Режисер
Олександр МІНДАДЗЕ
Про трагедію, яка сталася чверть століття тому на атомній станції поблизу Прип`яті, що тільки не писали і не говорили. Проте зняти щось путнє так і не вдавалося. Аж доки за справу не взявся Олександр Міндадзе. Легендарний сценарист, що за радянських часів зробив кращі фільми разом з Вадимом Абдрашитовим, зокрема "Парад планет", "Полювання на лисів", "Плюмбум, чи Небезпечна гра", Міндадзе кілька років тому спробував себе у якості режисера.
Драма "В суботу" стала його другою режисерською роботою. У фільмі Міндадзе змальовує Чорнобильську трагедію суб'єктивно, через долю молодого партійного працівника, який опинився на моральному роздоріжжі: рятувати всіх людей у зараженій зоні чи лише себе і близьких, замовчувати "страшну таємницю", про яку дізнався випадково, чи бити в усі дзвони.
Перш ніж потрапити на екрани України, фільм пройшов випробування Берлінським кінофестивалем, а згодом і німецьким прокатом, де стрічка мала шалений попит на тлі нещодавніх подій в Японії, прокатом у Росії, де фільму влаштували ще й величезну телевізійну прем'єру на каналі ГРТ.
В Україні, як уже, на жаль, традиційно трапляється з добротними кінострічками, фільмові "В суботу" світить обмежена кількість широких екранів і, можливо, DVD-реліз. Більшість вітчизняних каналів, включаючи Перший національний, які передовсім орієнтуються на розважальний шлак, ставити продукт Міндадзе в ефірну сітку просто відмовились. Мовляв, "неформат". Тож наша розмова з режисером - не лише про квітневі події 1986 року, а й оптимізм у кіно та людські емоції.
- Як ви вирішили знімати таке кіно? Воно ж, я впевнена, робилося не на замовлення...
- Усе почалося років п`ять тому в Німеччині. Ми їхали Баден-Баденом в автомобілі з продюсером Рубеном Дішдішяном. Саме з ним я поділився своїми мріями зняти фільм про Чорнобиль, хоч ще не мав конкретної історії. Просто сама катастрофа мені здавалася дуже цікавим тлом, на якому могла б розгортатися людська трагедія. Рубен вислухав мене і одразу погодився. Ми отримали гроші на підготовчий період і почали працювати. Команда з п'яти чоловік, до якої увійшли я, моя дружина Ліза, двоє журналістів у Москві і один у Києві, почала збирати матеріали до фільму: свідчення очевидців, документи, відеоархіви з телебачення, знтернет-публікації, фото╔ Тож коли ми пішли захищати проект до компанії "Централ партнершип", у нас набралося 5 величезних тек. Більше половини матеріалу, що накопичилося в них, до фільму не потрапило, - просто не вистачило місця. Ми навіть на етапі підготовки зняли документальний фільм про Чорнобиль, аби мати візуальне уявлення того, що там відбувалося до і після аварії.
- Олександре Анатолійовичу, чи зовсім не було проблемою знайти гроші на цей фільм? Я минулої осені була на майстер-класі вашого друга і колишнього співавтора Вадима Абдрашитова, і він казав що вже 6 років не може знайти кошти на нове кіно...
- Справді, знайти гроші було непросто. Фільм знімався як ко-продукція, у якій взяли участь Україна, Німеччина і Росія. Німці одразу погодилися брати участь, чого не можна сказати про Україну. Тут ми довго не могли знайти фінансування. Аж доки Борис Хлєбніков не розповів нам про Олега Кохана. Мовляв, у Києві живе молодий прогресивний продюсер, який працює з Кірою (Муратовою - М.О.), Балаяном╔ Запропонуйте йому. Ми зателефонували Олегові, а потім надіслали йому сценарій. Він йому сподобався, однак швидко зустрітися не вдалося. Тільки під час Московського кінофестивалю Олег до нас підійшов і запропонував негайно обговорити всі питання співпраці. Так, власне, починалася історія фільму "В суботу"…
- Я дивилася цю стрічку кілька разів, і мені здається, що у фільмі вас більше цікавила людина на межі, аніж сама Чорнобильська трагедія... Це так?
- Я намагався показати внутрішній реактор маленької людини на тлі величезного реального реактора. Спробував змалювати стан душі, яка перебуває на межі, але все одно на чорному розквітає біле. Це кіно про наше життя в ситуації, яких було чимало за довгі роки нашої історії, багатої на катаклізми, потрясіння та горе. Однак українцям завжди вдавалося перебороти всі негаразди.
- А ви пам'ятаєте, де були і що робили у той чорний день 1986 року?
- Того дня я був на даху багатоповерхівки у Мінську разом з режисером Вадимом Абдрашитовим та видатним оператором Георгієм Рербергом. 26 квітня ми знімали фільм "Плюмбум", а вже 27 квітня, "дезактивувалися" червоним вином. Настрій був чудовий. Тікати нікуди не хотіли. Певно, розуміли, що життя наше нічого не варте. А Рерберг той взагалі радів, бо його як оператора дуже тішило те "молоко", яке утворили на небі хмари - так легше знімати, не треба вичікувати правильного освітлення╔
- А й справді більшість не вірила в те, що сталося? Особливо чиновники?
- До речі, отакий самий партійний керівник, як у моєму фільмі, приїхав розбиратися на станцію: йому доводять - вибух, показують обпалених людей. Він відповідає: "Ні, цього не може бути. Не вірю". Біля станції валявся графіт - той, що вилетів з реактора. Він продовжував не вірити. То був тотальний психологічний ступор. Причому не лише у чиновників, від яких Москва вимагала унеможливити паніку. У звичайних громадян теж був схожий психологічний стан. Були випадки, коли п'яні солдати спали біля реактора, влаштовували там вечірки. Ви не уявляєте, це був феноменальний час.
- Дехто називає вашу стрічку депресивною і сумною, такою, що не залишає глядачеві надії. Вас така думка не ображає?
- Певною мірою так. Адже ми знімати оптимістичну історію. Навіть навмисно одягли героїв у яскравий одяг, поставили багато пісенних номерів. Асистенти з кастингу шукали людей до масовки з оптимістичними милими обличчями. Хотілося розповісти про незламність нашого слов`янського характеру. Недарма у фіналі головний герой погрожує реакторові.
- От і весілля займає у фільмі більшу частину екранного часу. Це така собі метафора загальносвітового "бенкету під час чуми"?
- Саме так. Вибух, який займає 15% екранного часу, - це пружина дії. А далі 85% триває свято, карнавал. Власне, ми всі так живемо: святкуємо на тлі всесвітньої катастрофи, на тлі смерті. Суспільство епохи споживання грає весілля фактично на пороховій бочці. Нас лякають кризами, підривають у власних будинках, а ми все одно шукаємо розваг. А що залишається робити?
- Чого ви чекаєте від українського глядача?
- Мені здається, що людина, яка жила в той період, або не жила, але має душу і певні емоції, не пов'язані виключно з ковтальним рефлексом - така людина зможе емоційно увійти в цю картину.
Марина ОРЄХОВА
для «Урядового кур'єра»
ДОСЬЄ "УК"
Олександр МзНДАДЗЕ. Hародився 28 квітня 1949 року в Москві.
Закінчив сценарний факультет Всеросійського державного інституту кінематографії.
Лауреат багатьох кінофестивалів і премій, зокрема Державної премії
СРСР.