ВИСТАВКА

У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. Яворницького представили одяг від козацької доби до кінця минулого століття

Дізнатися, що таке фільдеперсові (а є ще й фільдекосові) панчохи, звідки походить слово «чепець», а також подивитися на… чоловічий сарафан можна  на виставці «Мода крізь століття», яка днями відкрилася в історичному музеї Дніпропетровська. Також тут можна помилуватися старовинним вбранням та аксесуарами до нього, порівнявши їх із сучасними дизайнерськими моделями, представленими на виставці. В експозиції близько ста предметів із тканинного фонду ДНІМ від козацької доби до 1980-х років: козацькі кунтуші ХVІІІ століття, зразки народного вбрання ХІХ-го, сукні та костюми, спідній одяг кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя, капелюшки, одяг 1950—1980-х років. 

Костюм жіночий український. Катеринослав, ХІХ ст. Фото автора

Найдавніші і найдорожчі експонати — вбрання, яке носили запорожці у ХVІІІ столітті, — куртка (кажанок) з парчевим позументом, жупан із сукна, опоясаний шовком.  Надзвичайний шовковий пояс, вироблений у Франції, свідчить про те, що козацька старшина була в курсі модних тенденцій і могла собі дозволити коштовні закордонні аксесуари. 

Ось російське і українське вбрання з Катеринославщини ХІХ сторіччя, а також подарований музею К. Ворошиловим угорський жіночий костюм. Головною складовою цього вбрання є сарафан. Старший науковий співробітник ДНІМ Алла Москалець розповіла, звідки з’явився сарафан у слов’янських народів. Виявляється, первісно це був чоловічий одяг без рукавів, який носили чиновники високого рангу спочатку Середньої Азії, а потім  Росії. Сарафани видавали як нагороду, для кожного чина —відповідного фасону і з певної тканини.  Зручний у спеку і вітер чоловічий халат без рукавів, із застібкою попереду розповсюдився серед слов’ян ще у ХІІ сторіччі, і лише у ХІV його почали одягати жінки — спочатку як домашній одяг, а пізніше і як парадний.

Цікаво, що в українському національному вбранні, який зазвичай поділений на спідню і верхню частину, ми взагалі не бачимо сарафанів! Чому? Залишимо це запитання спеціалістам з історії одягу і перейдемо до не менш цікавої експозиції —  дамських капелюшків. Наприкінці ХІХ століття жінки дуже полюбляли капелюхи, а на початку ХХ у 30-ті роки їх забороняли як частину буржуазної культури. Однак жінки в будь-які часи до капелюшків мають особливе ставлення, і після війни ці головні убори увійшли у вуличну моду. До речі, капелюхи 20-х і 50-х років минулого століття дуже схожі.

А далі Алла Москалець пропонує перейти до предметів, виставка яких за радянських часів була б неможливою. Адже збирання музеєм таких фривольних речей, як білизна, тоді не віталося.

— Ми виявили жахливу прогалину у цьому питанні. Якось одна жінка принесла до музею фільдеперсові панчохи, схожі на сучасні гетри. Вони викликали серед наших співробітників справжній ажіотаж. Фільдеперсовий  — це вироблений з вовни овець, розведених у Персії. А фільдекосовий — з овець, розведених у Шотландії. Потім ми стали цілеспрямовано збирати предмети спідньої білизни. Одне з недавніх придбань музею — жіночий корсет кінця ХІХ — початку ХХ століття, з китовим вусом, атласною стрічкою і французьким мереживом. Поряд у вітрині можна побачити жіночі спідні батистові сорочки з ручним мереживом, дитячий і дамські чепці того ж періоду. До речі, слово чепець пішло від назви скріплювального шва. Волосся теж треба було чимось скріпляти, зчіплювати. Отже — чепець для зчеплення волосся.

Взуття, яке носили радянські жінки у довоєнні й 1950-ті роки, цілком схожі на сучасні.  Варто лише подивитися на шкіряні високі чоботи із шнурівкою і боти на підборах із застібкою на гудзик. Правда, останні — гумові!

Директор ДНІМ Надія Капустіна зазначає, що одяг — це важливий елемент культури, який яскраво ілюструє епоху та соціальні прошарки. Це і своєрідне втілення світогляду та філософії життя: наприклад, вишиванки мають відлякувати нечисту силу від людини. У музейній колекції наразі не вистачає весільних та суконь і костюмів для випускного балу, дитячого одягу різних часів. Дніпропетровські музейники звертаються до небайдужих людей з проханням допомогти їм поповнити експозицію.