Чи можна їсти той чи інший продукт, віднедавна перевіряю у власній домашній «лабораторії». Ось і заморожену котлету, придбану в кіоску одного дніпропетровського виробника, спочатку віддала на перевірку улюбленому котикові: він визначає якість харчів безпомилково. Від тієї котлети «завлабораторією» відвернувся, а ось сир з’їв залюбки. Цікаво: що ж кладуть у котлети та інші продукти харчування вітчизняні виробники?
По відповідь на запитання, наскільки якісні й безпечні продукти споживають жителі України, вирушаю в Науково-дослідний центр (НДЦ) біобезпеки та екологічного контролю ресурсів АПК. Відповіді, які я отримала в НДЦ, вразили. Проблема досягла такого рівня, що загрожує не тільки вітчизняному АПК, а й здоров’ю нації й генофонду країни.
Держстандарти і ТУ: хто кого
Найпроблемнішими продуктами в НДЦ називають варену ковбасу, сосиски та сардельки, оскільки технологія обробки фаршу (обов’язкова кутеризація) при їх виробництві не дає змоги при дослідженнях точно визначити якість сировини, з якої зроблено ці вироби. Одного разу на замовлення управління захисту прав споживачів і одного з місцевих телеканалів у лабораторії центру досліджували п’ять зразків варених ковбас вищого сорту. За допомогою ПЛР-аналізу (полімеразна ланцюгова реакція) з’ясували, що вказана виробниками у складі продукту яловичина не «ночувала» в жодній із ковбас. А що ж було натомість? Курятина, ймовірно, механічного обвалювання: це м’ясо, якого в Україні виробляють найбільше.
Із державними стандартами, зокрема на ковбасу, в Україні склалася дивна ситуація. Мало того, що ввели в дію ДСТУ лише 2011 року (!), то ще їх майже ніхто не дотримується. А навіщо? Адже поряд із стандартами діють і ТУ (технічні умови).
«Державні нормативні документи, що регламентують процес виробництва ковбас, в Україні було розроблено ще 2005 року, а набули вони чинності лише 2011-го. Це, ймовірно, пов’язано з певним спротивом виробників, — розповідає науковий керівник НДЦ, доктор ветеринарних наук професор Павло Гаврилін. — Але, на жаль, нині ДСТУ в Україні використовують обмежено, бо ці стандарти дуже жорстко регламентують процеси виробництва і склад ковбас. Тому виробники й користуються ТУ». Отже, до 2011 року в Україні щодо технології виробництва, зокрема ковбас була повна анархія? Та й тепер виробники не дуже шанують держстандарти.
Чому курчата швидко ростуть
«Тварин годують тим, що дешевше. Якщо це імпортована із країн Південної Америки соя, то є ймовірність, що вона генетично модифікована. Можливо, сільгосп виробники додають у корми й антибіотики. Якщо корми зберігаються у поганих умовах, у них можуть з’явитися грибки, які продукують мікотоксини. Зазначу, що тваринна продукція, вирощена за інтенсивними технологіями, має меншу біологічну цінність, ніж та, що росла у природних умовах», — пояснює Павло Гаврилін.
Цікаво, на чому ж зростають курчата всього за 38 днів? Їхній раціон — соя, кукурудза, в які додають також бленди (мінерально-вітамінні комплекси) і премікси (білково-мінеральні, вітамінні комплекси), можливо, й різні стимулятори росту. Бройлери, вирощені за інтенсивними технологіями, мають змінений генотип, це, за суттю, гібриди. Їхнє м’ясо не є остаточно зрілим, має нижчу біологічну цінність, ніж у курей, які росли природно за 5—6 місяців.
А чому у продажу з’явилося багато яєць із яскравими жовтками? Продавці пояснюють: курей на птахофабриках годують кукурудзою. Але ж кукурудза — корм недешевий, а яйця продають мало не за безцінь. У чому ж фокус?
Усе набагато простіше: західні компанії ввозять до нас кормові домішки, в яких уже є барвники. Це порошок, який робить жовтки жовтішими. Який саме порошок, не афішують. Звісно, можуть бути барвники природні, однак здебільшого вони синтезовані. Як вони діють на здоров’я людей, ще треба вивчати.
«У Європі грунти виснажені, й усі домішки, які там додають у корми, виготовлено з урахуванням компонентів, яких у тамтешніх грунтах майже немає. В Україні зерно повноцінне, бо є чорноземи, багато заліза в грунті й воді. А ми завозимо закордонні премікси, не роблячи у кормах корекції згідно з нашими грунтами. Відбувається їх перевищення в кілька разів, зокрема, й заліза», — додає Павло Гаврилін.
Контроль від поля до столу
Керівники НДЦ вважають, що держава має створити систему контролю, яка б відстежувала якість продукції в агропромисловій і переробній галузях від поля до столу споживача. Наприклад, у бюрократизованій Європі така система контролю успішно діє. Там мало не на кожній баночці з консервами вказано, де саме вирощено її вміст.
«У нас усі дивляться на кінцевий продукт. Звичайно, це важливо. Але треба розуміти, з чого його зроблено первісно, звідки сировина, — впевнений завідуючий НДЦ Дмитро Масюк. — На якість продуктів слід дивитися, починаючи з того, який процес вирощування, скільки застосовують на полі пестицидів, гербіцидів. Потім дивитися, скільки дають антибіотиків чи стимуляторів росту сільськогосподарським тваринам. Після цього вже на переробних підприємствах стежити, які інгредієнти вкладають у продукти і наскільки вони відповідають держстандартам України. І тільки потім можемо говорити про полицю в магазині, чи правильно там зберігають».
