Закарпатець Віктор ГАНУЩИН, подорожуючи, побував у 64 країнах на різних континентах. Його без сумнівів можна назвати громадянином світу. Сьогодні він ділиться з читачами «Урядового кур’єра» яскравими враженнями й непересічним досвідом своїх світових походеньок.

Першим захопленням були… рибки

— Вікторе Петровичу, у школі ви були відмінником і зрештою обрали фах біолога. Чому?

— Читав із п’яти років, і першим захопленням був роман Жуля Верна «Діти капітана Гранта». У 4 класі мені купили великий акваріум, і я почав розводити рибок. Дуже любив книжки про природу: читав Джеральда Даррелла та інших авторів. Ніколи не пропускав телевізійних програм «У світі тварин» та «Клуб кіноподорожей». У старших класах займав призові місця на олімпіадах. На обласній з біології та на республіканській з географії був третім, після цього отримав запрошення в університет на географічний факультет. А подався вступати на біологічний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка.

— Яким було навчання у столичному виші?

— Віддавався науці серйозно, про що свідчить диплом з відзнакою. Дипломну нагородили золотою медаллю АН УРСР за найкращу студентську наукову працю в галузі біології 1982 року.

— Це відкривало пряму дорогу в аспірантуру і далі. Однак ви не пішли цим шляхом.

— Київ — велике місто, і мені не подобалося, що майже дві години витрачав на дорогу до роботи. Мені шкода було того часу. І не хотілося жити на ту мізерну зарплатню, яку отримували науковці, навіть професура. Всесвітньо відомий академік Нільс Бор казав, що наука — це задоволення своєї допитливості за державний рахунок. Можливо, саме тому в Союзі науковцям платили мало, бо знали: вони працюватимуть не завдяки, а всупереч.

— І через це з поверненням до рідного Ужгорода науці сказали до побачення?

— Ні, певний час працював на біологічному факультеті Ужгородського національного університету, а потім, перейшовши до об’єднання «Закарпатліс», займався відтворенням популяції форелі в річках. Займався і педагогічною роботою: коли в обласному центрі відкрили палац дітей і юнацтва, очолив відділ туризму, краєзнавства та натуралістичної роботи. У загальноосвітній школі №2 створив великий зоокуток і написав п’ять авторських програм з біології. Але… Весь цей час внутрішньо готувався, а частково вже й розпочав перехід у нову для себе галузь — підприємництво. Воно повністю змінило моє життя на півтора десятиліття.

Крізь терни бізнесу

— Що в період життя, пов’язаний з бізнесом, було особливого?

— О, це були роки, сповнені фізичних і моральних зусиль, перемог і поразок. Так само й пригод, бо у жодній з галузей я не затримувався більш ніж на три роки.

— У чому знайшли покликання?

— Мав певні знання й навички з розведення декоративних рибок, тож почав саме з цього. Торгував рибками. Знаходив покупців удома й за кордоном. Це був дуже рентабельний бізнес, але і ризиковий. Якщо все йшло за планом, то він давав часом 200% прибутку, але можна було одразу все втратити. Треба було робити дуже точні розрахунки й чітко додержуватися певних технологічних засад. Завдяки цьому бізнесу в мене з’явилося кілька надійних бізнеспартнерів у Словаччині й Чехії. І коли вони запропонували продавати взуття виробництва «Цебо» та «Батя», я погодився.

— Рибки й акваріуми вже не цікавили?

— То був період, коли фірми зазнали економічного спаду, спричиненого розвалом СРСР і втратою ринків збуту. На складах накопичилися мільйони пар взуття. Його реалізацією разом з іще одним бізнеспартнером, у минулому працівником КДБ, ми й займалися. Я був комерційним директором, а він вирішував питання стратегії й тактики. Маю визнати, що досить успішно. Але усе має початок і кінець.

— Якщо цей бізнес перестав влаштовувати, що привернуло увагу?

— Психологічно я вже був готовий до змін, які настали. Усе розпочалося з придбання квартири в Ужгороді та її ремонту. Довелося багато часу й нервів витратити на пошуки необхідних для будівництва матеріалів. Їх шукав в усіх куточках України і навіть за кордоном. Зрозумівши, що це вигідне поле діяльності для підприємця, перейшов у цю галузь. Вигравши конкурс, очолив ужгородську філію львівської будівельної компанії. І вже за кілька років ми міцно стояли на ногах — мали мільйонні обороти. Але…

Працювати ставало дедалі важче: на фірму тиснули з усіх боків, я втратив спокій, погано спав. Якось на мене зійшло одкровення: зрозумів, що гроші, навіть великі, не варті мого здоров’я, душевної рівноваги й безпечного життя. Після цих роздумів я звільнився і в 55 років вийшов на заслужений відпочинок. І зовсім про це не шкодую.

Покликала жага мандрів

— З вашого яскравого фотолітопису, який ведете в соціальних мережах, можна зробити висновок, що повністю живете мандрами.

