— Миколо Сергійовичу, в Україні вже другий рік поспіль триває суцільний «ленінопад» — складова процесу декомунізації суспільства. У Запоріжжі піддався нарешті демонтажу найбільший у країні пам’ятник «незабвенному Ильичу». Але не секрет, що більшість людей, навіть колишніх комуністів, не знають істинної сутності вчорашніх «богів» — вождів комуністичних та нацистських тоталітарних режимів. Уже не зауважуємо правдивість кухні написання «Маніфесту Комуністичної партії» та «Капіталу». Тож ваша книжка «Коммуно-мраксизм: ловушка дьявола для рабов», яка щойно вийшла з друку, не лише унікальна, а й актуальна. Що ви ставили за мету, коли бралися за її створення?
— Я працював над нею понад 30 років. Вважаю її головною пошуково-аналітичною роботою свого життя. У XX столітті марксистські режими знищили 100 мільйонів людей, а фашистські — 50. Хоч вожді цих держав і були конкурентами у боротьбі за світове панування, але всі вони, без винятку, вважали себе учнями і наступниками Маркса. Звідси виникає важливе запитання: хто ж такий був Маркс і його поплічники, які вони мали погляди і до чого прагли? На ці та інші запитання відповідає сам сатаніст Маркс і його авантюристи-«собутыльники». Із аналізу їхніх зізнань та висловлювань і зібрана ця книжка. Добираючи цитати для неї, докладно вивчалися всі поради тих, проти кого вона створювалася — мається на увазі головний ідеолог ХХ століття — сатаніст Маркс і його послідовники Ленін і Сталін. «Сколько раз я вам говорил, — повчав підлеглих Йосип Джугашвілі, — делайте, что хотите, но не оставляйте документов, не оставляйте следов». (И. Сталин. Сочинения, М., Госполитиздат, т. 13, с.18).
— Ця книжка створювалася лише з однією метою, — наголошуєте ви у розділі «Замість передмови», — щоб реально і документально підтримати глибоку думку англійського письменника і соціального аналітика Джорджа Орвелла: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює сьогодення, той контролює минуле».
— Ця геніальна думка Орвелла дедалі чіткіше вимальовується, наче специфічний Еверест, над трагічними подіями нещодавнього минулого і над такими самими проблемами сьогодення, лише в нових обставинах. Як доречні, скажімо, для осмислення нинішньої чергової коаліціади — торги між партійними фракціями у парламенті за міністерські портфелі, слова, сказані Марксом понад 150 років тому: «Следует проводить различие между фразами и иллюзиями партий и их действительной природой, их действительными интересами, между их представлениями о себе и их реальной сущностью». (К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения, издание второе, М., Политиздат, т. 8, с.145). «В политике, — вчив Маркс, — ради известной цели можно заключить союз даже с самим чертом, — нужно только быть уверенным, что ты проведешь черта, а не черт тебя» (т. 8, с. 410).
Цю думку згодом вподобав Ленін. «В политике морали нет, а есть только целесообразность», — наголошував він (В. Ленин, т. 42, с. 246), майже точнісінько копіюючи Маркса: «Коммунисты вообще не проповедуют никакой морали» (т. 3, с. 236). За ними повторював Адольф Гітлер, який вважав себе учнем Маркса і Леніна: «В политике я не признаю никаких моральных законов» (Г. Раушнинг. Говорит Гитлер, М., МИФ, 1993, с.205).
Дотримуючись принципів брехні та антиморальності, Маркс та Енгельс, будучи очільниками Союзу комуністів, який становили півтора десятка кабацьких завсідників, вважали членів цього Союзу віслюками і бандитами. Вони були шпигунами Маркса, яких він, сам як агент австрійської поліції, тримав під контролем.
«Дорогой Маркс! — відверто писав в одному з листів другу Енгельс. — Разве мы в продолжении стольких лет не делали вид, будто всякий сброд — это наша партия, между тем как у нас не было никакой партии. Какое значение имеет «партия», то есть банда ослов, слепо верящих нам…» (Ф. Энгельс, т. 27, с.177).
