У неділю опівдні зателефонувала давня приятелька з Італії, яка працює там – ні мало ні багато — 12 років. Не пожалітися на долю — навпаки, щиро поділилася радістю:
— Щойно прийшла зі служби Божої — все було так урочисто! Нашому священику — отцю Юрію Іванюті — золотий хрест із прикрасами вручив головний редактор християнського журналу «До світла». Спочатку отець Юрій приїжджав до нас у Новару з Риму раз на два тижні. А коли греко-католицька громада зміцніла, переїхав сюди. Тепер місцева влада надала для нашої церкви Різдва Богородиці в тимчасове користування приміщення, причому безкоштовно. Адже ми, виявляється, були першою українською громадою, що утворилася в Італії. Тож сьогодні відзначаємо 10 років з часу створення свого острівця українства. А ще неподалік є православна церква — лише в Новарі майже 7,5 тисячі наших заробітчан. Тож маємо свій святвечір, свій Великдень, свою сповідь і своє причастя… Наталка виговорила вже всі гроші з мобільного, але невдовзі зателефонувала знову:
— Ми, українці, маємо тут ще свій хор, а обидві церкви — греко-католицька та православна — на очах розквітають: хтось пожертвував золоту чашу для причастя, хтось привіз з України ікони. Тут у вільний час наші жінки створили вишивки для престолу. А незабаром відкриваємо недільну школу: щоб навчити дітей, які народилися у змішаних шлюбах, читати й писати рідною мовою.
Своя сповідь і своє причастя… Які дорогі вони серцю кожного українця, що волею долі опинився далеко від рідної домівки! Обидві згадані церкви в Новарі працюють виключно на пожертви прихожан, українських заробітчан. І як щиро й віддано треба любити свою церкву, культуру і свою державу, який Великдень у душах мати, аби в чужій країні безкоштовно отримати приміщення для духовного спілкування!
А що ж ми тут, на рідних теренах? А ми ще ой як часто можемо говорити про себе словами незабутнього Миколи Вінграновського: «Ми на Україні хворі Україною, ми на Україні в пошуках її…» Хтось, власне кажучи, вже назавжди «перехворів Україною», не дочекавшись сподіваного. Але те, що ми на 22-му році незалежності дедалі частіше «в пошуках її» — суща правда. Україна для кожного починається з рідної мови, яку, можливо, й не треба було б захищати, якби нею просто говорили.
Втім, коли приїжджають офіційні делегації зі столиці, весь супровід (від охоронців до прес-секретарів) спілкується російською і лише, так би мовити, для протоколу — українською. Як на мене, то саме звідси й починається те, про що днями розповіла представник України в Раді Європи Світлана Богатирчук-Кривко. Їй дуже образливо чути в Страсбурзі закиди на зразок: ваші політики — не патріоти рідної держави.
А українці на далеких Апеннінах (які, до того ж, добряче знімають соціальну напругу в Україні) — патріоти. Невже для того, щоб цінувати своє, рідне, треба на певний час його втратити? Та ні, просто в нас, простих українців, і в тих, хто нами управляє, — різні життєві цінності. Одне слово, в нас — своє причастя, в них — своє. Ось чому ми в рідній Україні все ще «в пошуках її»…