Ми — колектив Горлівського інституту іноземних мов, вищого навчального закладу-переселенця, подолали багато болісних моментів, перш ніж пустити коріння на новому місці. І не шкодуємо про це, бо прагнемо міцно триматися на землі.
Нещодавно в нашій новій оселі відбулося свято, на яке запросили гостей — жителів міста Бахмута. Саме сюди нас закинула доля у грудні тривожного 2014-го. Але тоді будівля, де мали працювати, зовсім була не схожа на облаштований навчальний корпус. Наприклад, найперша Вчена рада інституту відбувалася в холодній кімнаті з одним-єдиним стільцем на всіх. Умови не злякали ні викладачів, ні студентів. І всі разом, від професора до першокурсника, всі ми, хто перетнув кордон між минулим та майбутнім, узялися наводити лад у новій оселі.
Виявилося, що шановані науковці, незважаючи на свої солідні звання та регалії, вміють прекрасно мити підлогу, виносити величезні оберемки накопиченого десятиліттями сміття, лагодити електрику та вчити новачків-студентів не тільки філології й історії, а й того, як пристосувати під аудиторію обшарпану кімнату.
У народі кажуть: очі бояться, а руки роблять. Так і було. І світлішала стара занедбана будівля, дивлячись на вулицю чистими вікнами, і теплішало від довгоочікуваного опалення в корпусі та в наших душах. А потім розлилися поверхами молоді веселі голоси, якось вдалося знайти та відремонтувати старий дзвоник, життя почало налагоджуватися. Нехай складно, нехай незручно, але викладачі вчили молодь в аудиторіях, а не дистанційно, і всі розуміли, що труднощі єднають нас навіть не як колектив, а як єдину дружну родину.
Нам була потрібна допомога, і ми стукали в різні двері, сподіваючись знайти вихід із скрутного становища. Небайдужі люди, які тепер стали нашими друзями, допомагали, чим могли. Щоб у нас повірили, ми брали участь у багатьох регіональних проектах, спрямованих на стабілізацію громад на Донбасі. І ось, нарешті, ми виграли перший грант! І в нашому новому (уже другому!) навчальному корпусі почалися майже казкові зміни. У будівлі, що 25 років стояла порожньою, з’явилися нові господарі, котрі змогли під шаром пилу розгледіти сучасні аудиторії, мультимедійні, ресурсні центри, кімнати для гурткових занять, а найголовніше — нову бібліотеку, оснащену найсучаснішим обладнанням.
Усе це стало можливим за підтримки проекту «Українська ініціатива зміцнення громадської довіри», що його фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Нові вікна, сучасні різноманітні меблі, оргтехніка та комп’ютерна техніка і найдорожче — найсучасніші підручники, наукова й художня література для наших аспірантів та студентів.
Мрії здійснюються — просто треба в це вірити! У цьому на власні очі пересвідчилися всі запрошені на наше свято новосілля. Присутні докладно ознайомилися насамперед з витворами мистецтва учасниць народної майстерні «Оберіг». Завдяки їхнім роботам із соломки, шкіри, паперу, вишиванкам та рушникам, хол інституту став схожий на теплу яскраву веселку. Певного колориту додало й те, що гостей зустрічали студенти, одягнені в стилізовані національні костюми різних областей України. І від цього прекрасного різнобарв’я та щирих посмішок ставало тепло на серці. Потім усі підіймалися сходами і майже кожна сходинка мала на стіні фотографічне зображення нашого шляху від розпачу та безвиході до прекрасного сьогодення.
У просторій залі, де не було вільних місць, чергове засідання клубу ««Іняз» збирає друзів» вітальним словом відкрила директор Горлівського інституту іноземних мов Євгенія Бєліцька. До мікрофона виходили представники різних організацій та установ і розповідали присутнім про спільні проекти та заходи, на новому інтерактивному екрані одна презентація змінювалася іншою. Перелік гостей був великий: представники будинків культури та дитячої творчості, місцевих музеїв, народних майстерень, бібліотек, громадських організацій, ліцеїв, шкіл. Запашна кава та свіжа випічка додали присутнім сил та бадьорості. І навіть захід із страшною назвою «Синдром емоційного вигоряння вчителів» подарував усім гарний настрій, адже завдання, які пропонували, були веселими. Висновок однозначний: до емоційного вигоряння нам ще далеко, і це добре, бо попереду багато справ.
Ми прощалися з нашими друзями та дякували їм за те, що вони, підтримавши колись інститут у біді, розділили з ним і радість перемоги.
І зовсім не хотілося повертатися додому. Наші домівки — це гуртожитки інших навчальних закладів, свого ще немає. Але тепер ми вже добре знаємо, що мрії здійснюються. І колись наш інститут презентуватиме власний гуртожиток. Обов’язково! Та найбільше ми хочемо, щоб скінчилася ця безглузда війна, і всі ми повернулися в рідні оселі.
Наталія КОВАЛЬСЬКА
для «Урядового кур’єра»