Після кількох викривальних судових процесів над «собутыльниками» Маркса і документального нарису про нього німецького демократа, депутата франкфуртських Національних зборів Карла Фогта, Маркса практично було забуто не лише в Німеччині, а й у Лондоні, де він жив понад 30 років. Фогт відкрито сказав про Маркса як про платного агента поліції, який керує клікою забулдиг-змовників, переслідуючи свої матеріальні та політичні цілі (Карл Фогт, «Мой процес против Allgemeine Zeitung»). Така була насправді «велич вождя пролетаріату» серед соціал-демократів, революціонерів і робітників, оспіваних ідеологією Радянського Союзу, держави, яка вважалася марксистською. Ініціатором створення цього міфу був його послідовник, маніяк на прізвисько Ленін. «Не будь Ленина, мы никогда не узнали бы о существовании Маркса», — дійшов висновку авторитетний соціолог і економіст Гері Норт у своїй книжці «Марксова религия революции. Возрождение через хаос». Її було видано в Техасі (США) 1960 р. і перевидано російською мовою 1994 року в Єкатеринбурзі. У ній повідомлялося про сенсаційну знахідку, яка розвінчувала грандіозну брехню і міф про геніальність і чесність великого революціонера Маркса, створену за ініціативою Леніна. Маркс ще в юності став інформатором австрійської поліції, шпигуючи за своїми «побратимами» по боротьбі за визволення пролетаріату. Факт незаперечний: під час свого візиту до Москви 1960 року канцлер Австрії Юліус Рааб вручив Микиті Хрущову знайдений в архівах Австрії оригінал угоди між Марксом і поліцією, відповідно до якої Маркс зобов’язувався, граючись у комунізм, надавати інформацію в поліцейські органи про всіх слухняних та непідконтрольних йому комуністів.
— Марксу платили приблизно 25 фунтів стерлінгів за інформацію, — завершує свій документальний монолог про цей таємний бік автобіо графії Маркса Микола Сядристий.
У маленькому кабінеті на другому поверсі його Музею мікромініатюр на території Києво-Печерської лаври на хвилинку запала тиша. Але тут же Микола Сергійович поглинув у інші деталі з ленінської кухні створення ореола божества навколо так званого вождя світового пролетаріату, який упродовж майже всього життя був на утриманні фабриканта Енгельса.
— Міфи — це особлива віра, що створюється дуже довго за допомогою страху і «заигрывающей с рабом ласки». 1921 року, незважаючи на фінансові труднощі, голод і злидні в країні, за вказівкою Леніна розпочинають створення великої слави майже забутого в Європі Маркса. Організовують Інститут Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. 1956 року він почав називатися Інститутом марксизму-ленінізму. В усіх союзних республіках на базі ЦК КП було створено 16 філій. Життя і діяльність цих комуністичних інквізиторів — Маркса, Енгельса та їхніх маніячних послідовників, серед яких перше місце посідав Ленін, починають вивчати по всій країні. У збоченому вигляді, абсолютно далекому від дійсності. Саме тому комуно-мраксизмські міфи не піддаються руйнуванню з боку розуму, для їх смерті потрібно багато років, щоб змінилося не одне покоління. «Сила большевистского коммунизма, — говорив видатний російський філософ і політик Федор Степун, — в сатанинской перелицовке веры».
— Нещодавно я їздив на Наддніпрянщину, побував у самій її глибинці — у кількох вимираючих запорізьких селах. Відчуття повної деградації: бездоріжжя, сотні гектарів чорноземів, що не обробляють, вулиці зруйнованих хат і порослих бур’янами подвір’їв, масове пияцтво. Таке враження, що ми і сьогодні пожинаємо плоди ленінських продрозверсток, експропріації хліба, політики знищення селянства як «найреакційнішого класу».
