Смерть завжди приховує таємницю. Не дарма, коли людина відходить у вічність, про неї воліють говорити лише хороше, хоч вона, може, і не заслужила на той словесний єлей. Затерта від частого вживання фраза «про покійного або добре, або нічого» таки діє. Але не завжди і не для всіх. Особливо якщо йдеться про спочилих українських владних мужів.
За останніх півроку трагічно завершився земний шлях кількох політиків з оточення колишнього президента-втікача. Серед них причетні до загибелі Небесної Сотні через голосування за так звані диктаторські закони 16 січня 2014 року, ті, що займали відверту проросійську позицію і сприяли всій тій ганьбі, яка вилилася в окупацію Криму і війну на сході.
Сталися самогубства чи й убивства, замасковані під суїцид, нещасні випадки. Зважаючи на вік покійних, їм би ще жити і жити. До того ж, володіючи чималими статками, бо слова «праведною працею не наживеш кам’яних палаців» не про них. Та смерть невблаганна. Господь сам визначає, коли і кому настав час іти до пращурів.
Однак ідеться не про Божу волю. Вражає реакція суспільства на кончину публічних осіб. Після смерті певних політичних діячів прориває чорну греблю накопиченого негативу. Найстрімкіше бруд пре каналізаціями соціальних мереж. Їхні користувачі не соромляться бажати вічно горіти у пеклі тому, хто всього кілька годин тому віддав Богові душу. Вони не скупляться використовувати найпринизливіші для померлого характеристики, цинічно смакуючи обставини, за яких політик пішов у небуття.
Мене завжди бентежили такі прямі, відверті, безапеляційні обливання помиями того, хто вже ніколи не зможе відповісти, хоч яким би злодієм він був. Це у жодному разі не краще, ніж топтати лежачого. Я навіть під вигаданим ніком навряд чи наважився б таке розмістити. Стримує якась містична пересторога. Хтозна, чи не доведеться колись відповісти за всю цю словесну погань? То краще вже промовчати.
Утім, ми все-таки люди крайнощів. Бо з’являється не менш дивний мережевий потічок на захист покійного. Спочатку річище інформаційного бруду заливає цей струмок, але невдовзі захисники того, хто роками дуже зручно почувався у команді «бандитської влади», все сміливіше і наполегливіше беруться за справу. Після закликів мати хоч трохи совісті й бути людянішими вони починають курити фіміам і розпалювати вогнище доброчинності.
Щось на кшталт: покійний був людиною доволі непоганою, можна навіть сказати, доброю і чуйною. Та що там соромитися? Прекрасну людину втратили! Тут і особисті спогади, і офіційна інформація впереміш із чутками. І шматок дороги на малій батьківщині заасфальтував, і телевізор із комп’ютером у школу купив, і обладнання для лікарні придбав, і дитячий майданчик установив… Класний мужик — і горілку якось із ним пили, і на виборах добре заплатив, і «тітушок» на Майдан зовсім небагато зібрав... І проти Європи майже не виступав, і діти його не мажори — гарно вчилися по кембріджах та оксфордах.
Таке відбілювання покійного політика викликає не меншу відразу, ніж копання його ногами. Воно нагадує плачі за вбивцею — індіанцем Джо з роману Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра». Коли активісти почали збирати підписи про… посмертне помилування злочинця: «Тут і там відбувалися збори, де лили сльози й лунали проречисті промови; утворили навіть «комітет» із жалісливих дам, які мали вбратися в жалобу, піти до губернатора й слізно благати його, щоб він знехтував свій обов’язок і повівся як милосердний осел. Казали, індіанець Джо вбив п’ятьох городян. То й що? Та хай би він був і сам сатана, знайшлося б доволі м’якотілих телепнів, ладних нашкрябати свої імена під проханням про його помилування та ще й зронити на те прохання сльозу із свого вічно несправного, дірявого водогону».
Марк Твен був майстром вишуканої іронії і вбивчого сарказму, які не порівняти із людиноненависницьким брудом і співчутливими соплями, що хлюпотять в інтернеті. І тому, перш ніж тонкосльозим особам братися доводити святість якогось вітчизняного політикана, який безсоромно нас дурив і безбожно на нас наживався, гадаю, не завадило б перечитати вище наведений абзац. Має попустити.
А якщо не допоможе, то погортати сторінки роману «Золоте теля» Іллі Ільфа і Євгена Петрова. Знайти слова Остапа Бендера, сказані ним над могилою Михаїла Самуельовича Паніковського. Ця коротка відверта промова не сподобалася Шурі Балаганову і Адаму Козлевичу, які хотіли почути про покійного щось приємніше і людяніше.
Вердиктом великого комбінатора земному шляху дрібного афериста Паніковського можна підсумувати і життя окремих спочилих українських політиків — пройдисвітів значно більших. Мовою оригіналу це має такий вигляд: «Но был ли покойный нравственным человеком? Нет, он не был нравственным человеком... Все свои силы он положил на то, чтобы жить за счет общества. Но общество не хотело, чтобы он жил за его счет».
Ось і все. Без образ, принижень, прокльонів і недоречних крокодилячих сліз.
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»