— Задля справедливості зазначу, що мої мандри почалися ще під час навчання в університеті. Ми, студенти біофаку, багато їздили просторами Радянського Союзу, вивчаючи флору і фауну. А перша приватна мандрівка відбулася на початку 1990-х, коли ми з товаришем та нашими дружинами на автомашині поїхали на Адріатичне море в Хорватію. Та поїздка залишила багато приємних спогадів і вражень. А наступним був Єгипет, де ми також з невеличкою групою відвідали Каїрський музей, долину пірамід та багато інших надзвичайно цікавих місць. Після того вже не надто фокусуюся на кількості поїздок, оскільки вони стали способом життя. Пізнаю світ у подорожах, і це не просто слова.

— Це захоплення потребує коштів, і чималих.

— Їх заробив, працюючи у підприємництві, тож тепер можу насолоджуватися, що віддаю собі борги. Якщо раніше весь вільний час, сили йшли на бізнесові операції, то нині маю спокій з фінансами. Вони в мене не співають романсів, а дають змогу вдовольняти жагу пізнання нового. Це інтерес, властивий кожній людині, і всім бажаю вдовольняти його в міру власних можливостей.

— Подорожі — це завжди певний ризик, небезпека. Нехтуючи ними, що отримуєте натомість?

— У дорозі неможливо передбачити все, що може на тебе чекати, але мені завжди щастило. Хіба що коли піднімалися групою на одну з вершин Тибету, я непередбачливо взув нові німецькі черевики й натер кривавого мозоля на пальці. Це було на висоті близько чотирьох тисяч метрів, де навіть улітку температура опускається нижче нуля. Перевзувшись у сандалі, я таки продовжив дорогу, і вершину було підкорено. Ось такий був екстрим!

— Що для вас головне в подорожах?

— Мені близькі за духом слова Лао-цзи: «У справжнього мандрівника нема точних планів і намірів кудись потрапити». Але для мене дуже важливо, що нового зможу побачити, чим збагатитися. Побував у 64 країнах і перелічувати їх не варто. Скажу лише, що моїми стали країни Північної Америки, Південно-Східної Азії разом з Китаєм та Індією, держави африканського континенту. Об’їздив десять острівних країн у басейні Карибського моря. Завжди головним для мене було пізнання культури, традицій корінних народів.

— Яка потрібна фізична форма, щоб витримувати навантаження?

— Витривалість і здоров’я мають бути неодмінно. Наприклад, в останній подорожі до Мексики за 21 день подолав 5310 кілометрів. З них 3680 — громадським транспортом — автобусами, таксі та екскурсійними трансферами, 1530 — на орендованому авто за кермом, ще майже 100 проплив на човнах річками й озерами.

Захід і Схід — дві різні планети

— До яких країн, місць хочеться повернутися?

— Кожна з них цікава й неповторна з погляду і духовної, і матеріальної культури. Мені цікава Південно-Східна Азія і передовсім Китай з його надзвичайно глибокою й давньою культурою. Це величезна територія із сотнями етносів, десятками релігійних вірувань, розмаїттям культур, що корінням сягають глибини тисячоліть. Близька й Індія, де понад мільярд населення і теж сотні етносів. Кожен з них розмовляє своєю мовою, а об’єднала їх, хоч це дивно, мова колонізаторів — англійська.

— Ви знайомі з культурою, історією Заходу і Сходу. Які між цими світами подібності й відмінності?

— Це як дві різні планети, що рухаються кожна своєю орбітою. Їх створили різні, іноді протилежні культури. Про це свого часу Редьярд Кіплінг у баладі написав: «Захід є Захід, а Схід є Схід. І їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог».

— Які з філософських учень, релігій вам найближчі?

— Гадаю, даосизм. Із ним ознайомився давно і захоплений мудрістю давніх китайців, глибиною їхніх міркувань. Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряється не небу, а всезагальному закону дао, який вносить порядок у хаос речей. Як біолог дуже добре це розумію, бо це відображається на стані природи. Ще трохи, і не матимемо чистого повітря, води, безпечних, здорових продуктів харчування. З цієї точки зору пандемія коронавірусної хвороби, що охопила весь світ, має зовсім не випадковий вигляд. Це реальна загроза.

Звів будинок і виростив сад

— Захоплюючись мандрівками, маючи глибокі знання з філософії та світобудови, ви не відірвані від реальності. Про це свідчить сад, який посадили в селі Кам’яниця під Ужгородом. Там є й гарна власна садиба.

— Господарювати на власному обійсті, садівництво і городництво — теж моє. Вирощую десятки різних культур, ділюся із друзями саджанцями й насінням, і вбачаю в цьому глибокий сенс. До землі, яка мене і всіх нас годує, мусимо ставитися саме так, як до годувальниці.

— В чому для вас сенс буття?

— Отримую насолоду від мандрівок, пізнання Всесвіту, задоволення природної допитливості, пізнання дао. Як у справжнього мандрівника, в мене нема точних планів і намірів кудись потрапити. Мандруючи, шукаю себе у світі, а його — в собі.

Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Віктор ГАНУЩИН.  Народився 22 березня 1960 року в місті Стрий на Львівщині. 1964-го батьки переїхали до Ужгорода, ближче до Словаччини, батьківщини батька. 1977 року закінчив загальноосвітню школу із золотою медаллю, 1982-го — Київський державний університет імені Тараса Шевченка з відзнакою. Працював на біологічному факультеті Ужгородського державного університету, управлінні об’єднання «Закарпатліс», освітніх закладах. Із 1996-го по 2010 рік займався бізнесом. Активно подорожує останні десять років.