Мабуть, нема більше у світі країни, де спільнота сільгоспвиробників така неоднорідна й строката, як в Україні. З одного боку — велетенські агрохолдинги, з другого — не лише фермери, а й мільйони дрібних аграріїв — сімейних господарств та одноосібників, які виробляють сільськогосподарську продукцію нібито для власних потреб. Частина з них так і робить, хіба що інколи завезуть на базар кошик яблук та мішечок картоплі. Але ж є й інші, що разом виробляють значні обсяги товарної продукції, яка офіційно не обліковується і з якої не стягуються податки.
Як залучити цю спільноту до цивілізованого аграрного ринку? Цій темі було присвячено круглий стіл «Залучення малих товаровиробників до організованих ринків обігу сільськогосподарської продукції», організований Представництвом ЄС в Україні, Міністерством аграрної політики та продовольства і проектом «Підтримка впровадження сільськогосподарської та продовольчої політики в Україні», фінансованим Європейським Союзом.
Заступник директора Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» Микола Пугачов щодо місця, яке посідають малі виробники у загальному обсязі української аграрної продукції, зауважує: у країні є кілька груп товаровиробників. Це великі аграрні підприємства, фермерські господарства, з яких 7,5% — малі, із середньою площею 82 га, і терра інкогніта — 15 мільйонів домогосподарств. Їхня продукція займає певну нішу в загальній структурі сільськогосподарського виробництва. Так, на господарства населення припадає більша частина виробництва картоплі, овочів, фруктів, плодів, ягід тощо.
У такому господарюванні є переваги: виробники не сплачують податків, тому мають неконкурентні переваги перед аграрними підприємствами, які працюють офіційно. Натомість вони не можуть гарантувати якість та безпечність своєї продукції, претендувати на державну підтримку (за винятком дотацій на вирощування молодняку великої рогатої худоби), крім того, соціально не захищені і втрачають частину доходу, бо перебувають поза ринком та змушені віддавати свою продукцію задешево сірим перекупникам. Втрачають і місцеві бюджети, крім того, не можна точно прогнозувати державну політику в аграрній галузі, найперше щодо обсягів та напрямів державної підтримки.
Проте як зауважив керівник сектору сільського господарства Представництва ЄС в Україні Бен Хелл, європейська спільнота вважає, що малі сільськогосподарські підприємства якраз потребують більшої підтримки. Зокрема для них діють спеціальні режими оподаткування. Передумова одержання такої підтримки — офіційна реєстрація. Чому малі сільгоспвиробники не бажають цього в нас? На думку пана Хелла, причини — складна процедура реєстрації плюс податкові ризики: не встиг зареєструватися, а податок уже плати. Тому, вважає експерт, і для наших малих виробників слід розробити сприятливий податковий режим.
Представник Групи підтримки України в ЄС Маркус Клінглер розповів, навіщо потрібна реєстрація малих сільгоспвиробників: по-перше, щоб знати, хто потребує державної підтримки і скільки таких в Україні, які їхні потреби. По-друге, на думку експерта, офіційний статус аграрія підвищує його рівень довіри до влади і поліпшує взаємну комунікацію. Так, у ЄС група аграріїв може заявити про намір виробляти якийсь особливий вид продукції й вимагати підтримки такого виробництва.
Є ще й питання доступу до фінансових ресурсів. Навіть якщо знайдеться відчайдух, готовий узяти кредит у банку, то банк не захоче мати справу з не зареєстрованим виробником. Крім того, він не може претендувати на якусь соціальну допомогу, як-от пенсії, соціальне страхування, за винятком хіба горезвісної комунальної субсидії — багато хто не прагне реєструватися саме тому, що боїться її втратити, хоч, якщо розібратися, втрачає набагато більше. Не кажучи вже про те, що варто запровадити мінімальний рівень соціального захисту для найманих робітників, зокрема і не постійних, в аграрних підприємствах.
Однак це не означає, що держава має запровадити обов’язкову реєстрацію сільгоспвиробників. Європейські фахівці радять нам вжити заходів, які б стимулювали добровільну реєстрацію сільгоспвиробників: особливий податковий режим, спрощену систему оподаткування, безподаткове середовище на початковому етапі тощо.
Тут є ще й така цікава заувага: запроваджуючи оподаткування певної верстви підприємницького загалу, слід врахувати і прогнозовані надходження від податку, і витрати на його адміністрування. Тобто якщо податок, стягнений навіть з багатьох малих виробників, буде меншим, ніж зарплата податкового інспектора, який мусить за ними наглядати, плюс інші адміністративні витрати, то він не має сенсу. «Ви на цьому нічого не заробите», — зауважив пан Клінглер.
Не позбавлена рації пропозиція для розширення мережі реєстраційних служб застосовувати аутсорсинг, тобто залучати сторонніх фахівців з недержавних організацій (хто їм платитиме — питання окреме). Про ще один нюанс на форумі не казали, та його слід мати на увазі: влада на місцях часто зацікавлена в існуванні сірих виробників і так само сірих перекупників, бо має з цього особистий зиск. Аби не втратити його, вона чинитиме перешкоди переведенню малих сільгоспвиробників в офіційний статус. Протидіяти цьому можуть лише потужні громадські організації селян.
І наостанок про демографічні загрози. Як зауважує Микола Пугачов, спостерігається тенденція до зменшення кількості господарств — і великих, і фермерських, зі збереженням чи навіть збільшенням площ, які вони обробляють. Тобто на одного працівника в сільському господарстві припадає більша площа. Наслідком цього буде знелюднення села.
До цього заступник міністра аграрної політики Віктор Шеремета наголосив на важливості збереження села не лише як осередку національної культури й духовності, а й із суто практичних міркувань: багато аграрних підприємств уже відчувають брак робочої сили, і ця тенденція посилюватиметься, якщо не переламати її докорінно.
Згадаємо ще про один аспект, який, на жаль, надто часто залишається поза увагою. Хто був основною бойовою силою українського війська під час Визвольних змагань 1918—1920 років, з кого здебільшого складалися загони повстанців Холодного Яру, вояків УПА? Із селян. Тож нині, коли Україна веде війну, для ефективної оборони вкрай важлива наявність численного, політично лояльного, заможного селянства, якому є що захищати.