Неухильне зміцнення обороноздатності України — гарант будь-якої нашої перспективи. Кожна вкладена у безпеку країни гривня творить безцінний ресурс — час для ефективного розвитку, примноження економіки, формування моделі не лише незалежності політичної, ментальної, а й уможливлення нашої багатовимірної стійкої самостійності. І це дуже непокоїть деяких наших сусідів, які не звикли до стрімкого дорослішання молодої держави. Збройні сили захищають не просто територію і громадян, вони щит від чужорідного впливу й чергової спроби «братського поглинання». Ми повставали супроти цього в минулому не раз, але ці потуги повсякчас заливало море української крові. Розпочата Києвом оборонна реформа безпрецедентна за масштабом та амбіціями. Про те, яких успіхів на шляху її впровадження вдалося досягти і які проблеми та виклики ще варто здолати — наша розмова із главою оборонного відомства генералом армії України Степаном ПОЛТОРАКОМ.
— Як правильно називати те, що відбувається на українському сході? Це війна чи все-таки АТО?
— Уведення режиму антитерористичної операції 2014 року, на моє глибоке переконання, було єдино правильним рішенням, що уможливило максимальну концентрацію наших сил і засобів, проведення заходів з приведення до бойового стану всіх силових структур. Це допомогло вистояти в перші дні — тоді, коли силові підрозділи не були готові до бойових дій. Із часом Росія почала масово вводити свої угруповання: озброєння, техніку, регулярні війська, створивши два армійські корпуси — в Донецьку і Луганську.
Керівництво ними здійснювали російські офіцери у збудованій чіткій вертикалі управління. Ці корпуси увійшли до складу 8-ї загальновійськової російської армії. Саме про існування такої управлінської вертикалі свідчать останні події в Луганську, адже так званий 2-й армійський корпус не втручався у них.
Нині ситуація змінилася, і щодо неї потрібна нова законодавча база. У підготовленому законопроекті чітко зазначено: на окупованій частині Донеччини і Луганщини відбувається агресія Російської Федерації. До речі, значної відмінності терористичних угруповань та збройних сил Росії не бачу. Адже армія, яка віроломно перетнула кордон іншої держави, здійснила агресію, і є терористичним угрупованням. Точне юридичне визначення цим процесам має дати закон щодо реінтеграції окупованої частини Донбасу.
— Цей конфлікт заморожений чи ні?
— Як можна говорити про замороження, коли тільки цього року супротивник здійснив 14 тисяч обстрілів наших позицій та населених пунктів і загинуло 400 цивільних!? Про це зарано говорити. Цей конфлікт перебуває в активній фазі. Бойові дії, зіткнення, обстріли відбуваються щодня.
— Який варіант розвитку конфлікту прийнятний українським військовим? До чого готуємося — до оборони чи наступу?
— Головне завдання — захистити територіальну цілісність держави і український народ. Нам потрібно, щоб російська сторона пішла з окупованих українських земель. А готуємося ми до того, щоб не повторити помилок 2014-го й далі створювати армію, здатну захищати наші кордони. На початку агресії на деяких напрямках у нас навіть не було жодного підрозділу — наприклад, на шляху від кордону до Києва. Тепер маємо достатню кількість сил і засобів як у зоні АТО, так і на решті території, щоб реагувати на загрози з усіх імовірних напрямків. Сформовані нові частини уможливлюють адекватну відповідь. Основні загрози маємо фактично на всьому кордоні з Росією та Придністров’ям і, на жаль, на межі з анексованим Кримом. А на захопленому українському сході формується інфраструктура російських збройних сил: створюють нові частини, з’єднання і навіть армії.
— І що з цим далі робити? Які варіанти відповіді?
— Треба нарощувати розбудову Збройних сил, здатних відновити територіальну цілісність: підвищувати обороноздатність, закуповувати техніку, озброєння, осучаснювати систему підготовки, створювати інфраструктуру і загалом змінювати підходи. Те, що нам вдалося в попередні роки, допомогло зупинити ворога і забезпечити військо основними елементами, які визначають його боєздатність. Ми готові захищати Україну.
