— Селище Водяне нас зустріло «Градами», — згадує перший фронтовий день санітар солдат Віктор Богдашевський зі складу медичної роти однієї з механізованих бригад. — Ми тоді півдня просиділи у бліндажі, вслухаючись у радіоефір, але, на щастя, обійшлося без поранених і втрат.
Однак уже наступного дня ситуація різко змінилася. Одна з розвідгруп напоролася на розтяжку.
— У мене великий досвід роботи фельдшером у мирний час. У військо пішов добровольцем. Вва?жав, що морально і професійно готовий до будь-яких ситуацій. Але помилявся. Коли прибув на місце, переді мною відкрилася жахлива картина: скрізь лежали поранені наші бійці, серед них була і важкопоранена дівчина з позивним «Лютик». Їй відірвало обидві ноги. Крововтрата була великою, відлік часу йшов на хвилини. Надавши дівчині першу медичну допомогу, ми її евакуювали. За її життя боролися багато людей, і вона вижила. Це найвища нагорода для кожного медика, — ділиться своїми спогадами Віктор.
За 10 місяців перебування на передовій у складі медичної роти однієї з механізованих бригад Віктор Богдашевський витяг із червоної зони понад 150 поранених бійців і пишається тим, що жоден з них не помер під час евакуації. Нині, уже в цивільному житті, він переконаний, що для порятунку людського життя будь-який ризик виправданий.
На його думку, вдосконаленню фахових навичок і на війні немає меж. Якщо повіриш, що все можливе вже зробив, то прирікаєш себе на поразку. Тому весь вільний час Віктор та його колеги обговорювали свої дії на всіх етапах евакуації поранених, удосконалювали майстерність, щоб потім виграти хоч секунду на шляху поміж життям і смертю.
— У 2015 році наш медичний підрозділ дислокувався в селищі Водяне, — розповідає Віктор. — До однієї з найгарячіших на той час точок — шахти «Бутівка» ми могли дістатися в кращому разі за 20 хвилин, що було надто довго, щоб урятувати поранених бійців. Тож наш командир Роман Бабич вирішив розмістити медичний пункт на позиції «Зеніт», що скоротило час евакуації до кількох хвилин. Відтоді «Зеніт» став моїм другим домом.
Попри щоденні мінометні обстріли, нашим оборонцям дуже дошкуляли ворожі снайпери. У той період від 40 до 50% усіх вогнепальних поранень було саме через підступні снайперські постріли. Ласою ціллю для них були машини швидкої допомоги. Коли на позиції з’являлось авто з червоним хрестом, по ньому одразу починали гатити майже з усіх стволів.
— Про яку людяність російських найманців можна говорити? Майже кожну медичну евакуацію супроводжували обстріли. Навіть під час так званого перемир’я вони не давали спокою медичним машинам, — розповідає Віктор.
Велика кількість мін і снарядів, які не розірвалися, створює постійну небезпеку для наших бійців. Якось під час чергового перемир’я наші сапери почали розмінування позиції «Зеніт». Скориставшись нетривалим затишшям, сапери працювали. Раптом пронизливий свист розірвав тишу. Вибух! За одну мить перемир’я перетворилося на пекло: 120-міліметрова міна влучила просто в те місце, де перебували наші бійці. Санітар Віктор Богдашевський дістався до місця й завмер: восьмеро поранених, із них двоє важких, один двохсотий. Евакуювали вчасно. Хлопці одужали. Але той день Віктор запам’ятає назавжди.
Та напевно знає, що для бійців, яких він урятував, життя триває.
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+