Відомого артиста театру та кіно, художнього керівника Луганського академічного обласного українського театру Михайла Голубовича напередодні його 70-річчя важко застати на сцені рідного театру. У столиці тривають зйомки нової стрічки «Варіант Марконі», пов’язаної з історією Української Народної Республіки. Там актор грає начальника штабу — 88-му роль за свою творчу кар’єру. Не завершено, хоч і тимчасово припинено роботу над кінематографічним образом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у стрічці «Лицар Дикого поля». На луганській сцені успішно йде моновистава «Адель».
І всі ці різнопланові роботи об’єднує спроба зрозуміти природу людських стосунків, заявив в інтерв’ю кореспонденту «Урядового кур’єра» Михайло ГОЛУБОВИЧ.
.jpg)
— Московський мистецтвознавець і кінокритик Євген Марголіт, якого ми добре знаємо, бо родом із Луганська, підкреслює, що в будь-якій роботі, навіть у ролі негативного героя, ви виступаєте немов адвокат персонажа, тому що намагаєтеся розкрити мотиви вчинків людини.
— Інакше просто не зможу правдиво зіграти такий характер. Правду кажучи, вперше я про це замислився, коли грав у фільмі «Мужність» колишнього білогвардійського офіцера Парамонова, який тікає з арештантського вагона, задушивши юного конвоїра, зовсім хлопчиська.
Коли прочитав сценарій, багато чого не зрозумів. Чому офіцер учинив так? Адже офіцери — завжди цвіт нації, її еліта. Шукав в архівах. Виявилося, що персонаж — не вигадана фігура. Справді, був такий Парамонов, чесно служив батьківщині. Після революції його, людину, яка не скоїла жодного злочину проти радянської влади, було заарештовано просто через дворянське походження та засуджено до розстрілу. Як у такій ситуації поводиться людина? Чи варто було так чіплятися за життя, щоб позбавити його хлопчака? Чи був у нього інший вихід?
Я мав це зрозуміти для себе, постаратися пояснити логіку його вчинків.
Або спектакль «Порок». У п’єсі білоруського автора Олексія Дударєва у 1980-ті роки вперше головним героєм став безхатько. У ті часи то був нонсенс. Таку тему треба було «пробивати», і я став ходити по кабінетах. Знадобилося майже три роки, і нарешті ми отримали дозвіл на виставу.
Коротко історія така: Андрій Буслай прокидається в незнайомому місці, а живе в кочегарці грубника, такого самого алкоголіка, як і він. У них із грубником одне на двох пальто — Андрія Буслая. Ця річ і відіграла фатальну роль, про що оповідає спектакль. Андрія мали вбити, та вбили товариша, який одягнув його пальто. Складна ситуація. За сценарієм фінал такий, що Андрій, дізнавшись про ці обставини, випиває склянку горілки. Знову-таки заливає горе вогненним напоєм, що колись його погубив. Напружена сцена. Але я подумав: після такого стресу, може, все ж таки людина замислюється над життям? І ось на сцені, у яскравому колі світла, починаю, як і написано в сценарії, тягти руку до чарки. Зал завмирає: вип’є чи ні? Глядач усе розуміє. Я тягнуся до чарки, навіть беру її і... виливаю. Зал зітхає.
— Невже така ось безпосередня віра в те, що відбувається на сцені?
— Ніколи не забуду Сватове. У тамтешньому ще старому Будинку культури відіграли спектакль. Я зняв грим, ганчір’я безхатька, переодягнувся в костюм. Виходжу із клубу, а тут стоїть натовп — людей до двадцяти. Раптом від нього відокремлюється одна старенька, йде до мене й простягає праву руку. Я думав, що вона хоче привітатися, тож теж їй простягаю праву руку. А вона вкладає мені в долоню дві карамельки й трохи копійок і каже: «Спасибі, синку! Ось бачиш, кинув пити й одягатися став краще». Нормальна людина, але, напевно, у її сім’ї є проблема, можливо, із сином, тож вона пов’язала те, що відбувається на сцені, з реаліями свого життя, зі своїм материнським болем.
Колись мій дід Харитон казав: «Скільки разів людина скаже тобі «спасибі», стільки разів Бог тобі завдячить».
— В один зі своїх днів народження ви опинилися... у Перевальській виправній колонії?
— Так вийшло, що саме на той день мені призначили зустріч із кінорежисером Сергієм Параджановим, який там відбував несправедливе покарання. Я намагався полегшити його долю. Але для цього знадобилося вийти на контакт з «господарем» зони.
— Невже, крім вас, у ті роки не було кому заступитися за відомого кінорежисера?
— Це ж питання поставив, точніше, прокричав і він мені під час першої нашої зустрічі.
Ми познайомилися... двічі. Ще підлітком я приїжджав на велосипеді в Піщане (це біля моєї рідної Золотоноші Черкаської області), де Параджанов знімав фільм «Перший хлопець». Спостерігав, як роблять кіно.
А потім я вже закінчив Київський театральний інститут, працював у Ворошиловградському драматичному театрі й сам почав зніматися в кіно. Це були чудові часи, коли на «Мосфільмі» Григорій Чухрай створив експериментальне творче об’єднання. Тоді щойно починали працювати визнані генії — Лариса Шепітько, Генріх Габай. Вони в Україні знімали свої перші роботи — фільми за творами Паустовського. А я знімався в Миколи Мащенка у стрічці «Комісари». Працював разом із молодими Бориславом Брондуковим, Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочниковою, тобто з тими акторами, яких Параджанов відкрив для себе в «Тінях забутих предків».
