ПОДІЯ

Сьогодні на честь 960 річчя Києво-Печерської лаври та
85 річчя її заповідника відкрито музей Лаври

"У нас буде свій "Сад божественних пісень"

 

СПАДЩИНА

Генеральний директор 
Національного Києво-Печерського
історико-культурного заповідника
Марина ГРОМОВА

Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник — один з найбільших музейних комплексів Європи, який входить до списку Всесвітнього культурного спадку ЮНЕСКО, — сьогодні святкує 85-річчя. А найдорожчі подарунки до таких дат — звісно ж, від найрідніших людей…

Цей хрест напував святого Марка Печерника

— Марино Едуардівно, що отримав заповідник на ювілей від свого колективу?

— На території Києво-Печерської лаври розташовані кілька музеїв, а от Музею історії Києво-Печерської лаври — це нонсенс! — не було. Ми його створили. І ось сьогодні зустрічаємо перших відвідувачів у 20-ти колишніх келіях, де із понад 70 тисяч експонатів наших фондів уперше виставлено більше тисячі тих, яких ніхто ніколи не бачив.

— Дуже хочеться, щоб і читачі «Урядового кур’єра» з усієї України переступили поріг нового музею в день його відкриття, поки що заочно. Озна-йомте їх з кількома цікавими експонатами. 

— Сьогодні в музеї можна побачити лише голограму, а в кінці вересня, коли повернеться з виставки в США, — і сам хрест святого Марка Печерника, котрий «чимало ходів у печері своїми руками викопав, на своїх плечах землю виносячи, і дні та ночі трудився на справу Божу. Викопав же і багато місць для поховання братії, і нічого за це не брав, але коли хто сам що давав йому, жебрущим роздавав». Він започаткував служіння «печерних отців» — ченців, які наглядали за печерами і водили туди прочан, передавали упродовж століть інформацію про святих і їхні житія.

Вірогідно, преподобний Марко разом із преподобним Нестором Літописцем та ще двома послушниками, чиї імена невідомі, 1091 року знайшли та перенесли до Великої Церкви мощі преподобного Феодосія Печерського.

Помер святий Марко у 35-40 років, приблизно в кінці XI ст. Похований зі своїм великим мідним візантійським хрестом-енколпіоном в локулі, яку сам викопав у центральній частині Ближніх печер. З передньої частини його хреста напували вірних святою водою, сам преподобний Марко, за легендою, випивав за день лише ту, яка поміщалася в хресті.

Портрет – поряд, але між київським митрополитом Петром Могилою і відвідувачкою нового музею – кілька століть.
Фото Володимира ЗАЇКИ

Так обитель стала Лаврою…

У новому музеї — і найдавніший з відомих пізньосередньовічних українських напрестольних хрестів, який іноді називають «хрестом трьох архімандритів».

Рідкісний зразок ювелірного мистецтва доби Ренесансу виготовили між 1517 — 1522 рр., ймовірно, львівські майстри. Замовив цей срібний позолочений хрест, прикрашений камінням, лаврський архімандрит Ігнатій у складні часи відбудови Києво-Печерського монастиря, після його розорення кримськими татарами та боротьби з київською світською владою, яка намагалася підпорядкувати собі церковне життя в місті. Десь перед 1522 роком печерські ченці на чолі з архімандритом Ігнатієм домоглися королівської жалуваної грамоти, яка поновила самостійний вибір архімандрита, без втручання київських воєвод.

У 1591-1599 рр. києво-печерським архімандритом був Никифор Тур, який відзначився у боротьбі за права православної церкви в Речі Посполитій. Саме завдяки йому обитель набула статусу ставропігії (незалежності від місцевої єпархіальної влади й прямого підпорядкування патріарху), а  константинопольський патріарх підтвердив її титул «Лавра». За вказівкою Никифора Тура 1598 року  хрест оздобили срібними прикрасами та заново позолотили.

Останній незалежний печерський архімандрит Зосима Валкевич  1763 року оздобив хрест згідно з уподобаннями доби бароко його утретє позолотили й помістили усередину священні реліквії — дерев’яний кипарисовий хрест з частинками животворящого древа й мощей святих.

Як урятували Українську церкву

Не тільки священна реліквія, а й унікальний витвір мистецтва невідомого нам різьбяра (сницаря) — напрестольний у срібних шатах хрест патріарха Феофана — свідок буремних часів, коли козацтво боронило православну віру від зазіхань уряду Речі Посполитої, який протягом чверті століття викорінював в Україні православ’я, насаджуючи уніатство й католицизм.

В українського духовенства, за підтримки козацтва, виник намір відновити православні єпископії без згоди короля. Козацька старшина на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним запросила єрусалимського патріарха Феофана відвідати Південну Русь, щоб разом вирішити долю Православної церкви в Україні.

Патріарха Феофана, який прибув 15 березня 1620 року, вже на кордоні з Московією зустрів і супроводжував з урочистим ескортом до Києва гетьман Сагайдачний. Майже дев’ять місяців патріарх прожив під захистом магістратської влади і особливою козацькою охороною в будинку Богоявленського братства на Подолі.

У Києво-Печерській лаврі 28 серпня 1620 року, на храмове свято, скликали збори, де представники з Волині, Покуття, Поділля, Підляшшя, Литви разом з козаками й міщанами попросили патріарха Феофана висвятити православних Київського митрополита і єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали Унію.

Вагання патріарха і побоювання «біди від короля і поляків» розсіяв Петро Сагайдачний, гарантуючи йому безпеку при виїзді з України.

