У січні вісім років тому, захищаючи донецьке летовище, поліг Іван Вітишин із села Велика Лука неподалік Тернополя. На фронт зголосився сам, у званні старшого сержанта служив у 80 окремій аеромобільній бригаді. Він дуже любив своїх трьох донечок. Загинув, тримаючи в руці світлину, на якій зображено його дівчаток: Софію, Лесю та Марічку, яким тоді було відповідно 17, 15 і 12 років.
Материнське серце рвалося від горя і страждання. Іван ніколи не дозволяв собі за життя тривожити маму, тож навіть у сон до неї прийшов лише раз, принісши їй два букети білосніжних пролісків. Зате сестру уві сні просив передати матусі, щоб вона розповідала всім про нього, тоді їй буде легше на душі. Після цього в матері Марії Вітишин виник задум написати книжку про сина. І у восьму річницю загибелі Героя пані Марія презентувала в Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини книжку «Мій син — кіборг», яку видрукувала у видавництві «Джура».
Сторінки щоденних переживань і болю
Спочатку слухаю виступ пані Марії, потім спілкуюся з нею, а згодом читаю книжку. Скрізь — невимовний біль материнського серця. Що їй вдалося пережити, знає хіба вона, рідня та Бог. Матері й нині не відома точна дата загибелі сина: одні казали їй, що 20, інші — 21 січня 2015 року. Тож тепер, каже, ці два дні стали особливими у вшануванні пам’яті Івана. Про те, що він уже не повернеться живим з війни, рідні дізналися 22 січня вісім років тому, переглядаючи новини в інтернеті. Наймолодша донька впізнала мертвого батька за світлиною, яку він тримав у руці, й рукавичкою, на якій власноруч пришила татові талісман.
А потім був місяць, як розповідає, пані Марія, пекла, морального й фізичного виснаження, адже треба було повернути додому синове тіло. Не давали спокою постійні телефонні дзвінки-знущання. З ворожого боку без упину надсилали відео із вбитим Іваном та його бойовими побратимами. Із синового телефона якась нечисть здебільшого вночі набирала мамин номер і сичала: «Прієзжай, забірай сваєво двахсотава». Он нам нє нужєн». Допікала й іншими розмовами. «Це було нестерпно, доводилося навіть вимикати телефон, — розповідає Марія Вітишин. — Бувало, візьмеш слухавку, а звідти приглушений голос кличе: «Мамо, мамо». Серце моє знемагало».
Іван же приходив у сестрині сни. І в одному з них просив, щоб мати розповідала про нього всім, тоді їй не буде так тяжко на душі. Уже тоді в пані Марії виникла думка, що треба написати й видати книжку. Адже вона не завжди має змогу публічно говорити про сина, а книжка залишиться й нестиме правдиву про нього інформацію.
Поштовх до роботи над книжкою дав також онук. Він часто ставав біля портрета дядька й просив, щоб той повернувся додому, і вмикав пісню у виконанні Віталія Білоножка-молодшого «Я ненавиджу війну».
«Напевно, дитяче серденько внука не вміло відкрити інакше свого болю, — ділиться думками пані Марія. — Мене ж рядки цієї пісні «Хто поверне усмішку ясну мамі тій, що сина її вбили?» переслідували весь час. Я навіть так хотіла назвати свою книжку й показати в ній два світи: знищений війною та світлий — мирний».
Щоправда, з видавництва материна книжка вийшла з назвою «Мій син — кіборг». Її, за словами авторки, зібрано із щоденних переживань і болю відтоді, коли дізналася про загибель Івана.
«Через втрату сина в мене були безсонні ночі, я відчувала його присутність, — зауважує Марія Вітишин. — Мені ніби під диктування йшли різні думки, які я занотовувала на папері».
Тих нотаток, роздумів, душевних розмов із сином, спогадів назбиралося в матері багато. Тож ділиться ними на сторінках книжки.
Про бої за донецький аеропорт пані Марія вирішила написати словами його захисників. Про Івана поділилися споминами бойові побратими. Читач знайде чимало світлин з родинного альбому, як і віршів, які люди поетичного дару присвятили Іванові Вітишину, «кіборгам».
«Загинув Іванко в пекельнім горнилі, він бачив вогонь і пітьму», — рядки з поезії «Червоні троянди». Назва вірша не випадкова. Востаннє пані Марія почула живий голос сина у телефонній слухавці 17 січня 2015 року. Потім з’ясувалося, що того дня він телефонував до багатьох родичів і друзів, кожному вділив якусь хвилину. Мамі того дня син сказав, що все в нього гаразд. А ось коли розмовляв із сестрою, то зронив фразу, що назад немає вороття й він хоче, аби вона приносила на його могилу червоні троянди.