У фільмі «В’язні Бомона» він помітив мене на знімальному майданчику й підійшов познайомитися. Я розповів про Золотоношу.
Напевно, усе в цьому світі не випадкове. За якийсь час зустрілися на студії, й Сергій дав мені сценарій. «Ось, — каже, — для тебе написав». То було «Intermezzo» за Михайлом Коцюбинським. У мене — головна роль. Але саме на той час я був ущерть завантажений ролями й на «Мосфільмі», і на «Молдовафільмі». Коли трохи полегшало, Сергія вже посадили.
Я отримав від відомої української театральної художниці Катерини Гаккебуш лист, де вона повідомляла, що Параджанова з Житомирської в’язниці перевели у Ворошиловградську область — у Перевальську колонію. Писала, що Сергій замерзає і йому треба допомогти, хоча б передати теплий одяг.
Спочатку я пішов офіційним шляхом, але нічого не вийшло. Оббив безліч порогів. Мені пояснили: якщо побачення з ним нададуть мені, то Параджанов не зможе побачитися з близькими родичами. Бо йому дозволено не більше одного побачення на рік. І я став шукати інший вихід.
У мене був добрий приятель Аркадій Клас. Людина незвичайна, пройшов війну. До речі, є одна унікальна фотографія тих часів, коли полоненого німецького генерала Паулюса виводять з руїн будинку під Сталінградом. Так-от, конвоює його саме Аркадій Клас. Це відоме фото.
Аркадій виріс у дитбудинку, він був доброю, щедрою людиною, завжди готовий поділитися останнім. Саме Клас, який працював у товаристві «Знання», і запропонував організувати лекції з кіномистецтва в тій колонії, де перебував Параджанов. Спочатку — для персоналу, потім для ув’язнених.
Так ми й почали працювати. Познайомилися з керівництвом колонії, й воно зізналося, що не зможуть захистити Сергія в зоні. Багато залежить від «пахана», тобто «смотрящего». Пообіцяли одне: організувати з ним зустріч. Це було в день мого народження — 21 листопада. Ми разом з актором нашого театру, який багато знімався на «Молдовафільмі», Володимиром Шакалом виступили перед ув’язненими, і, доки йшли кадри стрічок, де ми знімалися, мені організували зустріч зі «смотрящим» зони в маленькій кімнатці за кінобудкою.
Привіз йому чай, згущене молоко, цукерки. Але він нічого не взяв. Я почав розповідати про те, хто такий Параджанов, що створено комітет зі звільнення режисера. Його справами займалися багато людей у Києві й у Москві, у Брюсселі й в Італії. А «пахан» мовчить. Я вже спітнів від переживань. Його «шістка» поруч сидить, підтакує, а він мовчить, тільки слухає й навіть не дивиться на мене, ніяк не реагує. Наприкінці розмови він сказав лише одне слово: «Лади», — і пішов. Через певний час Сергія призначили начальником пожежного поста, життя в колонії полегшало.
— У ті часи таке «клопотання» могло закінчитися сумно.
— Так, минув час, і на одному із заходів до мене підійшов чоловік, який зізнався, що з обов’язку служби в КДБ стежив за моїми діями. Він сказав: «Але ми побачили, що ти все робиш по-людськи, по-чоловічому, за цим не стоять політичні мотиви». Тож не забрали. А я й сам міг опинитися за ∂ратами.
Із Параджановим у колонії ми зустрічалися кілька разів. А коли його звільнили, побачитися не вдалося. Сергій прислав мені та Аркадієві Класу телеграми: «Я на волі». Та відразу полетів до Грузії. Це було напередодні нового року — 31 грудня.
— Напередодні ювілею хочеться запитати: ось ви стали старшим і мудрішим. Але чи стали більш терпимим?
— Ні. З роками дедалі важче миритися з несправедливістю. Ось хоч би сценарій стрічки «Лицар Дикого поля» про Петра Калнишевського. Це особистість. Я впевнений, що про нього треба знімати фільм, бо це український герой, гордість нації, його канонізувала Українська православна церква. І я вперше читав кіносценарій, де гідно, без усякої політики, показано два народи — український та російський. Але грошей на стрічку бракує.
— Як ви вважаєте, що ще не вдалося за прожиті роки?
— Допомогти дітям і онукам. У мене ніколи не вистачало часу, щоб бути поруч, брати участь у їхніх долях. Але вони всі — мої дві онучки, троє онуків і двоє правнуків — вражають самостійністю, цілеспрямованістю й творчим ставленням до життя. Тож справжнє свято, коли вся велика родина збирається за одним столом.
— Чи є у вас улюблений тост?
— Бути добру!
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло ГОЛУБОВИЧ. Народився 21 листопада 1943 року в Золотоноші Черкаської області. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З 1967 року — актор, згодом художній керівник трупи Луганського академічного українського музично-драматичного театру. Народний артист України.
У кіно зіграв понад 80 ролей. З 1996-го до 2006 року працював начальником управління культури і мистецтв Луганської облдержадміністрації. Нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого.