Чи буде цього року індексація пенсій? Які програми відновлення передбачено для ветеранів? Чи збережуться соціальні виплати для внутрішньо переміщених осіб?

Докладно й змістовно про те, як розподілятимуть кошти на соціалку цього року, — в ексклюзивному інтерв’ю генерального директора Укрінформу Олексія Мацуки з міністром соціальної політики Оксаною Жолнович у проєкті Влада inside.

— Почну з нагального питання: у нас тут нібито очікується скорочення соціальних виплат, пенсій. Це активно обговорюють у соціальних мережах, месенджерах, будь-де. Наскільки великий ризик такого розвитку подій чи залежність від закордонних грошей у цьому аспекті справді настільки критична?

— Так, чула про ці побоювання, але нема потреби хвилюватися, тому що ми сьогодні забезпечені коштами для покриття соціальних видатків. Наприкінці листопада ми підписали як міністерство угоду зі Світовим банком, INSPIRE (проєкт для України «Інвестиції в соціальний захист для підвищення охоплення, стійкості та ефективності»), яка спеціально передбачає кошти на покриття всіх наших соціальних допомог. Вони зайшли у грудні, зайдуть у січні, відповідно всі соціальні допомоги маємо чим покривати, і щодо цього питань не виникатиме.

А якщо говорити про пенсії, то тут на допомогу нам прийшли наші військові, я б так сказала, які не тільки допомагають на лінії зіткнення, а й внесками. Єдиними соціальними внесками, які вираховують з їхніх заробітних плат, дуже добре наповнюється наш Пенсійний фонд. Відповідно пенсії нашим пенсіонерам ми закриваємо внутрішнім ресурсом, і доки платимо заробітні плати нашим військовим, доти в нас будуть відрахування на пенсії — тож ми повністю цю потребу і цей дефіцит закриваємо.

—Тобто можна гарантувати, що цього року в березні індексація пенсійних виплат, як і щороку, відбудеться. Чи, можливо, ви зараз розглядаєте перенесення?

—Ні, ми не розглядаємо поки що жодних варіантів перенесення. Плануємо традиційно виконувати всі наші стандарти, заплановані в межах цього року. Звісно, можуть бути якісь надзвичайні обставини — це війна, ми всі розуміємо, але наразі в поточному варіанті плануємо робити цю індексацію.

—Триває війна, і зрозуміло, що ми втрачаємо і людей, і об’єкти критичної інфраструктури. Щодо соціальної інфраструктури — що у вас було втрачено, наскільки ворог завдав удару по вашій системі?

—Наша система працювала районно орієнтовано, тож неможливо зараз, особливо в тих частинах, які окуповані, в тих, де відбуваються активні бойові дії, використовувати роботу управлінь соцзахисту. Багато де вони не працюють, багато хто знищив документи, особливо ті, які стосувалися воїнів АТО, бо це був ризик. І в багатьох ситуаціях бачимо, як окупанти, діставши такі списки, жорстоко розправлялися з родинами, які мали пільги тощо.

—Так, я бачив на власні очі, щойно визволили Бучу.

— Тобто ми зрозуміли, що районно орієнтована модель ризикована. І почали переформатовуватися так, що тепер, по суті, всі реєстри, списки, вся інформація є на центральному рівні. Вона є у хмарі, тобто у нас кілька систем збереження інформації. І сьогодні достатньо просто вимкнути комп’ютер, забрати умовно логін, тобто ми з центру вимикаємо доступ цього комп’ютера до центральних серверів — і вже ніхто не має доступу ні до якої інформації. Тож у даному разі ми повністю переглянули систему формування виплат, і це ще підняло дуже багато інших питань. Наприклад, на місцях ми виявили, що дуже довго розглядали документи — довше, ніж задекларований час. Нині маємо змогу це відстежувати, оскільки в єдиній інформаційній системі, яку ми запровадили, видно, коли звернення надійшло, скільки часу його опрацьовують, хто, як. Ми посилили контроль за швидкістю, ефективністю, оперативністю, щоб кожна людина розуміла: якщо вона звертається, її документи буде розглянуто вчасно, якісно.

—Це на вигляд оптимістично. Можливо, є якісь новації, інновації, підходи, про які люди ще не знають?

—Традиційно соціальну політику в Україні розглядали як систему виплат. Коли питатимемо пересічних громадян, що таке соціальна політика, то, звісно, перші асоціації будуть такі: пенсія і допомога, якась виплата. Із цих допомог окремо йтиме, наприклад, субсидія, тобто те, що масове. Але насправді соціальна політика — це далеко не виплата, бо виплата — тільки один невеликий інструмент підтримки людини. А в нас, на жаль, всі інші інструменти не розвинені.

