ЗІ СВЯТОМ, КОЛЕГИ!
Хоч журналістика і входить до десятки найбільш небезпечних в Україні професій, вона була і залишається однією з найпопулярніших
Між славою й безчестям — хитка кладочка
Ірина НАГРЕБЕЦЬКА,
заслужений журналіст України
Побутує думка, що здібна до красного письменства людина понад усе мусить пробитися в письменники, поети чи принаймні фейлетоністи. А журналістика, мовляв, — то узвичаєне ремесло, якому можна навчитися, як ветеринарії, інженерній справі чи бухгалтерській професії, й аж до пенсії годуватися з нього.
Можливо, є в тих побрехеньках частка істини, бо сині, червоні чи нинішні пластикові дипломи, де каліграфічним почерком вписана наша професія, видавали, видають і видаватимуть завжди десятками тисяч. Та більшість їхніх носіїв були і залишатимуться чимось схожим на човни, які, лише злегка погойдуючись, перебувають суспільні вітри і шторми в тихій, вкритій ряскою стоячій воді, тішачи своє его оманливою причетністю до особливого товариства лише тому, що колись училися чи працювали разом.
Це особливе товариство — українська журналістика. Той, хто входить до нього, як учили колись у нашому Шевченковому університеті, має старанно витерти ноги і зняти капелюха. Адже там царювали Іван Франко й Олена Пчілка, Михайло Костомаров і В’ячеслав Липинський, Олександр Довженко й Олесь Гончар, Дмитро Прилюк та Володимир Здоровега…
Бо туди просіюють через жорстке сито лише заклятих до неправди, нетерпимих до зла та приниження, небайдужих до чужого болю, занадто різких у своїх публіцистичних висловлюваннях, гострих на язик, наполегливих у пошуках істини і до біса талановитих. Лише тих, хто з самого початку не шукає легких шляхів, обирає передній фланг життя не мимохіть, не знічев’я, а свідомо і назавжди.
А ще перепусткою до справжньої, а не удаваної фальшивої журналістики у всі часи була совість. Бо вона — Божий дар, і берегти його треба як зіницю ока. Екзамен на совість і честь у нашій професії витримують далеко не всі. Вона не вигідна, не гарантує достатку і високих посад, не додає орденів і звань, не забезпечує статків, її не покладеш у тарілку і не сховаєш до гаманця. Треба мати силу волі і мужність для того, щоб залишитися порядною людиною і не зганьбити своє ім’я.
Нинішнє суспільство як розбурханий вулик. Тож тем для гострого небайдужого пера, диктофона, телекамери більш ніж достатньо.
Хтось гендлює істиною, другий на поталу віддає рідну мову і культуру, десь переписують історію на чужий копил і, схоже, готові шматувати карту, розділяючи спільний національний простір на різні кольори. Тютюн, алкоголь, наркотики нахабно відбирають у країни її майбутнє, заганяючи національну свідомість і духовність у резервації. Виштовхуємо з країни у світи власні світлі голови, натомість відкриваючи кордони для емігрантів. З ким ми, українські журналісти, нехай кожен вирішує для себе.
Бо, можливо, в тім і наша вина, що нині героїзм — не вірне служіння Вітчизні, не самовіддана праця, не навчання молодого покоління розумному і вічному, не медична допомога стражденному, не судовий захист збитої мажорами на переході дівчини? Що замість цього — лише культ грошей, бариш, облуда…
І спільний наш портрет колись напишуть не поряд із суворими корифеями у вишиванках, а на доволі примітивному тлі: три маленькі коричневі мавпочки із закритими очима, вухами, вустами — не чули, не бачили, мовчали!
«Ми живемо серед порожніх п’єдесталів, — з гіркотою сказав недавно співавтор «Блокадної книги» російський письменник Даніїл Гранін, зокрема і про своїх колег по перу. — Забули, що совістю наділена лише людина: її не можна вимагати від народу, від держави». А від журналістів?