Спілкуючись у Страсбурзі з колегами-журналістами, не перестаю дивуватися, наскільки їхнє ставлення до подій в Україні свідомо чи підсвідомо віддзеркалює позицію країн, з яких вони приїхали. Зустрічаючись, мене завжди щиро обіймають румунка Іоланда і поляк Анджей, тисне руку німець Удо, який щоразу намагається переконати, що Ангела Меркель ночей не спить, а все думає, як допомогти Україні. Італійка Саманта щиро вважає, що Україна сама спровокувала Путіна, бо порушувала права російськомовних громадян. Турок Каян, хоч і співчутливо розпитує про події на Донбасі, із широкою усмішкою тисне руку кореспонденту ИТАР-ТАСС.
Учора я отримала мейл від Тані (ім’я змінено), працівниці одного з департаментів Ради Європи. Таня з України, з Донецька. Я познайомилася з нею чотири роки тому, коли приїхала працювати у Страсбург. Таня одружена із французом, тож і вона, і її маленький син Андре мають французьке громадянство. У нас чудові дружні стосунки. Донедавна Таня не висловлювала жодного інтересу до політичного життя України, не знала імен політиків і тонкощів внутрішньополітичних перипетій. А я, розуміючи специфіку її рідного краю, не намагалася вести відверті розмови про Януковича та Партію регіонів, спілкуючись з нею її рідною російською.
Після торішніх подій на Майдані розмови і зустрічі з Танею в кафе Ради Європи стали частішими. Таня розповіла, що непокоїться за Україну, засуджує дії Путіна, що свариться з мамою, яка живе в Донецьку і проклинає Майдан. Але Таня ніколи не брала участі у численних мітингах проти російської агресії, що їх проводила українська громада Страсбурга, не одягала вишиванки у дні Парламентської Асамблеї РЄ, не пекла пирогів, млинців, кексів (чого ми тільки не випікали за цей рік!) на доброчинні розпродажі солодощів, які наша громада кілька разів влаштовувала у Раді Європи, щоб допомогти українській армії, не приносила теплого чоловічого одягу для маріупольських прикордонників й іграшок для дітей біженців із зони АТО. І хоч вона дала мені 30 євро як внесок для благодійного ярмарку «Пліч-о-пліч з Україною», який у вересні українці Страсбурга провели, щоб зібрати гроші для допомоги пораненим українським бійцям, сама на ярмарок не прийшла. Таня з чоловіком купили будинок у маленькому селі під Страсбургом і на вихідні не люблять виїжджати у місто.
Таня розповіла багато цікавого про Донецьк і особливості менталітету його жителів, а також про те, що всі нормальні люди дуже давно залишили місто. Вона перевезла у Страсбург маму, яка під час подій на Майдані підгодовувала донецьких «беркутівців» пиріжками, і спілкується скайпом із сусідкою, яка стереже мамину донецьку квартиру. Загалом Таня говорить правильні речі, й думки її течуть у правильному руслі, вона хороша дівчина. А вчора отримала від неї такий електронний лист: «Зайди до мене, щойно зможеш. Може, у мене параноя, але думаю, що українські колеги мене уникають. Ти адекватна людина, поясни, що відбувається».
Я замислилася над тим, що скажу їй під час зустрічі. І зрозуміла, що тихий конфлікт Тані з Донецька з українською громадою Страсбурга — міні-копія того, що відбулося із самим Донецьком. Щоб пояснити це, мені доведеться запитати в Тані: чому жителі Донецька, котрі, якщо вірити їй, ніколи не любили Януковича й Ахметова і яким були до душі європейські цінності та стиль життя, байдуже терпіли все, що відбувалося за часів панування Партії регіонів? Чому донецький Майдан був такий малолюдний? Чому місцеві любителі Європи й демократичних ідеалів, яких нібито було чимало в Донецьку, не поспішали боронити окремих сміливців-патріотів від «тітушок», а потім — і рідне місто й спостерігали, як здіймаються над адмінбудівлями російські прапори та стяги псевдореспубліки? Донеччани, які мали гроші й можливості, просто втекли. І тепер більшість із тих, хто з Києва, Страсбурга чи Берліна спостерігає, як поступово гине Донецьк, охоплений руйнуваннями і кривавим хаосом, а також за відчайдушними намаганнями української влади й української армії повернути й урятувати їхнє рідне місто, яке, як виявляється, вони дуже люблять, від проросійської терористичної навали.