За умов повної перестороги першим із православних ієрархів посвятили на єпископа Перемишльського ігумена Братського монастиря Ісайю Кописького: у Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря при зачинених дверях і занавішених вікнах, щоб світло в храмі не привернуло уваги ворогів. Чувся лише тихий голос півчого патріарха. В церемонії брали участь ще два архієреї: стагонський єпископ Авраамій, який супроводжував патріарха у поїздці, та софійський (болгарський) митрополит Неофіт, що жив у той час у Києві.

9 жовтня 1620 року ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Іов Борецький отримав хіротонію і став митрополитом Київським і Галицьким. Патріарх Єрусалимський Феофан під загрозою життя потайки від уряду висвятив митрополита та ще п’ятьох єпископів. І тим врятував Українську церкву від загибелі в найсумнішу добу її життя, відновивши церковну ієрархію після її формальної ліквідації польським урядом внаслідок Брестської церковної унії 1596 року.

Кипарисовим хрестом патріарх Феофан благословив Київське братство, до якого вступило все Запорозьке козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним, і затвердив його ставропігію, він став у Києві священною реліквією і зберігався над царською брамою головного престолу Богоявленської церкви Братського монастиря.

Цікава історія походження хреста патріарха Феофана. Він незвичайної форми — шестикінцевий, характерний для молдаво-волоського мистецтва. З напису слов’янськими літерами на його срібній визолоченій ручці відомо, що він «поднесен митрополиту Феофану от Волошской цариці Неги в 1600 году». Тобто подарований, коли Феофан був ще у сані митрополита.

Портрет нерозгаданої людини

З картини, оприлюдненої на великій виставці українського портрета, організованій відомими українськими мистецтвознавцями і музейниками Ф. Ернстом і В. Щербаківським 86 років тому, перед відвідувачами постане образ схимника Парфенія (в миру — Петро Іванович Краснопєвцев, 1790-1855 рр.). Він був духівником лаврської братії і Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова), з яким його пов’язувала тісна духовна дружба. За словами письменника Миколи Лєскова, схимник Парфеній – «нерозгадана людина, тиха слава якої була рівною його смиренню, що навіть перевершувало смирення його владики» (тобто митрополита Філарета). Духовного старця, який широко прославився своїми благодатними видіннями, шанували за його земного життя. Він вражав усіх лагідністю і безкорисливістю — не мав навіть іншого одягу, крім того, що носив. У 1993 році канонізований. День пам’яті пресвятого Парфенія Київського — 17 (30 н. ст.) березня.

Автор портрета Олена Бердяєва, дружина генерал-лейтенанта М. Бердяєва, була духовним чадом схимника Парфенія. Вже після її смерті (приблизно 1880 р.) стало відомо, що вона таємно прийняла чернечий постриг. Її онук Микола Бердяєв — всесвітньо відомий релігійний філософ.

Хто видасть рукопис старця Єфрема

— Пані Марино, чи є в заповіднику особливий куточок саме для вас?

— Це три каштани перед Успенським собором, яким вже понад сто років — від них набираєшся енергії, сили. І колишній Митрополичий сад. У Києво-Печерській обителі,  яка вважається одним із земних уділів Пречистої Богородиці, закладений, за прикладом Святої гори Афон, один з перших на Русі монастирських садів: за Святим Письмом — символ Раю, до якого постійно прагне повернутися людина. Вищі духовні особи молитовно усамітнювалися в Митрополичому саду, на просторі якого у XVII столітті позначився філософський образ «Саду замкненого» з біблійної «Пісні Пісень», стіни довкола нього — символ єднання Небесного та Земного.

— Чи можна десь побачити, яким був Митрополичий сад у давнину?

— Так — на унікальних історичних документах епохи Ренесансу: це замальовка саду відомого голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, а також його опис, складений Павлом Аллепським — сином Антіохійського патріарха Макарія. Структурно він остаточно сформувався у XVIII столітті, під впливом західноєвропейських мистецьких тенденцій. На початку XIX ст. лаврськими садами опікувався соборний старець Єфрем. Він залишив по собі рукопис про основні принципи прикладного садівництва, який і досі чекає на видавця.

— Фрукти з цього саду споживали переважно ченці?

— Їх відправляли і до царського двору, а також експонували  1912 року на Всеросійській виставці садівництва та городництва. На території Митрополичого саду — один з монастирських винних льохів. За християнськими постулатами, ченці займалися виноградарством, виготовляючи вина для треб і трапези.

— Нинішня територія саду, мабуть, ледь-ледь нагадує предковічну?

— На жаль, вона значно деградована, з історичних насаджень збереглися лише поодинокі. Дирекція заповідника ініціювала відродження дендрології та планувальної структури саду. На його території є і численні археологічні об’єкти виняткового історичного значення. Тут залишки мурованої монастирської стіни XII ст., печі для виготовлення смальти під час будівництва Успенського собору. Всі ці та інші унікальні археологічні знахідки музеєфікуватимемо, а також реставруватимемо низку пам’яток архітектури XVII ст. довкола саду — оборонну стіну, вежі Кущника та Годинникову.

Хочемо повернути історичний вигляд Митрополичого саду, перетворивши його на справжній, за висловом славетного Григорія Сковороди, «Сад Божественних пісень».

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Марина ГРОМОВА. Родом з Богодухова на Харківщині. Закінчила історичний факультет та Інститут міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, магістратуру Академії державного управління при Президентові України. З 2006 року — заступник голови Державної служби з питань національної культурної спадщини, з 2010-го — генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.