Давно підмічено: юні прагнуть якнайшвидше вилетіти з батьківського гнізда в далекі краї. Більшість із них у зрілому віці мріє повернутися на батьківщину. Мовляв, стали мудрішими. Якщо так, то Микола Іванович Булда був мудрим із малих літ, бо з прабатьківським краєм не пориває від народження і весь час захоплюється ним, відкриваючи його неповторність іншим. Як говориться, де народився, там і згодився.
Зате у світ широкий (зарубіжний теж) пішли його праці. Їх вивчають і цитують. У багатьох сім’ях їх бережуть як реліквію. За дотиком до людської пам’яті і пробудженням свідомості Микола Булда — неперевершений авторитет.
Він — бібліотекар. Але в найтихішому місці зумів стати причетним до найгучніших подій не одного століття. Йому вдалося головне: піднести людину, вшанувати її працю, показати, що немає другорядних поселень, бо в кожному живуть неповторні люди, які творять історію.
— Миколо Івановичу, ваше село — єдине в Україні називається Харсіки. Звідки така оригінальність?
— Найвірогідніше, що назва поселення походить від прізвища одного з перших поселенців на Харсека, Харсеченко, які згадуються в списку козаків Чорнуської сотні. Хоча є версія, що назва пов’язана з язичницькою святинею Хорсу, яка мала тут бути — горбиста місцевість цьому могла сприяти.
— Тоді відкрийте ще одну таїну, яку, за словами поета, сховали Харсіки. За однією з версій, саме тут народився Григорій Сковорода. Що на це скажете?
— Дослідники біографії Григорія Сковороди (Г.Д. Саливон, М. Редько, І. Іваньо, М. Шудря, Д. Шупта, німецький дослідник Е. Вінтер та ін.) вважають місцем його народження присілок Харсіки містечка Чорнухи. На жаль, обмаль архівних документів, які дійшли до нас, не дають можливості це підтвердити. Але в жодній зі сповідних відомостей 3-х церков містечка Чорнухи родина козака Сковороди не значиться, всі Сковороди записані в харсіцькій церкві. Та й в інших архівних документах прізвище Сковорода пов’язане саме з Харсіками.
— Чому деякі дослідники називають матір Григорія Сковороди не Степанівною, а Шингиреївною?
— Історики висувають версію, що під час перемовин на Січі калга Кримського ханства Шан Шахін Гірей міг одружитися з козачкою і від цього шлюбу мав сина Івана, родоначальника козацького роду. Прийнявши православну віру, Шан-Гірей став Шангіреєм. У 1732 р. серед козаків Чорнуської сотні знаходимо ім’я Трохима Шенгірея. А брат діда Сковороди — Федір Шангірей служив священником у Чернігові. Іван Шангірей — учасник подій початкового етапу Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. На урядах — полковник Корсунського полку (1648), сотник однієї з Канівської сотень (1650), наказний полковник цього полку (1650).
— Миколо Івановичу, в Україні вас знають як дослідника Голодоморів. З чого все розпочалося?
— У дитинстві чув не розповіді, а скупі згадки про ті страшні часи. Допитливість поступово вимальовувала картину пережитого батьками, її доповнювали родичі, сусіди…
Після паузи Микола Іванович відкриває свою книжку «Щодень ішли у небуття». Читає:
Хроніка 1933 року. Квітень,12, середа. Померло в с. Луговики: Дикун Оксеній Сидорович, 50 р., член артілі, «від сухот»;
в с. Піски: Остиста Ганна Аріоновна, 7 р., на утриманні дідів, «слабе від народження»;
в с. Хейлівщина: Васковський Григорій Петрович, 4 р., дитина на утриманні; Гальчич Яків Петрович, 2 р., дитина на утриманні; Кравець Клавдія Захарівна, 6 р., «дитина на утриманні»…
Це лише один день із багатьох. А в книжці — щоденна хроніка Голодомору 1932—1933 років у Чорнухинському районі. Записи зроблено на підставі актових записів про смерть. Оскільки видання є хронікою, то прізвища, імена, по батькові померлих, діагнози вказано такі, як це записано в книгах реєстрації смерті, часто розмовною мовою, орфографічно неправильно. Дослідники встановили, що в Чорнухинському районі із січня 1932 року по січень 1934-го померло 7387 громадян, майже половина з них — діти. Дізнавшись про це, чи міг я мовчати!?
Ми і наші нащадки повинні знати правду, аби подібне більше не повторилося.
— Заглиблюючись у минуле, який висновок робите для сьогодення?
— Людина повинна творити добро і шанувати зроблене предками. Без минулого немає майбутнього. Ми про це часто забуваємо. І тоді руйнуються не лише будівлі, а й пам’ять про їхніх творців.
Край багатий на історичні пам’ятки і визначних людей. Так, майже тридцять земляків свого часу закінчили Києво-Могилянську академію. Серед них — діти козацького сотника Стефана Милорадовича, який жив у с. Пізники. Його син Андрій був генерал-губернатором Малої Росії, а згодом чернігівським губернатором. Усього в Стефана Милорадовича було одинадцять дітей, і всі вони залишили помітний слід в історії України.
