Коли дізнався, що уряд наступного року збирається кинути не багато не мало — 350 млн грн — на розвиток цифрового телебачення, я чомусь не поспішав радіти за своїх колишніх колег по телерадіоцеху. Бо за півтора десятка років роботи у системі держтелерадіо мав не одну нагоду пересвідчитися, наскільки недолугою є наша держава при створенні чи модернізації масових комунікацій.

Один з найпоказовіших прикладів — система державного радіомовлення. Від початку незалежності й дотепер ефірне мовлення воно веде у радянському або, як зараз кажуть, нижньому діапазоні ФМ — тобто у проміжку від 64 до 72 мГц. Оскільки вітчизняна електронна промисловість чи не першою пішла під ніж, вже на початку 90-х у нас переважили імпортні приймачі, що працювали у верхньому діапазоні ФМ — це від 88 до 108 мГц. Результат — основна маса населення не має навіть суто технічної можливості слухати програми державного радіо. Найприкріше, що трансляція у цих діапазонах не має якихось принципових відмінностей, і перевести роботу державного радіомовлення у більш зручний діапазон можна було б без особливих коштів та зусиль. Натомість держава з її хворими органами — навпаки — придушувала спроби редакцій з власної ініціативи вийти у діапазон, де реально можна бути почутими. Лише чотири роки проіснувало «верхнє» ФМ-мовлення на Одеському державному радіо. 2002 року рішенням Нацради з питань телебачення і радіомовлення його позбавили хвилі 104,3, яку вирішили за доцільніше віддати комерційному «Армянському радіо». Якщо вважаєте, що то вже давня історія — поцікавтеся, у якому діапазоні зараз у вас веде мовлення державне радіо. Про Одесу можу сказати, що в цьому сенсі з 2002 року тут жодних зрушень.

Інша державно-радійна «фішка» це ПТЕ — чорна книга нашої інженерії — Правила Технічної Експлуатації. Розроблені у 70 роках, вони не передбачали використання комп’ю?терного монтажу та інших технічних новинок і стали тим документом, що дав змогу створити просто потворну кадрово-технологічну структуру державних радіостанцій. Невже не можна було знайти кілька копійок і через профільні НДІ розробити нові ПТЕ? А ви кажете — цифрове телебачення! Та мені бракує фантазії, аби припустити, що структури, котрі створили весь цей паноптикум на відпрацьованих десятиріччями технологіях, зможуть зробити щось путнє і виважене при залученні реального хай-теку.

Сама ідея цифрового прориву видається мені доволі надуманою. Власне, головна перевага цифрового телебачення — це можливість розмістити більшу кількість каналів в одному і тому ж діапазоні частот. Кабельне телебачення з ефірною доставкою. Для жителів великих міст ці сто телеканалів вже давно не чудасія. Поклацайте їх і скажіть чесно — чи багато із них безперервним потоком несуть розумне, добре, вічне, аби державним коштом відкривати їм шлях на всі обшири країни?

Чи може хтось усерйоз розраховує, що держава розкормить свою НТКУ до рівня BBC, і та просто не зможе публікувати свої чисельні дуже якісні, суперпопулярні і при цьому високодуховні програми, крім як через багатоствольні цифрові ретранслятори? Радше за все, ми просто матимемо справу все з тим же телевізійним бізнесом, тільки вже у цифровому форматі. А коли так — то до чого тут бюджетні гроші? Чому б просто не віддати цю сферу на відкуп приватному бізнесу? Адже впорався він, скажімо, зі створенням системи мобільного зв’язку.

Я навіть не буду питати, чи поцікавився хтось у селянина із глибинки — має той за пріоритет 100 телеканалів у своїй оселі, чи кілька гривень матдопомоги або ж підведений до оселі газ. Напевне, не цікавилися.

Визнаю, у віддалених південних районах Одещини мені траплялося чути, що люди хотіли б дивитися українські канали. Натомість там краще ловляться передачі з сусідньої Румунії. Так от — цю недоречність цифра якраз не виправить. Навпаки, там, де звичайний сигнал, хай зі «сніжком» та ловиться, цифра, радше за все, просто інформуватиме про відсутність сигналу. Тобто проблем наших бесарабців чи гуцулів цифра сама по собі не вирішить. Натомість вона може вирішити проблеми: 1) бізнесмена, котрий зможе продати мільйони електронних приставок, що дадуть змогу дивитися цифрові програми на звичайному телевізорі (якщо наміри уряду будуть реалізовані, то без такого пристрою вже у 2015 році звичайний телевізор просто нічого не покаже); 2) бізнесмена, котрий зможе давати свої телепрограми — з рекламою або за абонплату — на значно більшу аудиторію, ніж нині; 3) чиновника, котрому обидва ці бізнесмени щиро подякують.

Ось і думайте, чи варто в ім’я їхніх інтересів викласти 350 млн грн народних грошей.