Колишній художній керівник
Донецького національного академічного
українського музично-драматичного театру
Марко Бровун
Минуло дев’ять днів, як не стало художнього керівника Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру Марка Бровуна. Він був переповнений планами та ідеями, які вже поступово втілювали в життя. Розпочався черговий сезон: у драматичному театрі глядачам запропонували прем’єру спектаклю і готували наступні. А ще колектив та його багаторічний керівник готувалися до 85-річчя театру, що відзначатимуть у листопаді. Власне, й інтерв’ю для «УК» (тепер уже одне з останніх у його житті) ми взялися робити, орієнтуючись на цю дату...
— Марку Матвійовичу, чому для відкриття 86-го театрального сезону обрали комедію «За двома зайцями»?
— Ця класична вистава дуже багато значить для нашого театру. По-перше, на сьогодні це найстарший спектакль у нашому репертуарі: у травні наступного року йому виповниться вже 15 років. А по-друге, «За двома зайцями» — наша своєрідна візитівка: постановка входить до гастрольного репертуару і її дуже добре сприймають у Києві та Львові, у Полтаві й Івано-Франківську. Ми показували її на кількох фестивалях і здобували там перемоги. Деякі театрознавці навіть називали її найкращим втіленням п’єси М. Старицького на театральній сцені.
А ще одна, найголовніша причина такого вибору — швидше в моральній площині. У серпні цього року мало б виповнитися 70 років режисеру-постановнику вистави Віктору Шулакову, і ми просто не могли не згадати цю талановиту людину… З нашим театром його поєднує дещо більше, ніж три постановки. Адже за «Енеїду» ми з ним були нагороджені Шевченківською премією, і це перший випадок, коли театральна постановка зі сходу України отримала таке визнання. Про Віктора Олександровича та його різнобічні таланти можна довго говорити: він був драматургом, перекладачем, чудово малював, писав вірші і музику… Ми запросили на виставу його дружину, Тамару Бірченко-Шулакову, показали кадри відеохроніки і ще раз сказали «дякуємо».
— А як часто бувають серед глядачів у залі керівники міста і області, які не оминули своєю увагою відкриття сезону?
— До нас часто приїздять друзі та колеги з інших міст чи театрів України. Зазвичай перед початком вистави ми збираємося в невеличкій вітальні, і я як господар починаю знайомити гостей з «місцевими». Як же тоді дивуються приїжджі, коли представляю їм заступників голів обласної ради та облдержадміністрації чи міського голову! А ось наші глядачі вже нітрохи не дивуються, побачивши в залі керівників міста та області чи дружину Президента України. Це явище абсолютно звичайне, і нам приємно, що поважні гості обирають саме наш театр, знають репертуар та акторів, обговорюють вистави. Тоді значно легше з ними знайти спільну мову і щодо проблем театру, адже для них це не абстракція: вони все знають і бачили на власні очі. Наприклад, міський голова Донецька Олександр Лук’янченко особисто слідкував за ходом ремонту нашого театру, а ще міська влада періодично надає квартири як для акторів зі стажем, так і для молодих акторських родин. А вирішення житлового питання, поза сумнівом, — неабиякий стимул для творчого зростання.
— Марку Матвійовичу, пригадаймо минулий 85-й театральний сезон і його найважливіші моменти.
— Скажу відразу, що це був сезон відкриттів. Адже ми відкрили ще один сценічний майданчик — «Червоний зал». Це вже наша п’ята сцена, а від всіх інших вона відрізняється тим, що тут можемо представити більш академічне мистецтво. Ось конкретний приклад. Першою прем’єрою тут була вистава про життя оперної співачки Марії Каллас, і наша акторка Любов Доброноженко виконала майже десять арій з репертуару Каллас на пристойному рівні. Зрозумівши, що глядачам це цікаво, ми почали готувати програму за творчістю Сергія Єсеніна.
Не можу не згадати й про кілька режисерських дебютів. Свою першу виставу на великій сцені поставив наш актор Ігор Рибчинський, який, закінчивши режисерський факультет, здійснив дві постановки на малій сцені. Уперше за постановку драматичного матеріалу взявся і наш головний балетмейстер Василь Маслій. Його режисерське обдарування для нас давно не таємниця, адже, допомагаючи режисерам, він поставив два цікавих балети. Та було дещо інше: непростий драматичний матеріал і молоді актори, не переобтяжені досвідом. Однак коли ми худрадою дивилися його роботу «…і перетворилися на білих журавлів», я помітив сльози на очах майже в половини моїх колег… А загалом за минулий сезон ми випустили 12 нових вистав, 8 із яких — на головній сцені.
— А як відбувалися гастролі?
— У нас було дві гастрольні поїздки — в червні та перед початком сезону у вересні. Також брали участь у фестивалі в Луганську. А ще ми постійно виїжджаємо на майданчики області: минулого сезону здійснили 113 виїзних вистав. Мені часто кажуть: мовляв, не престижно національному театру розмінюватися на подібні дрібниці. Та для нас це не дрібниці, адже треба чути, як люди в Торезі, Краматорську та Слов’янську нам дякують!
Як на мене, проводити виїзні вистави варто навіть заради одного хлопчика, який живе в невеличкому шахтарському містечку і чиї батьки не мають можливості повезти його до театру в Донецьк. Адже наша вистава — єдина можливість для нього відкрити театральне мистецтво. Ще минулої осені ми побували в Житомирі, а до того — в Києві. Нам є що показати українському глядачеві. Колись Василь Василько, очоливши наш тоді ще харківський Червонозаводський робітничий театр, сказав: «Хочу довести, що ми гідна квітка в столичному букеті». От і я мрію довести, що український музично-драматичний театр може і повинен стати українським театральним брендом.