Нещодавно в Голландії був скандал: з торгової мережі відкликали 50 тисяч тонн конини — лише тому, що не відоме джерело походження цього м’яса. Куди потім дівається такий продукт? Непридатний за кордоном, він може тишком-нишком… потрапити в Україну.
Вітчизняна селекція перебуває у кризі
Як стверджує Дмитро Масюк, повністю здорових сільськогосподарських тварин, яких вирощують в умовах інтенсивних технологій, у нас небагато. І це ще одна болюча проблема: в Україну ввозять багато живності з-за кордону, а з нею — велика кількість інфекційних захворювань, яких раніше у нас ніколи не було. Звідси — накачування тварин різними вакцинами та антибіотиками. Зрозуміло, і якість кінцевого продукту страждає.
«Особливий чинник — скупчене утримання, коли на невеликій площі збираються великі групи тварин. У таких умовах розвивається багато інфекцій, — пояснює Павло Гаврилін. — До того ж, тварини пережили стрес після перевезення до нас — у такі ж самі скупчені умови та в інший клімат. Плюс технології годування задля здешевлення продукції. За кордоном зовсім інша культура тваринництва, там звикли дотримуватися інструкцій. А у нас дефіцит загальної культури тваринництва».
У торгових мережах український покупець нині бачить багато курятини, яєць із різних вітчизняних птахофабрик, доступних за цінами. Однак виявляється, що вся ця птиця — «зальотна», тобто імпортована. Адже племінного ядра і птиці власної селекції в Україні давно немає. Чому ж не розводимо власних? «А тому, що ці напрями вже років 20 не фінансуються, наша система селекції перебуває у глибокій кризі, — відповідає Павло Миколайович. — Та й та, що була, не змогла конкурувати на ринку. Така сама ситуація і зі свиньми, і з коровами. Кожна аграрна країна має власні школи селекції, науково-дослідницькі центри, інститути — державні й приватні. У нас же племенні стада, племзаводи втрачено, поодинокі племінні господарства ледь виживають».
«Нині у вітчизняного сільгоспвиробника проблема, де закупити племінних свинок, кнурів для запліднення. Їх у нас не можна знайти. А тварини західної селекції завезли до нас багато хвороб, — каже Дмитро Масюк. — Крім того, використовують усілякі стимулятори росту для збільшення продуктивності. З-за кордону тварин завозять уже з кормами. Кормових субстанцій у нас не виробляють. А це і є інновації, ноу-хау, передові технології, за рахунок яких і живе Захід».
Павло Гаврилін додає, що завозимо тварин, купуємо технології, а з ними — і західних спеціалістів. Кажуть, одне з українських підприємств за оренду іноземного спеціаліста заплатило 200 тисяч євро за рік. Така тенденція небезпечна: а раптом закордон відмовиться продавати свою худобу? Україна відстала за новими агротехнологіями років на 50. І тепер нам залишається або купувати західні інновації, як це колись зробила Японія, або…
«Наше сільське господарство нині розвивається за принципом футбольної команди: всіх гравців купують за кордоном за великі гроші. І тренерів також. Ось і виходить, що ми випускаємо спеціалістів, а вони залишаються незапитаними, — зазначає Павло Миколайович. — І при цьому хочемо, щоб Україна була самодостатньою, су часною, щоб її поважали у світі. Потрібно вкладати кошти не лише у закупівлю, а й у розвиток аграрної науки, у власне сільськогосподарське виробництво».
ПРЯМА МОВА
Павло ГАВРИЛІН,
науковий керівник НДЦ, доктор ветеринарних наук професор:
— Коли ми створювали науково-дослідний центр, сподівалися, що фундаментальні дослідження матимуть певну підтримку держави. Але, на жаль, цього не сталося. Тому ми почали співпрацювати з провідними тваринницькими підприємствами України і зрозуміли, що найбільш актуальними питаннями є проблеми якості й безпеки продукції, а також технології забезпечення здоров’я тварин із застосуванням сучасних молекулярних методів досліджень.
В Україні є професійні виробники, є земля відповідної якості, стан довкілля в певних регіонах непоганий. Але дуже низька платоспроможність населення. Тому виробники здешевлюють свою продукцію. Подивіться на наших людей: більшість має явні ознаки якщо не хвороб, то порушення обміну речовин. Думаю, це пов’язано з харчуванням. Можемо сказати, що непорядні виробники. Однак у державі повинна діяти чітка законодавча система, за якої було б невигідно виробляти неякісну продукцію. Влада має забезпечити і платоспроможність населення, щоб люди могли купувати якісні продукти. І тоді можна повною мірою питати з виробника.
Також треба надавати кошти на науку, створювати незалежні центри й лабораторії, де б надавали експертну оцінку. І в США, і в Європі, попри кризу, знаходять гроші на науку, і технології розвиваються.
Дмитро МАСЮК,
завідуючий НДЦ, кандидат ветеринарних наук доцент:
— Державна стратегія, спрямована на підвищення здоров’я нації, в Україні ще тільки формується. Тому деякі її аспекти суперечливі й до кінця не визначені. Багато законодавчих актів, що регулюють процеси контролю якості харчових продуктів, нині скасували, офіційній сертифікації підлягають лише п’ять продуктів харчування. Решта — на розсуд виробників. А для підприємств головне що? Отримати прибуток. Усі знаємо, що переробні підприємства мають нечувані прибутки, хоч і розповідають про витрати тощо. Подивімося лише на ціну молока: за яку купують на селі й за яку продають у магазинах.
А перейматися якістю треба не тоді, коли беремо вже готовий продукт, а спочатку. Повинен бути незалежний контроль на всіх етапах сільськогосподарського виробництва, як це відбувається в західних країнах. Якщо там щось виявляють, застосовують жорсткі санкції. І люди це знають, вони законослухняні.