На жаль, у рідному селі немає нічого, що берегло б пам’ять про славних земляків. Відновлюючи історію, треба дбати про розвиток туризму, показувати людям, ким і чим ми багаті. Не можна забувати, з чого починалося сьогодення, і пройдений еволюційний шлях. Якщо Сковорода і мої земляки йшли в Києво-Могилянську академію по освіту, то його односельчанку Ольгу Ярошенко направили з Полтавського педінституту в Київ вчити дітей. Нині вона доктор наук, професор, академік. Отже, справа просвітництва вихідцями з Харсік триває.
На жаль, як і в усій Україні, в нашому районі села вимирають. Пустками стоять хати, заростають бур’янами городи. А це свідчення того, що реформи, які проводять, планували без врахування того, що село — колиска України. І щоб підростало в ній наше майбутнє, батькам насамперед потрібна робота. Немає її. Сьогоднішні Сковороди, Милорадовичі, Ярошенки замість того, аби розкривати свій талант на рідній землі, їдуть шукати щастя за кордон.
— Над чим зараз працюєте?
— Завершую написання історії села Харсіки. І з кожним днем дедалі більше огортає тривога: де взяти кошти на її видання. Бо вже маю гіркий досвід. Кілька років припадає пилом історія козацтва Чорнухинського краю. Фінансовий голод не дає змоги задовольнити попит сучасників на знання славного минулого. А там стільки цікавого й повчального, чим маємо гордитися. Приміром, маємо пишатися чорнуським сотником Петром Троцьким, який за дорученням генерального хорунжого Я. Горленка привів шість сотень під Царичанку, не чекаючи на весь Лубенський полк. Активним і бойовим за 47 років служби проявив себе один із представників династії Петровських з містечка Городище Андрій Степанович. Він був у поході з батьком під Чигирином, ходив за Буг, де взяли в полон двох татар і передали гетьману Івану Самойловичу; був у Кримському та Самарському походах; ходив під Перекоп з гетьманом Іваном Мазепою; разом із полком Іллі Новицького ходив під Очаків, Казикермен.
Високо оцінив бойовий дух чорнуського сотника Якима Христича в чотиримісячному поході майор Муравйов.
— Ваші здобутки багатотомні. Вони вимагають тривалої роботи в архівах, часу на опитування свідків, як встигаєте, адже зайняті на основній роботі. І ще одне: поїздки в архіви вимагають немалих коштів. Чи допомагає хто оплачувати хоча б дорогу?
— Дослідництвом займаюся у вільний від основної роботи час. Усі поїздки здійснюю за власні кошти.
— Побутує думка, що бібліотеки у звичному для нас сприйнятті відійдуть у минуле. Що на це скажете?
— Ніщо не замінить значення і відчуття друкованої книжки. Так, молодь нині менше відвідує бібліотеку. Але не тільки вільний час цьому виною. У місцевому бюджеті на оновлення фондів немає коштів. Централізоване постачання теж не витримує критики. Скажімо, цьогоріч ми отримали 827 книжок. Із них 80 відсотків — зарубіжних авторів. Бібліотекарів ніхто не запитує, який читацький попит треба задовольняти, які книжки в нас є, а яких бракує.
Подібне простежується не лише в бібліотечній справі. Чиновники часто про це забувають. Тому з трибун проголошують багато правильних і гучних фраз, а наяву бракує елементарної відповідальності за долю країни. Відтак бал правлять непрофесіонали, байдужі до всього і всіх, крім особистого інтересу, пристосуванці. На жаль, громадськість ще не навчилася захищати свої і державні інтереси. А без цього, переконує історія, ладу не буває. Мета моїх досліджень і місія бібліотеки — сприяти вихованню справжніх, а не трибунних патріотів.
Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Микола Іванович БУЛДА. Народився 1956 р. в с. Харсіки Чорнухинського району Полтавської області. Директор Публічної бібліотеки ім. Г. С. Сковороди Чорнухинської селищної ради.
Автор книжок «Мудрець з чорнухинського краю», «Край Григорія Сковороди», «Щодень ішли у небуття» та упорядник «Ні могили, ні хресного знаку: Голод 1932—1933 та 1946—1947 років у Чорнухинському районі на Полтавщині», «Мобілізовані Чорнобилем» та численних краєзнавчих розвідок.
Заслужений працівник культури України. Член Асоціації дослідників Голодоморів в Україні. Лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Малика. Нагороджений Почесною грамотою Полтавської обласної ради.
Замість післямови. Тримаю в руках книжку Миколи Булди «Ні могили, ні хресного знаку». Зачитана до дірок. А це — найвища оцінка твору.
Ідеться в ній про Голодомор. Але і в ній, і в інших працях автор криком кричить не лише про біду минулу. Щодня він йде вулицями села і бачить, як воно бідніє людьми; старі відходять, молодші їдуть у закордоння, бо на рідній землі немає роботи. І чи не вийде так, що край козацької слави поросте бур’яном, а ті, кого доля закинула за кордон, не матимуть там ні могили, ні хреста. То в майбутньому вже ніхто не зможе внести до історії список земляків Сковороди. Ось проти цього — проти вимирання нації — протестує Микола Булда.
І ще одне. У нас дуже багато так званих патріотів, що практикуються на одному: оббиранні держави. А патріот не той, що бере. А той, що віддає себе служінню суспільству. І це — про Миколу Булду.