—Можете навести приклад?

—Дуже просто хочу проілюструвати. Гадаю, кожен має знайомого чи родича, який виїхав за кордон — рятувати своє життя. І всі вони розказували, як система соціального захисту за кордоном їх підхоплювала. Тобто були фахівці, які приходили, інструктували, що потрібно робити, буквально за руку проводили по системі, дуже чітко розказували правила тощо — супроводжували людину. Також паралельно з виплатами людині надавали можливість навчання, сертифікати, стимулювали обов’язкове працевлаштування — це відбувається й нині. Оце і є нормальна модель соціальної підтримки, де завжди ставиться кінцева мета, бо ми не можемо щось робити без мети. Якщо людину лікуємо, то мета — поліпшити стан здоров’я. Якщо людина заходить у соціальну підтримку, то, очевидно, в неї є обставини, які ми маємо прибрати, бо маємо її повернути до економічної самостійності.

Ось цей супровід, комплекс підтримки і є справжньою соціальною допомогою, яку ми намагаємося розвивати. Усвідомлюючи, що в нас немає цих послуг у громаді, найбільший акцент робимо на розбудові таких послуг, щоб у кожній громаді був соціальний фахівець — спеціально навчений, який розумів би, що йому потрібно робити.

—Який комплекс або коло послуг щодо українських ветеранів, котрі повертаються додому, а особливо тих, у кого є важкі поранення, втрати кінцівок, можливо, потреба протезування чи ще щось?

—Ось людина потрапляє в лікарню. У неї важке поранення або, наприклад, ампутація. Які кроки — один, два, три, чотири — людина робить, що система має зробити, щоб цій людині було комфортніше. Ми так це змоделювали і почали найперше з ТЦК та СП. Це військові комісаріати, куди людину призивають. І це буде перша точка входу, де людина має відчути людяність, тобто не якийсь формалізм, а саме людяність. Надто що там із цим і поранений стикається, коли входить у цивільне життя. Хто в цій лікарні має допомогти людині зрозуміти, які права, пільги, гарантії, що вона може робити, чого не може, крім того, щоб надати їй ліки і стабілізувати її.

— Тобто це такий помічник-асистент?

— Це соціальний працівник у лікарнях.

—Асистент клієнта в лікарні, можна так сказати.

—Так, саме так. Він може супроводжувати, знов-таки, зробити соціальний супровід.

—Вони це сприймають адекватно?

—У лікарні, коли побачили роботу, спочатку була недовіра. Спочатку говорили, мовляв, навіщо ці працівники. Але потім лікарі зрозуміли, що це їм на поміч.

—А звідки людина має дізнатися про такого фахівця у себе в лікарні?

—Фахівець у лікарні, це його обов’язок — обходити всі палати, які є, проактивно спілкуватися з людьми, надавати їм послугу супроводу, роз’яснювати права, інформувати, розказувати про можливості. Крім того, в мультидисциплінарну команду лікарні ми залучили ще й протезиста/ортезиста — такого ще ніколи не було. Нині кабінети асистивних технологій є в реабілітаційних центрах, і це обов’язковий елемент. Там людині мають давати протези в тимчасове користування, доки вона отримує постійні. Ми нині активно працюємо, щоб були тренувальні протези, щоб людина ще в лікарні стала на ноги, почала вчитися ходити, щоб фізичні терапевти з нею займалися, зробили якісний підбір. Ми також розуміємо, що людина не може оцінити, добре їй протез зробили чи ні.

—Не може зрозуміти, оцінити без практики, так?

—На початку не може, а коли вже рік-два покористується, тоді вже знатиме,  добре чи недобре. Але спочатку ти не маєш із чим порівняти. Ти ходив своїми ногами, і тобі дали якийсь протез. Добрий він чи поганий? Ти не вмієш ним користуватися. Чи він тобі муляє, заважає?

— І яка відповідь на ці запитання?

— Фахівець, медичний фахівець, фізичний терапевт, лікар з фізичної та реабілітаційної медицини, який є в лікарні. Ми їх вчимо спільно з Міністерством охорони здоров’я, проводимо різні тренінги, щоб вони розписалися в акті приймання, якщо мультидисциплінарна команда цей протез призначає, що так, він відповідає всім характеристикам. Це додатковий етап підтвердження якості й додатковий контроль за протезистом, щоб не було недопрацювань фахівців, що забезпечують протезування.

Ті, хто 2022-го чи навіть 2023 року в багатьох ситуаціях потрапляв у лікарню, прожили цей шок: бути сам на сам, шукати самостійно якісь сайти — хто і що може робити. Але я дуже сподіваюся, що впродовж 2024 року всі лікарні матимуть соціального працівника.