«За двома зайцями» — своєрідна візитівка донеччан. Фото з архіву театру
— Під час нашої минулої зустрічі ви говорили про високий показник відвідуваності театру глядачами. Чи відбулися якісь зміни за підсумками попереднього сезону?
— Так, зміни є. Якщо минулого разу, пам’ятаєте, ми говорили про 95 відсотків наповнення глядацького залу, то за перше півріччя 2012 року цей показник виріс до 97,5 відсотка. Здається, що більше вже просто неможливо, та дочекаємося кінця року — побачимо.
Відповідно до безлічі існуючих стереотипів, Донецьк важкувато назвати містом затятих театралів. Невже нарешті вдалося зламати один із цих стереотипів, і взагалі — який він, ваш донецький глядач?
— Років 35 тому шахтарська столиця була в «чорному списку» міст для гастролей. Сюди ніхто не хотів їхати, а донеччани звикли заповнювати своє дозвілля без театру. Тепер зовсім інша справа. Ось тільки один красномовний факт. Нещодавно на період міжсезоння ми закрили сайт театру на реконструкцію і навіть не чекали такої реакції — нас засипали запитаннями на телефон: коли відкриваємося, який репертуар на сезон, чи працюватиме далі сайт?.. А стосовно нашого глядача, то він різний. Є таке кліше — «для широкого кола глядачів». Ось і ми намагаємося бути цікавими всім і кожному. Для цього відповідно вибудовуємо репертуар: беремося за класику, за інтелектуальну чи психологічну драматургію.
Тобто не боїмося експериментувати, але ставимо і мелодрами, комедії та музичні вистави. На все це є попит. Приміром, на вистави «Хто боїться Вірджинії Вульф?» Едварда Олбі чи на «Холостяки і холостячки» Ханоха Левіна для глядачів доводиться ставити додаткові стільці: всі квитки завжди продані на кілька місяців наперед. Ще зазначу, що наш глядач переважно вихований, доброзичливий і дуже театральний. Також приємно бачити в залі багато молоді: отже, у театру є майбутнє.
— Чим збираєтеся потішити і здивувати свого глядача в новому сезоні?
— Запланували багато, адже хочемо запропонувати глядачам нові постановки на всіх п’яти сценах. Восени відбудуться прем’єри на великій сцені: «Подвійне життя, або Мадемуазель-хитрунка» за оперетою Ф. Ерве, «Суто жіночі ігри» К. Б. Люс та «Фредерік, або Бульвар Злочину» Е. Шмідта. До шкільних зимових канікул готується «Морозко», а далі — вистава за п’єсою «Мина Мазайло»
М. Куліша, прем’єру якої хочемо присвятити 120-річчю автора. Також розпочали репетицію вистави «Чутки» Н. Саймона, яку покажемо на початку лютого 2013-го. Думаємо взятися за постановку рок-опери «Ісус Христос — суперзірка» Е. Л. Вебера. А надихнувшись культурою львівських батярів, вирішили зробити в «Театральній вітальні» програму «Тільки у Львові», яка з’явиться до кінця цього року.
— А як відзначатимете солідну дату театру, якому в листопаді виповниться 85 років?
— Вже зараз кипить робота. А щоб більше показати нашим гостям, хочемо відзначати цю дату не один, а два дні. В перший день, 16 листопада, окрім звичних урочистостей, покажемо програму, де представимо три наші творчі підрозділи: оркестр, вокалістів і балет. А наступного дня запропонуємо прем’єру «Фредерік, або Бульвар Злочину». На мій погляд, це найкраща п’єса про театр за останні десятиліття. Тут ми можемо представити більшість нашої драматичної трупи. Та свято святом, але скажу ще й таке. У тому ж таки листопаді виповниться рівно три роки, як нашому театру дали статус національного. Наші показники зростають, зайнятість акторів та працівників цехів теж не меншає, однак ми і досі чогось отримуємо зарплатню вдвічі меншу, ніж інші національні театри. Отож хотілося б гідної оцінки нашої праці.
— Марку Матвійовичу, запланували ви чимало, а чи вистачить сил та ресурсів, аби реалізувати задумане?
— Іноді я чую від свого оточення: «Дайте акторам перепочити, нехай походять з півроку без нової роботи, наберуться сил». І тільки-но починаю замислюватися над тим, що, можливо, так і слід зробити, до мене обов’язково підходить хтось із акторів і запитує: «А яка в мене наступна робота? Не хочу сидіти без діла». Та й я не хочу залишати людей без роботи. Актор росте на ролях, режисер — на постановках. А в нас не тільки актори, а ще є вокалісти, балет та оркестр. Тому ми відкриваємо нові майданчики та випускаємо по 12 прем’єр, а глядач від цього тільки виграє…
Післямова. Він був переповнений планами та ідеями, але через важку хворобу, з якою тривалий час боровся, сталося непоправне. В день прощання на громадянській панахиді він зібрав у театрі свій останній аншлаг.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
Ольга БАЙБАК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ«УК»
Марко БРОВУН. Народився 24 липня 1946 року в Донецьку — помер 9 жовтня 2012 року. Закінчив економічний факультет Донецького державного університету та режисерський факультет Луганського державного інституту культури і мистецтв. У 1976 році почав працювати в Донецькому музично-драматичному театрі головним адміністратором, а трохи згодом заступником директора. З 1987-го на посаді директора театру, з 1994 року був директором-художнім керівником, а з 2009-го художнім керівником театру. Повний кавалер ордена «За заслуги» та знака «Шахтарська слава», лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, народний артист України.