Вдруге відзначаємо запроваджений у державі День Гідності та Свободи 21 листопада – саме тоді 2013-го студентів «викликало» на Майдан Незалежності попереднє керівництво держави цинічною відмовою від своєї ж обіцянки підписати угоду про Євроінтеграцію. Після Майдану 2004-го в Україні виросла молодь, для якої стали неприпустимими такі ігри влади з громадянами. А коли цей обман можновладці «ратифікували» через кілька днів жорстоким побиттям учасників мирного протесту, цього не стерпіло вже і покоління батьків та дідів юних захисників «демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору» (за словами з указу Президента України про День Гідності та Свободи).
Двічі, з перервою майже в десятиріччя, збирав головний Майдан держави мітингувальників з усієї країни. Усім, хто там був, не позбутися відчуттів, які їх єднали: світла в душах, щирості, гармонії доброзичливості, сили переконань і віри в омріяне майбутнє.
Євромайдан 2013–2014 років освячений кров’ю і загибеллю найкращих українців. Подвигами Небесної Сотні й ранами покалічених від куль та кийків. Чиїх? Це ще й досі не здатні з’ясувати ті, що зобов’язані це зробити, але невтомно називають безліч причин, які буцімто стоять їм на заваді. Якби так само тільки нарікали, але на реальні перешкоди, подвижники Євромайдану, режим Януковича укорінювався б дедалі глибше. Якби так само зважали на фронтові умови на передовій захисники цілісності нашої Вітчизни, з-поміж яких найперші добровольці саме з Євромайдану, що б лишилося від України і куди б іще курсували тепер гуманітарні конвої держави-агресорки?
Чому справжні патріоти і герої, родом з Майдану, — представники народу, але так не часто — влади? Хто в цьому винен? Руслана Лижичко, приміром, дуже точно передає позицію й думку багатьох українців: «Ті, хто прийшов до влади з Майдану, повернули у владу тих, хто стріляв у Майдан. Майдан — унікальне явище, Майдан — це генератор цінностей, справжнього українського духу і справжньої незалежності України, але Майдан потребує нашого щоденного захисту. Ми не забудемо Майдан! Ми не забудемо героїв! Ми покажемо владі, що наш дух нікуди не дівається. Якщо влада і надалі гратиметься у свої ігри і посилюватиме свій режим, знищуючи тих, хто реально захистив і врятував країну, то ця влада закінчить ще гірше, ніж Янукович».
Майдан невіддільний від мужності та відваги Руслани Лижичко. А чи хтось заперечить її слова або сказане днями нардепом Єгором Соболєвим: «Жодної справи проти колишнього чи нинішнього високопосадовця не доведено до кінця. Немає жодного правоохоронного органу, готового це розслідувати»? Щоправда, нардеп Юрій Луценко дарує надію: «Януковича буде засуджено протягом наступного року». І додає, що Майдан — це ще й антикримінальна революція: «Десятки кримінальних справ уже в судах, а громадськість туди не ходить»…
Та я не сприймаю й геройства патріотів, здатних гуртом принижувати когось, кидати у сміттєві баки, брати за горло й душити, знущатися, навіть якщо цей хтось — найзапекліший негідник. Бо самосуд — ознака не правової держави, не цивілізованих відносин у суспільстві, не християнської моралі. І чим відрізняються знущання й приниження патріотів від таких самих вчинків негідників супроти них, чим іще проросте згодом така жорстокість у їхніх душах? Згадаймо на противагу аналогічний епізод із життя козака Гаврилюка…
Що дісталося нам у спадок від Майдану 2004-го і Євромайдану 2013–2014-х років? Ми стали українським народом. Таким народом не можна не пишатися. Його об’єднав істинними людськими цінностями і Майдан, і захист Батьківщини від підступного й підлого ворога. Нас згуртував великий біль: бо пливе і пливе кача, її крила стираються від утрат — чиїхось батьків, дітей, братів і сестер, а ще стільки розкидано їхніх тіл на полях боїв і на ті крила не потрапили…
Ми стали дуже багатими: на такі вчинки справжніх героїв — воїнів, волонтерів, медиків, які рятують людські життя на фронтах і в госпіталях, та невтомних чуйних українців з усіх куточків країни, які плетуть захисні сіті й діляться усім, що мають, зі своїми захисниками. І великий гріх забути навіть про одне із цих благородних діянь.
Нам ще треба збагнути і велику мудрість: що зробити, щоб ніхто нікого не кликав загарбувати українську землю, щоб не ставали ворогами громадяни однієї держави, щоб не руйнувалися міста і села і не вироджувалися людські душі.
Сьогодні в Україні День Гідності та Свободи. Ні одному з нас не легко здолати в собі і розчарування та зневіру. Але ми втратили право на це, відколи саме за віру в гідне майбутнє України загинула Небесна Сотня і гинуть найкращі українці на війні. Зустріньмося поглядом із тими, біля чиїх фото на Майдані й навколишніх вулицях горять свічки. І подумаймо про тих героїв, чиїх лиць ніколи й не побачимо. Що поряд з нашим розчаруванням — життя, з яким вони розсталися й заради нас.
Людмила ЯНОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+