Без картин цього унікального майстра пензля не уявити образотворчого мистецтва України останнього півстоліття. Він займає власну нішу, яку не сплутаєш ні з чиєю. Уродженець слобожанської Сумщини, Михайло Надєждін значну частину життя провів у степовому Кіровограді. До слова, його діти Андрій та Оксана — також професійні художники, члени Національної спілки художників України.
Недавно в Сумах відбулася виставка картин і графіки «Мистецьке коло родини Надєждіних», на якій були представлені роботи творчого тріо. Цей мистецький звіт і став приводом для зустрічі кореспондента «УК» з главою талановитої родини.
— Михайле Володимировичу, родинна виставка Надєждіних у Сумській муніципальній галереї — перша за всі роки вашого творчого життя. Як сталося, що, побувавши, як кажуть, у всіх усюдах, лише нині завітали до земляків?
— Справді, це перша виставка на моїй батьківщині. Але раніше не було зустрічного руху: як від мене до Сумщини, так і від області — до мене. Всі події та явища взаємопов’язані, тож не варто форсувати їх. На все свій час. Добре, що знайомство відбулося і ми всі втрьох змогли презентувати землякам кілька десятків своїх робіт.
— Чи можете пригадати, коли вперше зацікавилися малюванням і чи були у вашій сім’ї художники?
— Достеменно пригадати не можу, а ось перші враження від магії кольорів залишилися в моїй пам’яті назавжди. Я тоді ходив до 6 чи 7 класу і якось на шкільному майданчику помітив, як невідомий чоловік малював на полотні. Підійшов до нього, зазирнув через плече. Мене так вразив малюнок, що я довго не міг збагнути: хіба можна пензлем намалювати те, що бачиш?
Очевидно, саме тоді я вперше позаздрив тим, хто наділений таким талантом, і бажання навчитися малювати таки засіло в моїй душі.
Наша сім’я мешкала в Білопіллі. Тато працював обліковцем у колгоспі імені Чапаєва, а мама доглядала за нами, дітьми. А нас у батьків було аж десятеро — п’ятеро хлопців і стільки само дівчаток. Я шостий.
Звісно, що художньої школи в нас не було, і перші уроки я отримав від чоловіка старшої сестри Поліни Івана Івановича Нестеренка. Він працював художнім керівником у клубі й трішки знався на малярстві. Пам’ятаю, як він казав: головне — бачити предмет і точно його перемальовувати, а кольори і відтінки треба підбирати самому. Щоправда, дідусь Марко по маминій лінії займався іконописом, але коли я народився, його вже не було на світі.
Мій перший дитячий успіх — портрет Богдана Хмельницького, який визнали кращим на районному конкурсі і відправили до Сум. Хоч він там загубився, це стало маленькою особистою перемогою.
— Які спомини залишило дитинство і юнацькі роки?
— Уявіть, як нам жилося у воєнний і повоєнний час. Пригадую, як мама Олександра Марківна відразу після війни поїхала до Києва отримувати нагороду як мати-героїня. Орден вручав Микита Хрущов. А в нас якраз до колгоспу забрали єдину годувальницю корову Зорьку. То мама на сцені, коли Микита Сергійович тиснув їй руку, шепнула, аби приструнив білопільських активістів. І що ви думаєте? Вона ще не встигла приїхати додому, як у колгоспі зчинилася така веремія, що куди там. Мама ледь на поріг — а Зорьку вже у двір привели. Начальство ще й перепросило: мовляв, не врахували, що сім’я багатодітна.
— Ваш шлях у мистецтво був доволі тернистим, складним і тривалим. Принаймні, до професійної спілки вступили аж у 1988 році після кількох невдалих спроб.
— Справді, на членський квиток чекав рівно 25 років. На те були причини. Головна — ще з 1960-х за мною тягнувся шлейф усіляких звинувачень в імпресіонізмі, авангардизмі тощо. Коли приїхав вступати до Дніпропетровського художнього училища, мав чималий художній доробок армійського періоду. До слова, після звільнення в запас я навіть не заїжджав додому, а відразу подався з документами до училища. Конкурс був — до півтора десятка абітурієнтів на місце. Однак успішно витримав усі іспити.
Мені дуже поталанило на викладачів, особливо вдячний Якову Петровичу Калашникові. В училище він прийшов 1959 року, коли я навчався на третьому курсі. Випускник Ризької академії мистецтв з особливим почуттям власної гідності — учитель мислив зовсім не так, як більшість тодішніх наставників, вихованих у дусі соціалістичного реалізму.
У ті роки навіть за слово «імпресіонізм» могли вигнати з училища, не кажучи про інші «ізми». То я тричі поплатився за захоплення творчістю Врубеля, Сезанна, зберігання альбомів з репродукціями їхніх картин. Мене то відраховували з училища, то поновлювали. А Яків Петрович не боявся звинувачень і сміливо навчав нас експериментаторських підходів у мистецтві. Саме він домовився з музейними працівниками, щоб ті відкрили для нас запасники і показали інші картини, зокрема, авангард 1920-х. Ми заніміли від побаченого. І зрозуміли, що існують інші напрями і стилі, на які можна орієнтуватися.
