ДАТА

Ухвалена 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет стала правовим підгрунтям для Конституції і законів України
 

Вітчизняні історики таки завинили перед суспільством, глибоко і зусібіч не дослідивши законодавчий акт, якого, найімовірніше, не знала жодна цивілізована держава світу. Подібно до давньоримського сенату, який наперед, ще до оприлюднення указів Цезаря, вже схвалював їх, переважно комуністична  Верховна Рада УРСР (передусім її яскраво червона група «239») власними руками підрізала сучок, на якому сиділа.

Бо як в іншому разі пояснити прийняття історичного документа, в якому, за існування великого і розпливчатого поняття «радянський народ», раптом виражалася воля народу України, визнавався її державний суверенітет як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах відповідної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах?

Далі — більше. Українській нації давалося право розвиватися на основі свого невід’ємного права на самовизначення, а держава у формі республіки мала здійснювати захист і охорону цієї національної (!) державності, пере- слідуючи будь-які насильницькі дії проти неї політичних партій, громадських організацій, інших угруповань.

Зазначена в Декларації держава (а йдеться, нагадуємо,  про липень 1990-го) забезпечувала функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.
 

 

Тобто їй і в страшному сні не міг наснитися «протиснутий»  перед літніми парламентськими канікулами 2012-го закон, який, за словами одного з мовознавців, створив «китайську стіну» між Україною і Росією.

І ще такий вражаючий факт:  у Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що наша держава «визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими», тобто документ назавжди перекреслював головний постулат єзуїтського більшовицького вчення «Хто не з нами, той проти нас».

Що це було? Страх перед невизначеністю напередодні розвалу СРСР чи паростки  жаданої свободи, які проростали через тверду палітурку партбілетів справжньої національної інтелігенції? Дехто називає нашу Декларацію мавпуванням російської  від 12 червня 1990-го, замовчуючи, що в їхній ішлося лише про перерозподіл владних повноважень і власності від Союзу до РФ, а  українська була фактично цілісною програмою побудови самостійної незалежної Української держави.

Чи всі сьогодні пам’ятають, що день ухвалення цього непересічного законодавчого акта оголосили тоді святковим, вихідним? І оскільки язичницький дух слов’янського єства невмирущий, за відсутності дерев’яних ідолів квіти поклали до підніжжя тодішніх (а подекуди  ще й сьогоднішніх!) кам’яних.

Хоч би як там було, а майже всі положення Декларації тією чи тією мірою суперечили чинній на той час Конституції. Та жодні тлумачі тоді не наважилися піддати її сумнівам — шкірою відчували: історію не зупинити. В будь-якому разі  у виграші виявився український народ, наша державна незалежність. А рейтингу тодішньої Верховної Ради з ухваленням історичної Декларації 16 липня 1990-го може лише позаздрити її нинішня, добряче скомпрометована наступниця.

Кажуть, що історія вчить навіть тих, хто не хоче вчитися. І це знову про нас, точніше, тих, хто нині підкидає мокрого хмизу в постійно тліючу ностальгію за минулим. Дехто після «кумівського» нашіптування вже договорився аж до необхідності федералізму на наших теренах. Причім кожному зрозуміло, хто з ким має родичатися. Та, гадаємо, цей вибір ніколи не стане українським.