«Наталко, бережи дітей! Прошу тебе, бережи дітей!» — мабуть, кожен з нас пригадує ці слова зі зворушливої сцени-зустрічі Головного командира УПА Романа Шухевича з дружиною Наталією у фільмі «Нескорений». Надскладне завдання в комуністичному тоталітаризмі, тим більше для українців, які прагнули мати власну державу.
Наталії Шухевич-Березинській та її синові Юрію-Богданові судилося пройти пекло радянських тюрем, але вони не скорилися. Політичний в’язень Юрій-Богдан Шухевич у часи незалежності України став відомим громадським діячем, народним депутатом України VIII скликання, йому присвоєно високе звання Героя України. А ось донька головнокомандувача Марія-Софія Трильовська воліє й дотепер більше бути в затишку родини, аніж на видноті. Напевно, тому й не знайти в інтернеті багато інформації про її життя. Нашому кореспондентові поталанило зустрітися з пані Марією-Софією та перегорнути разом деякі сторінки з її життєпису.
— Знаю, що були ще надто маленькою, коли радянські режимні органи забрали вас у дитбудинок аж на Донбас. Але чи з пам’яті хоч якісь родинні події, обличчя батьків виринали? .jpg)
— Мене забрали від батьків, коли мені було лише п’ять років, і відвезли далеко від Львова — в дитячий будинок міста Слов’янська. Записали тут як Березанську, перекрутивши дівоче прізвище мами Березинська.
Пам’ятала, що нас усіх із дому забрали в тюрму — маму, брата Юрка, мене й бабусю. Відтак мене й Юрка доправили в дитбудинок. Брат утікав звідти, бо на сім років старший за мене, а я залишилася. Тож знала, що брат у мене десь є.
Про маму склала собі легенду. Гадала, що нас заарештували фашисти, бо, вихована в радянському дусі, не уявляла, що так могла вчинити совєцька влада. Тож вважала, що маму нацисти розстріляли. І не знала, що вона жива, зносить великі страждання й жахіття комуністичного ув’язнення. 1956 року я отримала від матусі лист.
— Ви сприйняли за правду, що вам написала саме мама?
— Сприйняла. Уперше дізналася, що в мене є мама. Тоді я мала 14 років. Певна річ, цей лист приніс мені невимовну радість. Мама як дуже віруюча людина написала: «Я так дякую Богові, що врятував тебе, що знайшла тебе, що нарешті зможу тебе побачити». Я тоді була комсомолкою, і нас виховували, що віруючі — це суспільно відсталі бабусі. Мене трохи гнітило, що саме моя мама така несвідома й вірує в Бога.
— Як мати дізналася, де ви перебуваєте?
— Матуся пройшла через радянські тюрми й табори, 1956 року її нарешті з них звільнили. Звісно, що найбільше її турбувало, де її діти. Оголосила голодування, щоб дали адреси сина й доньки. З роками казала: знала, що Юрко сидить, його етапують у різні табори, про це поширювалися чутки. Про мене взагалі ніхто нічого не знав. Майже місяць мама голодувала. І їй дали-таки мою адресу. Я була ще в дитбудинку, коли отримала від неї першого листа. На жаль, так і не вдалося тоді зустрітися з найріднішою мені людиною, бо її повторно заарештували.
— Від кого все-таки дізналися правду про батьків, брата, чи одразу усвідомили їхню боротьбу?
— 1960 року вперше приїхала в Західну Україну. Мами тут не застала — її знов заарештували. Мене взяли до себе жінки, з якими вона сиділа в таборі. Отоді й почала дізнаватися, хто я, чиїх батьків донька, що таке насправді УПА, Головним командиром якої був мій батько. Не приховую: важко було все це усвідомити. Вони казали, що їх катували, з них знущалися, їх убивали, але не корилися поневолювачам, боролися підпільно, відчували активну підтримку українського люду.
Не могла спочатку цього сприйняти. Хіба таке може бути? Адже радянська влада така хороша, завжди втовкмачували мені в дитбудинку, — одне слово, цинічна комуністична пропаганда заволоділа моєю дитячою душею. А тут, у колі моїх нових львівських знайомих, кожен оповідав власну історію про ув’язнення, боротьбу УПА. Я поступово оговтувалася, починала осмислювати правдивість слів. Це тривало, можливо, років зо три. Крім того, Юрко, який ще сидів, писав у листах: «Ти зауваж, що влада говорить, і подивися, порівняй, як насправді ми живемо. Бачиш, що це не так. То, мабуть, треба вірити тим людям, які пройшли через горнило боротьби та радянських тюрем».
— Така докорінно інша для юнки інформація, зміна радянського пропагандистського середовища на когорту борців за незалежність України часом не призвела до психологічного зламу?
— Я виросла у Слов’янську, закінчила школу, потім переїхала в Дніпропетровськ, закінчила там технікум. Це був світ, просякнутий радянщиною. Інакшого, зрештою, й не знала. Та вступила до Львівського політехнічного інституту, тепер це Національний університет «Львівська політехніка». Матусю на той час уже випустили, й я поступово отямилася від комуністичної брехні, усвідомила події.
— КДБ схиляло вас до співпраці?
— Певна річ. Але даремно, я вже була не комсомолкою зі Слов’янська, а донькою героїчних батьків. Тож спецслужби хіба постійно тримали мене в полі зору. Скажімо, щороку з мамою їздила до брата Юрка на побачення: його було ув’язнено то в Томську, то під Казанню. Їздили, як правило, влітку. Мені не давали відпустки, щоб не мала змоги поїхати з мамою до брата. Викликали в управління КДБ на розмови, допитували, переконували, що не варто стареньку матір тягнути в далеку подорож.