Чоловік-помагай, Іван-нянь
Іванові Вітишину випало прожити лише 38 років. Після його загибелі матір завжди запитують, яким був її син. Відповідь на це запитання вона дає й у книжці.
«Блаженніший Любомир Гузар казав, що є люди, які на війні поводяться героїчно, але не тому, що війна, а тому, що вони добрі. Я зрозуміла сутність героїзму мого сина: вона в тому, що він добрий», — розмірковує пані Марія. І додає, що зростав Іван та йшов земним життям звичайним хлопцем, чоловіком.
Закінчив восьму тернопільську загальноосвітню школу. В обласному центрі у вищому професійному училищі №4 ім. Михайла Паращука здобув фах столяра-теслі. Не всі дороги доля стелили перед ним рівні, доводилося проходити й через різні вибоїни-випробовування, але головне — гідно, не втрачаючи доброти.
Мати каже, що він був чоловік-помагай, адже жодні роботи в родині без нього не обходилися. Умів готувати смачні страви, не цурався праці на городі, добре розумівся на будівельній справі. А ще рідні називали його Іван-нянь, бо доглядав, виховував не лише своїх трьох доньок, а й племінників, приділяв їм багато уваги.
За натурою він був воїном. Служив чинну військову службу в лавах Національної гвардії України в Криму. Коли російський агресор 2014 року окупував український півострів, вдерся з війною на нашу землю, Іван Вітишин пішов у військкомат, зголошувався на фронт. Йому сказали пройти медогляд і чекати. У серпні того самого 2014 року мобілізували, бойові навички він вдосконалював на Яворівському полігоні. Звідти телефонував і розповідав, що кардинально змінює власне життя, бо покликання знайшов у військовій службі.
А потім був донецький аеропорт, де в новому терміналі у січні 2015 року загинув. У руках він тримав світлину, на якій були його донечки. Він їх дуже любив, пишався ними, за них молився.
Іван мав позивний «Тесть». У книжці прочитав, що таке псевдо дав йому побратим Роман Сливоцький («Слива»). Він часто спілкувався з Іваном Вітишиним, знав про його родину й казав йому: «Прийдемо додому — буду твоїм зятем».
Нині Софія, Леся та Марічка вже створили сім’ї, виховують дітей без дідуся. Софіїн чоловік нині захищає Україну на передовій.
Червоними та чорними нитками
Марія Вітишин — педагог. Читаючи її багате слово, думав, що викладала вона дітям українську мову й літературу. З’ясувалося, що мовник пані Марія в душі. Колись вона навіть вірші писала, але не друкувала їх. Стала вчителькою трудового навчання. Дуже любить вишивати. Чимало вишила чоловічих сорочок, жіночих блузок, ікон. Івановим донькам подарувала власноруч вишиті речі.
А ось синові — ніколи. Можливо, тому, що вдома були вишиті сорочки її батька. Уже на війні Іван одного разу під час телефонної розмови з матір’ю попросив вишити для нього сорочку червоними і чорними нитками. Пані Марія одразу ж узялася за справу, думала, що син прийде у відпустку чи повернеться із фронту й радітиме гарно вишитій сорочці. Залишилося тільки дошити рукави, коли дізналася страшну новину: її любий син загинув. Не могла вже вишивати, не було сили, хіба біль і сльози. Дошивала вже Іванова сестра. І цю вишиту сорочку поклали «кіборгові» у труну.
Він так хотів вдягнути
вишиту сорочку
І Гімн співати з вітром
у степу.
Донецьк, аеропорт
забрав тебе, синочку…
І плаче мама нічку
не одну, —
читаю в одному з віршів
у книжці.
Марія Вітишин каже, що дуже хоче, щоб її книжка «Мій син — кіборг» залишилася живим пам’ятником Іванові.
«Не можу обійняти сина, але мене живить теплота спогадів про нього, які виклала в цій книжці. Відчуваю радість від того, що виконала обов’язок перед сином — розповідати, як він просив, усім про нього. Але смуток ніколи не залишить мого серця», — ділиться думками пані Марія.
Так, материнський біль не минає не залежно від років пам’яті. І як важливо, що мати зібралася із силами й розказала світові на сторінках книжки про свого сина-Героя.