі площини. На виставці нас спиняло торжество кольору: від волюнтаризму фарб Олександра Бабака, що саме у Великому Перевозі знайшов свою тему, до яскравої колористичної всеядності Олексія Аполлонова, який вважає, що «колір породжує образ, образ породжує асоціацію, символ». Яскраві квіти у вазах на квітучому підвіконні Олени Придувалової  — «художнє співвідношення лінії та плями» у вибуху кольору. Здалеку впізнаються «гламуризм» Влади Ралко з її фірмовими рожевими мазками та фіолетові спалахи у пристрасті тьмяно-глибинних фарб у Володимира Будникова. Поодинокі портрети, наприклад, Сергія Гая досить формальні. А щодо «ню» навряд чи буде мати претензії будь-яка комісія з моралі.

Приваблював свіжий, наче засніжений колорит робіт Анатолія Степаненка та метафізичність зимових пейзажів Анатолія Криволапа. Мені випала нагода запитати майстра, як змінилося його життя після гучного комерційного успіху на західних аукціонах.  Ось його  відповідь:   

— Співвітчизники з 1992 року майже до останнього часу не купували моїх робіт. Я ставився до цього з розумінням, бо знав, що наші клієнти виховані на соцреалізмі. Вони не сприймали того, що я робив. Коли людина купує картину, вона вступає в контакт з нею.  Кожного вечора маєш її перед очима. Це гірше, ніж жінка, — від неї можна сховатися… Комерційний успіх не змінив моє ставлення ані до живопису, ані до чого іншого.  Як жив, так і живу — там само. Як  працював, так і працюю. Людина стає вразливою, коли вона нічого не робить, і болісно переживає, коли вона нічого не робить. Сам процес роботи найважливіший,  дисципліна очищає від зайвих ілюзій. Я дослухаюся до власних відчуттів і до їх природи. Успіх надихає. Я зробив нові кроки, наприклад, пейзажі більшого формату, та пам’ятаю: якщо завищувати планку, можна перескочити межу власного контролю над роботою… Не кожен комерційно успішний художник є митцем вищого гатунку. Є невідомі художники, які нічим не поступаються успішним. Твори входять у вартісну систему, і тоді клієнт сприймає їх як ціну наклеєних на площину грошей. Картина переходить у якість таких речей, як золото тощо, а не мистецьких цінностей…»

Добре знаний на Заході патріарх українського живопису Олександр Дубовик вважає, що мистецтво має нести в собі таїну.
Картина майства 2012 року «Без назви». Фото автора 

Довголіття — у здатності перевтілюватися

Сучасні художники тяжіють до великоформатних робіт. Ще один добре відомий на Заході митець Олександр Дубовик також представив досить просторову роботу. Його картини викликали найбільшу суперечку. На виставці я зустрів власника галереї на Подолі Павла Гудімова. Він вважає, що сучасний пейзаж повинен бути метапейзажем. Тобто якщо раніше у пейзажі просвічувався світ майстра, то тепер пейзаж душі та майстерність художника накладаються на певне природне або уявне середовище. Павло не сприйняв робіт Дубовика. Тим часом знаний кераміст Неллі Ісупова вважає, що патріарх українського живопису завжди сучасний, бо його роботи містять сучасну філософію буття і духу. Живописець запрошує до діалогу, який ведуть на квадратах його робіт реалістичні персони з антропоморфними постатями. Поліморфність палімпсесту. Простіше кажучи, в одній роботі проглядає кілька культурних пластів. Вона втілює багатомірність сучасного життя і багаторівневість свідомості людини. Дубовик вважає, що «джерело довголіття картини — її здатність перевтілюватися в нових і непередбачуваних умовах. Мова знаків і символів вічна». Його роботи «піднеслися» над виставкою на протилежній стіні, до них треба було «дійти». Він  створив свої знаки і символи в просторі палітри. Митець-філософ пояснює:

— Простір моєї картини не одразу відкривається для розуму та емоцій. Треба докласти зусиль, щоб увійти в цей світ. Зображене не має відношення до світу речей — емоційне враження складається не тільки через зорове сприйняття, а й через загальне світосприйняття сучасної людини. Зіткнення понятійних рівнів створює відчуття тривоги, загрози. Ця загроза наростає на всіх рівнях, навіть на побутовому. Ми перенасичені інформацією, знаємо більше і нас хвилює те, що раніше не зачіпало людей. Треба створювати свій власний більш-менш замкнутий світ, гармонійний наскільки це можливо, і зберігати себе. Це будує платформу для загальнолюдської моралі, коли людина відчуває в собі певні кордони, які не може порушувати принципово. Адже завжди існує поняття честі до себе і до світу.