— Ще напрям — внутрішньо переміщені особи. Ви сказали, що 2023 року спрямували 74 мільярди гривень для двох з половиною мільйонів людей.

—Дуже велика кількість людей, ми розуміємо, змушені були переміститися із зони бойових дій у безпечніші регіони України. Очевидно, що цим людям потрібно було, безумовно, надавати підтримку незалежно від того, який дохід вони мали, яке в них майно було, — вони виїжджали без нічого. Але разом з тим ми повинні знов-таки орієнтуватися на те, як це відбувається за кордоном. Там надають підтримку, але паралельно людину стимулюють активно брати відповідальність за власне життя у свої руки, працевлаштовуватися, соціалізуватися, що дуже важливо. Це ми, наприклад, помітили, відвідуючи там окремі центри комплексного проживання. Коли людина ніде не працює, в неї нема потреби виходити за межі того центру. Вона не соціалізується. Дуже важливо, щоб ці люди взаємодіяли із соціумом, розуміли, що вони частина тої громади, нехай навіть тимчасово, в яку вони переселилися, щоб була взаємодія і кожен брав на себе відповідальність за власне життя. Це, до речі, і психологічно поновлює контроль над собою, тобто це дає змогу ставати більш психологічно стійким.

Відповідно ми запровадили певні зміни, які передбачають строковість допомоги внутрішньо переміщеним особам, і розглядаються дуже гнучко. Ми затвердили, що в найближчі тижні внесемо зміни до допомоги внутрішньо переміщеним особам, де будемо чітко розмежовувати, що всі, хто може працювати, мають, мусять працювати; хто доглядає за дітьми і нема садочків, шкіл, школи онлайн — значить, ми підтримуємо цих людей. Бо дуже важливо, щоб догляд за дітьми був якісний. Хтось доглядає за людьми з інвалідністю або є пенсіонерами і, зрозуміло, не може працювати — їм підтримку і допомогу буде продовжено і збережено.

Ще дизайнимо нову допомогу, бо розуміємо, що багато людей повертаються в Україну. Ось вони виїхали, жили за кордоном якийсь рік або навіть були такі, які довго жили за кордоном. Але трапляються різні ситуації, і людина повертається на батьківщину. І тут стає теж беззахисною. Їх, безумовно, підтримуватимемо, щоб вони ставали повноцінними учасниками суспільного життя.

—Ще одна тема, яка на часі, — проблема з усиновленням дітей. Як виконують це завдання?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, більшість інтернатів було релоковано за кордон. І ми опинилися в ситуації, коли ці діти перебувають у замороженому стані: неможливо було ні підбирати їм прийомні родини, ні продовжувати процес усиновлення, тому що дуже важливий етап — знайомство дитини з родиною. І як його робити, коли родина в Україні — потенційна родина, що хоче всиновити дитину, а дитина — за кордоном? Відповідно ми за цей проміжок часу розробили норми і механізми дистанційного знайомства, визначили, як правильно родині можна виїжджати за кордон, щоб побачитися з дитиною, яку вона хоче всиновити. Збільшили кількість тренерів, що проводять навчання для кандидатів у  всиновлювачі.

Тепер плануємо запровадити послугу соціального супроводу для всиновлювачів. Це не так, знаєте: ось я сьогодні хочу всиновити дитину, в мене тут уже серце до неї йокнуло. Так не працює. Ти маєш визріти. Діти, які нині в нас у списку на всиновлення, — це, як правило, старші за десять років. Це діти, які пережили у своєму житті біль і травму. Це не манюсінькі щойно народжені немовлята. Із цими дітьми треба працювати. І кожна родина, яка ухвалює рішення прийняти таку дитину до себе, повинна розуміти, що це не для реалізації своїх якихось внутрішніх душевних покликань, а це така самопожертва, щоб дати тій дитині любов.

Сьогодні ми пілотно започатковуємо таку послугу. Ось у межах приблизно пів року напрацюємо, як її можна здійснювати, і будемо її масштабувати, щоб кожен усиновлювач, який хоче взяти дитину в родину, мав змогу скористатися якісним супроводом на всіх етапах.

Що для нас дуже важливо — сам процес зробити більш прозорим. Ми його цифровізуємо, щоб був особистий кабінет усиновлювача, щоб людина в ньому точно побачила, на якому етапі вона перебуває, які ще етапи їй треба пройти, хто за це відповідає. Тобто щоб весь процес був доступним і прозорим. І вже, гадаю, в січні-лютому ці кабінети повноцінно запрацюють. Такого насправді повноцінного метчингу немає в жодній країні. Як ми це зробимо, то буде такий інструмент, який можна експортувати.

Олексій МАЦУКА,
Укрінформ