— Начитавшись Маркса, Ленін вирішив побудувати у своїй селянській країні комуністичне суспільство «за кілька тижнів чи невелике число місяців». Але селяни, будучи власниками, до цієї ідеї поставилися недружелюбно і вороже. Так виник і розгорівся потужний конфлікт між ленінською владою і народом всієї країни у вигляді руйнівної громадянської війни, яка, починаючи з 1918 року, тривала понад три роки і забрала життя 13 мільйонів людей. Більш як два мільйони громадян залишили Росію, виїхали за кордон. Війна зруйнувала сільськогосподарські структури і промисловість, спричинивши небачений голод. Для Леніна головним ворогом серед селян була, хоч як це парадоксально, найбільш праце здатна його частина, якій він приклеїв ярлик «кулаки». «Кулаки — самые зверские, самые грубые, самые дикие эксплуататоры…». «Эти кровопийцы… Эти пауки… Эти пиявки… Эти вампиры… Беспощадная война против этих кулаков! Смерть им!» (В. Ленин, т. 37, с. 41, 1918 г.). Хіба могла таке заявляти психічно здорова людина?! У своїх спогадах Олександр Богданов, унікальна особа, філософ, економіст, лікар, який жив з Леніним у Горького на Кіпрі (є фото, де він грає з Леніним у шахи), писав, що там Ленін «періодично впадав у стан, що нагадував божевілля». А Герберт Веллс — англійський письменник, філософ (і розвідник), який 1920 року зустрічався з Леніним у Кремлі, дивлячись на обличчя вождя, побачив у ньому «черты вырождения, особенно в надбровных дугах». 4 березня 1922 року Ленін звернувся до психопатолога Ліверія Даркшевича і розповів йому, долаючи поріг таємничості, що його мучать «обсессии», тобто нав’язливі думки, яких він хотів позбутися.
— Зокрема, мабуть, і від думок про владу і перемогу над власним народом?
— Безумовно. Адже мозок у Леніна (це підтверджений консиліумом лікарів факт) був уражений наслідками спадкового і набутого сифілісу.
— І сьогодні в нашому хиткому світі, який роздирають війни і тероризм, нескінченна боротьба за сфери впливу і геополітичний переділ, чимало подібних вождів-безумців, що вироджуються, від рішень яких можна очікувати найдраматичніших наслідків…
— Під час горбачовської перебудови, у Москві, Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та інших містах Росії читав свої лекції, проводив семінари і консультації італійський учений, професор Антоніо Менегетті, засновник нового напряму в сучасній психології й психіатрії. У своїй книжці «Система и личность» (М., 1996, с. 16) він пише-попереджає: «В прошлом случалось, что некоторые цивилизации неожиданно исчезали, не оставляя никаких следов разрушения. В реальности самые великие силы общества исчезали по причине самопоглощения изнутри. Если белая раса исчезнет, то это произойдет не благодаря атомной бомбе, а вследствие одной из уловок не эволюционировавшего бессознательного. Можно неожиданно рухнуть вследствие скрытого психического безумия, семена которого проростают годами, а затем неожиданно вызывают тотальное исчезновение».
— Чи не подібний процес відбувається сьогодні в Росії, що розпочався 1917 року і в своїй месійській агресивності ще не закінчився, — завершує Микола Сядристий висновок італійця — послідовника Е. Гуссерля, З. Фройда, К. Юнга та інших мислителів, доповнюючи його своїм віршем:
В великих драмах бытия
Победа тайно спит в могилах,
Свои накапливая силы
Для судного в итоге дня.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола СЯДРИСТИЙ — всесвітньо відомий майстер мікромініатюр, народний художник України, чудовий поет та незалежний історик — народився 1 вересня 1937 року на Слобожанщині. Навчався в Харківському художньому училищі, закінчив Харківський сільськогосподарський інститут імені В. В. Докучаєва. Людина різносторонніх інтересів та енциклопедичних знань, Микола Сядристий створює мікромініатюри понад 50 років. Але більшість свого часу, за його словами, приділяє дослідженню за першоджерелами сутності та витоків тоталітарних режимів — фашизму, комунізму, нацизму — та механізмів захоплення, узурпації влади.