Якось один із критиків «Чорного квадрата» Казимира Малевича зауважив: коли довго дивитися на зовсім чистий аркуш білого паперу, здається, ніби тут щойно щось було.
Схоже, така ситуація і з великим білим прямокутником на фасаді над входом до черкаського палацу культури «Дружба народів». Багатьом здається, що там щось було, хоч нічого й немає. Це диво пояснюється просто: там до 2012 року справді щось було. І не просто щось, а чудове мозаїчне панно, нехай і виконане у традиційному стилі соціалістичного реалізму. На ньому було зображено простих людей, які щодня творили свою звичну, але дуже важливу справу — працювали біля верстата, в хімічній лабораторії, вирощували хліб, виховували дітей.
І ось настав час реконструкції палацу культури і прилеглої площі. Її ідейна натхненниця — на той час почесний президент ПАТ «Азот», у віданні якого й перебуває заклад культури, Валентина Жуковська поспішила дати вказівку ліквідувати панно. Мотивація була простою: частина мозаїки стала обсипатися, тож, мовляв, загрожує безпеці громадян.
Багато хто сумнівався в об’єктивності такої аргументації. Для годиться заручилися актом обстеження панно «групи фахівців». Одразу оголосили конкурс на кращий проєкт панно. І… запрацювали молотки. За кілька днів «мистецтво минулого століття» розтануло, наче міраж. А конкурс на сучасний шедевр, як і очікували, застряг десь у чиновницьких анналах. Натомість білий прямокутник невідомого художника — ось він. Милуйтеся!
Заради об’єктивності слід сказати: думки городян тоді розділилися. Хтось називав панно мозаїчним жлобством, інші пропонували, очевидно, жартома, зобразити на фасаді портрет почесного президента — кандидатки в народні обранці. І додавали: «Старе панно було цілком життєздатним, а гроші, які збиралися вкладати у створення нового, краще спрямувати на лікування онкохворих дітей або відремонтувати черкаські дороги».
На жаль, благодійність припинилася із закінченням виборів, а незаповнений простір на фасаді так досі й чекає на художників.
Цю історію згадав недавно, відвідавши черкаський центральний автовокзал. Збудований 1985 року за проєктом Черкаського філіалу інституту «Діпроцивільпромбуд», він вигідно відрізнявся від аналогів. Новий міський автопорт став тоді концептуально передовим в архітектурному баченні перспектив пасажирських перевезень. Новаторський дизайн приміщення докорінно відрізнявся від стереотипного уявлення про автостанції. За рівнем комфортності вокзал став одним із найкращих у республіці.
На жаль, у зв’язку із соціально-економічною ситуацією у країні з розвитком пасажирських автоперевезень не склалося. Вони впали до мінімуму. Проте нинішні власники приміщення знайшли вихід: здають його в оренду підприємцям.
І все б нічого. Навіть приємно іноді посидіти на пухких диванчиках чи вибрати м’який куточок на кухню. Та побачивши, як познущалися над безцінними фресками відомих черкаських художників Неоніли й Альберта Недосєків, позабивавши в них дюбелі для чіпляння меблів, просто не знаходиш слів від обурення.
Фрески, які прикрасили стіни приміщення, що належить нині приватному акціонерному товариству «Черкаське обласне підприємство автобусних станцій», — унікальна робота талановитих митців. Створені в публічних місцях, аби кожен міг ними помилуватися, це частина нашої історії. Як не згадати тут стінопис стародавнього Риму, Іспанії, Мексики й інших країн, який дбайливо оберігають і досі. Але у нас через невігластво й байдужість твори монументального мистецтва просто знищують. Припинити це варварство закликають черкащани в соцмережах. І як з ними не погодитися!
Минула епоха принесла нам багато випробувань, незгод і катастроф. Однак хоч би хто як відхрещувався від учорашнього дня, це було нашим життям. Зі злетами й падіннями. Зі злиднями й багатством духу, революціями й космосом прозріння. Зберегти, залишити у файлах пам’яті історичні миттєвості допомагають такі митці, як Неоніла та Альберт Недосєки, як багато інших, хто усвідомив свою відповідальність перед нинішнім та наступними поколіннями.