— Чи задоволені ви станом розбудови контрактної армії?
— Про контрактну армію за час незалежності України багато говорили. Хтось казав, що це неможливо, а дехто запевняв, що це надто просто. Але тільки рішення останніх років дали практичний результат. Торік контракти на службу у Збройних силах уклали майже 70 тисяч осіб, цьогоріч — 34 тисячі. Більшість з них мають бойовий досвід і потужну патріотичну мотивацію. Нині наша армія здебільшого контрактна. Строковиків у ній приблизно 20 тисяч, і їх не залучають до виконання бойових завдань. Також готовий виконувати поставлені завдання і понад 100-тисячний корпус резервістів, із якими проводять інтенсивне навчання у складі бригад. Це правильний шлях.
— А чи достатня зарплатня у військових, якою вона має бути в ідеалі? Подейкують, що у військо почали йти заробітчани.
— У пунктах постійної дислокації наші військовослужбовці мінімально отримують щомісяця 7,5 тисячі гривень, на лінії зіткнення — 17,5 тисячі. І я не називав би таких людей заробітчанами. Це не ті гроші, які варті втраченого на службі здоров’я. Це свідомі патріоти, які вирішили захищати Україну. Заробітчани ж — це ті, які, навпаки, тікають від армії і від проблем. Переконаний: військовослужбовець має отримувати стільки грошей, щоб, ризикуючи життям і здоров’ям на завданні, не думав про побут сім’ї — чи вистачило дружині грошей на підготовку дітей до школи, чим нагодувати родину, сплатити комунальні платежі тощо. Нині грошове утримання військових недостатнє.
— Яке тоді достатнє?
— У державі створюють антикорупційні структури, платня в яких становитиме 40—60 і більше тисяч гривень. Люди, які в окопах у холод і спеку воюють під кулями і снарядами, теж мають отримувати достойну зарплату. Нам треба думати про тих, хто перебуває на фронті.
— Що у цьому сенсі відомству може дозволити бюджет?
— Запланований бюджет Міноборони попередньо становить приблизно 83,3 мільярда гривень, а наш бюджетний запит був 143 мільярди. Звісно, можливості держави обмежені, але вважаю: у нас є резерви. Навіть маючи таку суму, можна покращити стан справ в армії. Передусім за рахунок раціонального використання державних коштів, прозорого проведення закупівель. Тобто ми спершу забезпечимо нагальні напрями, які стосуються боєздатності, спроможності виконувати бойові операції в зоні АТО. У бюджеті-2018 більшість ресурсу закладаємо на розвиток і вчасне його ухвалення: це нам дуже потрібне для правильного планування державного оборонного замовлення та закупівель на наступний рік.
Пропорціональний розподіл такого ресурсу дасть змогу навіть із меншим кошторисом виконати поставлені перед нами завдання. Зокрема убезпечити бази, арсенали і склади, де накопичено сотні тисяч тонн боєприпасів. Головна небезпека в тому, що снаряди і ракети зберігаються на ґрунті. До кінця грудня почнемо системно розв’язувати цю проблему. Плануємо будівництво підземних залізобетонних сховищ. Навіть за наявної системи охорони та оборони такий підхід гарантує надійне збереження цих 400 тисяч тонн боєприпасів. Зокрема і в разі відкритої збройної агресії та завдання авіаударів по таких базах. Загалом, за нашими підрахунками, для цього потрібно приблизно 10 мільярдів гривень. Це неможливо зробити за рік. Тому ми розробили цільову програму і обрали об’єкти для першочергового втручання.
До речі, наслідки вибухів у Балаклії та Калинівці не настільки катастрофічні, як дехто їх штучно роздмухує. Щодо кожної надзвичайної події проведено комісійні перевірки, які виявили всі передумови, що призводять до таких ситуацій. Ми розібрались і притягли до відповідальності винних посадових осіб. Час змінювати саму філософію існування таких баз та арсеналів.