— А потім була виставка наприкінці 1960-х років, яка в Кіровограді наробила галасу і переполоху.
— У картинній галереї разом з молодими художниками Леонідом Бондарем та Юрієм Іващенком організували виставку авангардних робіт. І це після відлиги і відповідних постанов партії та Спілки художників. Показ картин — то несподіваний потужний вибух, який струсонув владні кабінети. Слово «абстракціонізм» розцінювалося як нечиста сила чи щось подібне. Нас шпетили на всі заставки і на всіх рівнях, погрожували всім, чим можна було погрожувати.
Відтоді мене записали в авангардисти і за першої ж нагоди нагадували: ага, це той, що колись виставлявся із забороненими картинами.
— А чи буває, що на полотні не вдається елемент?
— Авжеж. Пам’ятаю, ще студентами всі за завданням писали старого в кожусі. А в мене той клятий кожух ніяк не виходив. Чую, гукає Яків Калашник: «Надєждін, вам допоможу». Не погоджуюся. А ввечері сідаю на поїзд, на позичені гроші їду до Москви, вранці йду у Третьяковку і вдивляюся у твори Сєрова, Коровіна, інших майстрів. Наступного дня, повернувшись до Дніпропетровська, знову сідаю за кожух. І за годину до показу роботи таки малюю одежину. Побачивши картину, Яків Петрович сказав коротко: «Натуральний художник!»
— Обоє ваших дітей стали професійними художниками. З вашою допомогою?
— Я лише підтримував їхнє прагнення малювати, а вони самі обирали собі стежки-дороги. Де-де, а в мистецтві не допоможуть ні блат, ні родинні зв’язки, ні гроші. Андрій і Оксана хоч у чомусь і схожі, однак стиль у них різний. І це думка моя насамперед як художника, а не батька. Принаймні ми втрьох брали участь у різних виставках, і скрізь на цьому наголошували і критики, і глядачі. Але янголом-охоронцем для всіх нас була найдорожча і найрідніша моя Віра — дружина, з якою ми прожили у любові-злагоді півстоліття. Боляче, що її вже немає на білому світі, однак вона поруч з нами — подумки з нею радимося, говоримо, розповідаємо про наші справи.
— Вона мала стосунок до мистецтва?
— Віра чудово розумілася на ньому, хоч працювала медиком. Була віддана родині, дітям.
Хіба можу забути, як жили у Верхній Хортиці (нині це Запоріжжя), знімаючи квартиру в діда Андрія. Він у минулому махновець, жартун, хоч і без обох ніг.
Якось до нас прийшла комісія партійно-комсомольських активістів подивитися, в яких умовах живе і працює молодий художник. На стінах побачили мої малюнки і картини, що не вписувалися в рамки тодішнього мистецтва. І — пішло-поїхало. Запропонували Вірі написати на мене заяву, мовляв, займаюся не тим, чим треба, і загалом до мене варто придивитися. Дружина, звісно, навідріз відмовилася. Тоді почали тиснути і на неї. Довелося переїздити до її батьків, які жили в Кіровограді. А на честь дідуся, що в нього винаймали житло, назвали сина, який народився в Запоріжжі.
— Над якими полотнами працюєте?
— Задумів багато, але їх неможливо передбачити чи спрогнозувати. Просто треба встигати втілювати кожен, бо малювання — як вулкан: вивергаєш натхнення і знову чекаєш на відповідний настрій.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ПРЯМА МОВА
Олександр ФЕДОРУК,
доктор мистецтвознавства:
— Михайло Надєждін — унікальний український митець, чия творча практика має вплив на розвиток сучасної образотворчої культури. Він вийшов на творчу арену на початку 1960-х років, увібравши обрядову родинну селянську традицію Слобожанщини та здобутки класичного й авангардного мистецтва, зачарував світ експресією кольору, шокуючи «соцреалістичну публіку» логікою малярського конструктивізму та могутності живої сутності речей. Твори «Художник і модель», «Сади Едему», «Пошук», «Курка чи яйце» — невід’ємна складова скарбниці сучасного українського мистецтва.
Валентина ЄФРЕМОВА,
мистецтвознавець:
— У підсвідомих метаморфозах Михайла Надєждіна народжуються художні образи, сповнені сучасного мислення. Він сміливо занурюється у глибини народної творчості, шукає родзинки в українській історії, культурі, фольклорних надбаннях. Митець входить до еліти представників української культури.
ДОСЬЄ «УК»
Михайло НАДЄЖДІН. Народився 1935 року в селі Костянтинівка Сумської області. Закінчив Дніпропетровське художнє училище.
Упродовж останньої чверті століття очолює Кіровоградську обласну організацію Національної спілки художників України.
Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних виставок. Твори зберігаються в Національному художньому музеї України, обласних художніх музеях, приватних зібраннях.
Заслужений діяч мистецтв України.
Роботи художника
Ми в Google+