Сержант розвідувального взводу львівської 80 окремої десантно-штурмової бригади Ігор Медведюк — один з героїв фільму «Луганський форпост», створеного за підтримки Держкіно. Небагатослівний скромний хлопчина, ще майже дитина, але з яким проникливим поглядом, з якою незгасною вірою в Україну!

«То бодай сходи у храмі поцілую!» 

Коли 8 квітня 2014-го 80 спеціальна аеромобільна бригада враз стала десантно-штурмовою і отримала наказ узяти під оборону луганський аеропорт, Ігореві було 19. Він, як і бувалі в бувальцях командири, думав, що їде на тиждень, згодом — що на місяць. Але оборона тривала 146 днів і ночей.

Їжу наші спочатку скидали для них із гвинтокрилів, але ворог збивав їх. Згодом захисників рятували літні дощі та ящірки, що пробігали мимо.  А ще підтримка рідних, яким у серпні можна було зателефонувати лише з однієї найвищої точки, та й то з перебоями. «І коли з десятої спроби дзвінок доходить і ти нарешті чуєш мамин голос: «Алло, сину!» — це, повірте, найбільше у світі щастя», — каже Ігор у фільмі.     

Військові розповідають, як вузесеньким коридором поміж обстрілами з обох боків вони виходили з аеропорту, що його ворог перетворив на місиво. «Я до останнього не вірив, що ми звідти вийдемо, тому взяв із собою  гранату Ф1, аби, раптом що, не потрапити в полон. Але всі вийшли живими», — лунають слова Ігоря Медведюка у фінальних кадрах. 

Вони прийшли в українське Щастя. Там мирно гуляли люди, працювали магазини. І то було неймовірним щастям — з’їсти морозиво на своїй землі! 

У цей час удома, в Рівному, вели відлік земного часу. Коли 1 вересня Ігор нарешті з’явився в мережі після кількох днів паузи, батько вигукнув: «Побіжу до церкви свічку поставлю!» — «Та там зачинено, понеділок сьогодні», — зорієнтувалася мама. «То бодай сходи у храмі поцілую!» — випурхнув, наче на крилах, батько.

«Вітаємо Героя!»

А вже наступного дня вся сім’я поїхала до Львова: там урочисто зустрічали захисників луганського аеропорту. Ігор Медведюк, якого запросили до слова, сказав, що йому найбільше шкода батьків, які чекають на синів удома, бо то чекання важке. Ці його слова пролунали в усіх новинах. А якою теплою була зустріч у Рівному: сусіди обв’язали під’їзд кульками й написали: «Вітаємо Героя!» І вибудували живий коридор, аплодуючи.

«Ігор з дитинства займався боксом, посів на змаганнях в Україні друге місце. А ще колекціонував ордени, медалі, кашкети, і все це акуратно розвішував у своїй кімнаті. Тож після технікуму вирішив піти служити за контрактом, обравши 80 бригаду. Пригадую, як у листопаді 2013-го ми їхали до Львова на його присягу. «Чого ви плачете, мамо? Таж війни немає», — сказав тоді син», — пригадує Оксана Медведюк. 

«У нього зникло відчуття страху»   

Та вже невдовзі війна підступно увірвалася в Україну. І саме 80 бригада — на передовій із перших днів. Ігор Медведюк, нині лейтенант, командир взводу, пройшов уже шість ротацій на сході. Він заочно закінчив Національний університет водного господарства та природокористування.  А мама…  Вона просто рахує дні, які син віддав Вітчизні на передовій, — усього 1140. Але цей відлік не зупиняється. І звісно ж, мати радіє, що її сина цінують і поважають: два роки тому він отримав орден «За мужність». А його просто так не дають. А ще потрапив на омріяні міжнародні змагання-навчання десантників на базі «Миротворець» у Німеччині. Там Ігор віджався 270 разів і переміг усіх.     

«Про певні проблеми, що були на початку війни, довідувалася від кого хочете, тільки не від Ігоря. У нього завжди все гаразд, а все інше — вигадки, — ділиться мама. — Ми пишаємося сином, доля якого, вважайте, сформувалася на війні. Хочу мати невістку, онуків. Ігор начебто й не проти, але каже, після того, як визволимо Україну. Нещодавно був у відпустці. Знаєте, що помітила? В нього майже зникло відчуття страху, а наші повсякденні проблеми — для нього зовсім не проблеми. Отак він тепер дивиться на життя, такими мірками його міряє. Це вже зовсім не той хлопчик, який щойно прийшов на службу. Це мужній воїн, на плече якого можемо опертися ми і Україна».

Мудро й глибоко сказано. У матерів тут, на мирній території, своя війна — із власним сумлінням. Бо як знайти душевну рівновагу, коли телефонує Ігор і просить: «Мамо, допиши в записці за упокій мого друга». І намагається не помічати однолітків, які просиджують час у ресторанах. 

Якось священник сказав їй: «Не навчишся з цим жити — пропадеш». І вона вчиться: непросто, зі сльозами. Але з глибоким розумінням того, що потрібна синові, його майбутнім дітям та онукам. Від себе додам, що і всім нам, і Україні.     

Нині командир взводу 80 окремої десантно-штурмової бригади Ігор Медведюк гартує своє тіло на міжнародних навчаннях у Грузії. Мабуть, там  зустріне День Збройних сил. Кажу «тіло», бо незламного українського духу в нього стільки, що й із нами поділитися може. Звісно, першою його привітає мама. І оте очікуване «Алло, сину…» знов подарує йому найбільше у світі щастя.