Згадуючи своє офіцерське становлення, старший лейтенант Артур Чорний іронічно посміхається. Адже зазвичай у мирний час це може тривати роки. Війна ж скоротила його до мінімуму.
Випускник Львівської академії Сухопутних військ 2013 року розпочав офіцерську службу в 93-й окремій механізованій бригаді.
— Відразу після зборів з молодими лейтенантами почалася справжня служба. У той період наш підрозділ у межах програми з утилізації артилерійських боєприпасів майже щодня виконував вогневі завдання з гаубиці Д-20, — пригадує Артур. — Як для молодого лейтенанта це було цікаво й повчально, але, як показав час, той досвід, який тоді здобув, не був достатнім для виконання бойових завдань.
Фронтовий шлях лейтенанта Артура Чорного у зоні проведення антитерористичної операції розпочався з Добропілля. Потім був десятий блокпост поблизу Новоселівки-1, а звідти військова доля спрямувала Артура в Карлівку, Піски та Авдіївку, де він здійснював корегування вогню нашої артилерії. Тоді лейтенант Чорний ще не знав, що всі ті перші місяці війни виявляться квіточками. А ягідкою з гірким присмаком далі буде донецький аеропорт.
— В аеропорт я потрапив фактично з коліс, — розповідає офіцер. — 2 листопада разом зі своїм підрозділом прибув у Піски, а 4 вирушив захищати аеропорт. Річ у тому, що мій попередник протримався на своїй позиції лише добу. Коли він зазнав поранення, його евакуювали. Відомо, що артилерія не може залишатися без очей, тож корегувати її вогонь доручили мені.
Того дня о сьомій увечері БТР на шаленій швидкості та під щільним обстрілом підлетів до диспетчерської вежі аеропорту, й Артур у буквальному сенсі вповз до неї. Лише згодом дізнався, що бойова машина, яка його доставила, так і не повернулася. Орієнтуватися у суцільній темряві було важко. У приміщенні тьмяні вогники горіли лише за імпровізованими ширмами-ковдрами. У них облаштували штаб і кілька спальних місць для відпочинку. Після від’їзду БТРу стих і обстріл, тож у командира та корегувальника був час обговорити й уточнити координати цілей. Ніч минула більш-менш спокійно, і вранці Артур наносив вогневі точки й робив необхідні розрахунки. Раптом потужній вибух наповнив приміщення цементним пилом та криками бійців.
— Снаряд влучив в одну з бійниць, — пригадує події того дня Артур. — Двоє бійців, які пильнували біля них, загинули. Але попри цей жах, особовий склад своєчасно зайняв позиції для оборони. У мене розривалося серце від усвідомлення того, що сталося. Я розумів: цим хлопцям, на жаль, уже нічим не допоможеш і хвилюватися потрібно за живих. Опанувавши себе, спробував піднятися вище, але черговий ворожий постріл змусив зупинитися. Коли трохи осів пил, спромігся забігти на четвертий поверх, а вище підійматися було вже неможливо. Стало зрозуміло, що супротивник використовує 100-міліметрові гармати. Але під щільним обстрілом зрозуміти, де саме ворог облаштував свої позиції, не вдавалося. Черговий постріл вдарив по четвертому поверху і ледь не поховав мене під завалами.
У таких умовах майже дві години оборонці диспетчерської вежі вдивлялися в далину, намагаючись з’ясувати, звідки стріляє ворожа гармата. І ось нарешті десантники з другого поверху побачили постріл. Кілька секунд на розрахунки — і Артур передав координати ворога. Нарешті довгоочікуваний пристрілочний постріл, ще хвилина — і залп. Після нього настала тиша.
— Для мене як корегувальника ця робота не була дуже важкою. Усе було доволі просто та зрозуміло. Кожен, хто перебував у донецькому аеропорту, відчував підтримку нашої артилерії. Інколи це було єдиною надією бійців. А ми були їхніми очима, — каже офіцер.
Нині старший лейтенант Артур Чорний командує гаубично-самохідною батареєю. Більшість його підлеглих — військовослужбовці за контрактом, які неодноразово доводили свій професіоналізм у зоні проведення антитерористичної операції.
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»