Одного разу Юрко написав, що йому дозволили побачення з рідними. З мамою знову помчали до нього. Важко було добиратися, бо на протилежний берег Волги ходив пором лише у певні години та дні. Приїхали в тюрму під Казанню. А нам не дозволили побачитися з Юрком, мовляв, він порушив режим і йому побачення скасували.
— Як складалася ваша кар’єра, адже все-таки здобули диплом інженера?
— Я за фахом інженер з водопостачання. Моя робота потребувала доступу до мап. Спочатку мені видали документ. Коли ж місце начальника кадрів посів колишній прокурор, він наробив багато галасу: як це донька Шухевича може мати доступ до карт?! А я вже пропрацювала тут 20 років, навіть стала обіймати посаду головного фахівця відділу, а без доступу, звісно, не могла трудитися. Тож перевели мене на виконуючого обов’язки.
— Виходить, що люди у відділі, з якими працювали, вас чудово розуміли й допомагали? Ніхто вас не остерігався?
— Виникали різні ситуації. Хоч, вважаю, більшість колег ставилися до мене позитивно. Дехто з них зізнавався, що мною цікавилися з КДБ, розпитували, що розказую.
— Гадаю, ви були свідомі того, що такі зацікавлення в КДБ є?
— Безперечно. Тому мусила себе контролювати в розмовах з іншими людьми. Обшук у моєму помешканні проводили хіба в часи, коли заарештували дисидентів. З деякими з ними спілкувалася. Зокрема дуже гарне враження склалося в мене про Михайла Гориня.
— Коли вийшли заміж, як жилося вашій сім’ї?
— Максима, чоловіка, після закінчення вишу скерували на роботу в Казахстан. Через рік я закінчувала інститут, уже вагітною була, тож на розподілі попросила відкріплення. Парторг інституту каже — ні, нехай їде за чоловіком. А Максим уже з Казахстану встиг повернутися до Львова. Щоправда, справу вдалося владнати, мені дали-таки вільний диплом. Але постала інша перепона: чоловік мав львівську прописку, а я ні, отже ніде на роботу мене не брали. Світ не без добрих людей. Директор проектного інституту, де я раніше працювала, за національністю єврей, партійний, походив із західної Білорусі, але він не був цілком радянською людиною. Цей єврей поїхав у міністерство й випросив для мене місце. Більше того, проектний інститут споруджував житловий будинок, і моїй сім’ї завдяки директорові там надали помешкання. Так осіли у Львові.
— Як зносили те, що українська влада, особливо за часів Януковича, батька паплюжила, звання Героя України через суд позбавила?
— Важко це зносити. Одразу зазначу, що батькова Зірка Героя зберігається в мене вдома. Очікувала, що так буде, бо розуміла, хто прийшов до влади. Мені не раз казали: чому в якусь партію не вступаєш? Я ж відчувала до політиків недовіру.
— Але ж ваш брат Юрій — політичний діяч.
— Брат усе життя хоче довести: та боротьба, яку вели упівці, показала наступним поколінням, що комуністичне зло можна успішно збороти. Коли п’ятнадцятирічний Юрко хотів піти в підпілля, батько його запитав: «Якщо ти загинеш, хто донесе нашу ідею до наступних поколінь?» Юрко стверджує, що це його переконало.
Батька майже постійно не було вдома. 1942 року пішов у підпілля, вдома уже не з’являвся. Мама розповідала про ті моменти, коли вони бували удвох, позаяк у них було дуже мало таких хвилин, годин, днів. Казала, що був він веселої вдачі, любив жартувати, а ще був справедливим, пунктуальним, хотів, щоб у всьому був лад. Тітка Наталка, батькова сестра, також на ці його риси характеру звертала увагу. Та брата вона пам’ятала ще як учня, відтак студента, адже її 1940 року більшовики заарештували та вивезли до Сибіру.
— Знаю, що ви відвідали село Шибалин на Тернопільщині, де народилася зв’язкова та довірена особа Головного командира УПА Романа Шухевича, визначна діячка ОУН Галина Дидик.
— Побувала якось на її могилі в місті Бережани, квіти поклала й до пам’ятника Галині Дидик у Шибалині, відвідала в місцевій школі музей, де одну з експозицій присвятили славетній краянці та визначному борцеві за незалежність України. Принагідно зазначу, що з Галиною Дидик, на жаль, зустрічалася лише раз. Вона не жила в рідному селі, бо не дозволила влада. Одного разу пані Галина приїхала до Львова. «Не можу з тобою довго розмовляти, бо за мною стежать, не хочу, щоб тебе допитували про нашу зустріч», — зізналася. Коротко розповіла про себе, а тоді сказала: «Не вір нікому, хто говоритиме тобі про батька щось погане, це неправда, він усе життя віддав боротьбі за самостійну Україну, заради цього пожертвував усім, і найперше — родиною».
— Чи контактуєте зі зв’язковими Головного командира УПА Ольгою Ільків і Дарією Гусяк, розмовляли з ними?
— Хіба з Даркою Гусяк.
— Але ж Дарії Гусяк нібито відводять негативну роль у трагічних подіях 5 березня 1950 року в Білогорщі біля Львова, коли загинув ваш батько.
— Я з Юрком говорила на цю тему. Каже, так сталося. Вона не хотіла, її підставили. Пані Дарія — наймолодша з тієї генерації українських героїв, вона мені була найближчою.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Марія-Софія ТРИЛЬОВСЬКА. Народилася 1940 року. Закінчила Львівський політехнічний інститут. Нині пенсіонерка. Живе у Львові.