— Ваша думка: чи потрібні армії волонтери?
— Із великою повагою ставлюся до волонтерів — людей, які разом з військовими поїхали з дому і почали працювати над тим, щоб дати Збройним силам найнеобхідніше. На моє переконання, оскільки вони переважно прогресивні люди, нині основне їхнє завдання — допомагати реформувати армію, контролювати процеси, які в ній відбуваються, робити її відкритою, генерувати нові ідеї й говорити правду. Майже щодня з кимось із них зустрічаюся. Тиждень тому був на лінії зіткнення і скажу: у війську є все необхідне для успішного виконання поставлених завдань. Зокрема продукти та одяг. Робота волонтерів переходить в інший формат — приміром, вони навчають бійців азів аеророзвідки.
— А що найскладніше на посаді міністра оборони?
— Моя робота складна. Найважче читати повідомлення, які отримую кожні 15 хвилин, про загиблих і поранених військових. Дуже важко дивитися в очі батькам, рідним полеглих. Близькі цих героїв розуміють, що саме відбувається. І вони знають: їхні рідні віддали життя не просто так. Зрозуміло, є емоційні люди, але мене ніхто не звинувачував у загибелі військовослужбовців.
Загалом міністр оборони повинен розв’язувати стратегічні проблеми, відповідати за ті процеси, які відбуваються у Збройних силах. Це виклики, які я отримав і прийняв трохи більш як три роки тому. І маю впоратися й виконати завдання, що стоять переді мною.
— Нині часто говорять, що мінські угоди перестали працювати.
— Стиль Росії тепер такий: спершу вона десь у світі створює проблему, а потім прагне виступати миротворцем. Так само і в Україні. Те, що відбулося в Мінську, було життєво необхідним для наших Збройних сил на той час. Складно було Президентові тоді, коли він приймав ці рішення у тій непростій ситуації. Якістю виконання домовленостей я теж не задоволений. Але розраховувати хоч на щось, про що домовлялися з Росією, дуже важко.
Суть проблеми не в тім, що мінський документ не досконалий, а в тім, що Росія не хоче миру в Україні. Вона прагне, щоб ми втрачали території та людей, економіку, і все для цього робить. Доцільно тиснути на Росію настільки сильно, щоб таки забезпечити виконання нею взятих зобов’язань. І один з варіантів, щоб почати хоч якийсь діалог, — розташування миротворчої місії ООН на всій території Донецької й Луганської областей. Саме про це я недавно доповідав під час конференції у канадському місті Ванкувері, в якій взяли участь 40 міністрів оборони. Там ми говорили про умови роботи такої місії.
— Надання летальної зброї якось може підтиснути Росію?
— Не варто робити акцент, що Україні хтось обов’язково має надати летальну зброю чи гроші, щоб ми почали захищатися. Хоч було б добре, якби її дали. Але нам потрібно спочатку використати власні можливості. А їх достатньо. І те, що відбувається в оборонно-промисловому комплексі, свідчить: потенціал у нас є. Просто треба трохи більше працювати, зокрема і над створенням нових протитанкових засобів. Так, у США вони кращі. Приміром, ПТРК «Джавелін». Але врахуймо, скільки він коштує! Чи зможемо ми з уже згаданим обсягом бюджету обслуговувати ці зразки та навчати людей працювати на таких вартісних системах? Питання є. Отже, вчимося розраховувати на власні можливості: вкладати кошти й створювати сучасну техніку та озброєння. Тоді ми гарантовано будемо незалежною країною.
— Чи буде друга велика хвиля російської агресії?
— Дуже важко передбачити, про що думатиме Путін і як він діятиме. Але в будь-якому разі Україні треба готуватися і до такої загрози. Добре, що завдяки вжиттю нами заходів реалізація певних наступальних планів уже залежить не лише від Росії, а й від нас. Якщо раніше супротивник міг дійти до Києва без істотних втрат, то тепер це буде вже зовсім інша війна. Саме потужність наших Збройних сил — стримувальний чинник подальшої агресії.
— Уже давно ЗМІ говорять про «повзучий наступ», коли Збройні сили України потихеньку займають нові села, повертають нашу територію.
— Тут маю повідомити: Україна жодного разу не порушила мінських угод у частині якихось територіальних аспектів — ми дотримуємося обумовленої лінії розмежування. А стосовно тих ділянок місцевості, які вигідні у військовому плані для Збройних сил і належать нам згідно з мінським процесом, скажу, що на деяких напрямках справді маємо успіхи. І, зауважте, пересуваємося по власній території, і там, за лінією розмежування, також наша земля.
— Доволі чутлива тема для війська — небойові втрати. Яка динаміка цього явища?
— Два тижні тому у міністерстві я проводив колегію, де стояло питання стану військової дисципліни, зокрема обговорювали і тему небойових втрат. Ця проблема існує у всіх арміях світу, особливо воюючих, і тих, що реформуються. І в нас також вона є. Але якщо порівняти з минулими роками, кількість таких втрат у нас зменшилася в п’ять разів. 2017-го в українському війську зафіксовано приблизно 90 фактів небойових втрат, тоді коли раніше їх обраховували сотнями. Динаміка прогресивна, проте ще не все зробили командири особливо у питанні добору особового складу. Тут роботи дуже багато, хоч після того, як ми фактично перейшли на контрактну армію, кількість таких подій постійно зменшується. Але часто чую, мовляв, багато військових пиячать. Зрозумійте, що на контракт набирають людей не з іншої планети, і коли наше суспільство позбудеться всіх тих, хто полюбляє добряче випити, нам легше буде працювати з військовослужбовцями. Вважаю, що покарання тут — крайній захід, варто працювати з людьми й підбирати у військо виключно вмотивованих.
Принагідно зазначу, що давно підготовлено закон про військову поліцію в Україні, який неодноразово подавали на затвердження у Верховну Раду. Сподіваюся, його таки ухвалять. Ми на нього очікуємо, адже там чітко визначено порядок використання і повноваження військової поліції, зокрема реагування на правопорушення, скоєні військовослужбовцями. Тим часом військова служба правопорядку фактично має дуже обмежені повноваження та можливості.
— Наскільки легше тим, хто вже пройшов пекло 2014—2015 років, далі воювати? Однозначно, що їм треба допомогти вийти зі стану втоми від війни.
— Важко всім — навіть досвідченим. Усім потрібна реабілітація, зокрема психологічна.
А щодо реабілітації військових зазначу, що у нас розроблено цільову програму з відкриття спеціалізованих психологічних центрів. І я прибічник того, щоб наші військові проходили таке відновлення разом із сім’ями. Адже часто від перевантажень, яких зазнає військовий, страждає і його родина. Приміром, до нового року розпочнеться перший набір відпочивальників у Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Тисовець» у Карпатах. І ми відводимо багато ресурсів, щоб постійно відкривати такі заклади.
— Якою бачите українську армію в найближчому майбутньому?
— Існує план здобути до 2020-го усіх критеріїв, передбачених стандартами НАТО. Але маємо збудувати власну систему, адже навіть в Альянсі армії різних країн мають відмінності та особливості. Примітно, що після того, як їхні делегації побували в нас, силові структури тих держав запровадили багато змін. Хочу, щоб ми збудували армію, яка має переваги на суші, на морі, в повітрі та на інформаційних полях. І такою армією українці пишатимуться ще більше. Звісно, хочеться, щоб вона не воювала — аби військо було настільки міцним, щоб його боялися і не хотіли нападати на нас.
— Що робитимете, коли закінчиться війна?
— Працюватиму для того, щоб вона ніколи знову не розпочалася.
Геннадій КАРПЮК
для «Урядового кур’єра