Їхній будинок так і залишився на окупованій території, а спецоперація з евакуації малюків у 2014 році із захопленого бойовиками Луганська стала емоційною і тяжкою сторінкою у житті багатьох причетних до неї людей. Два роки колектив будинку дитини провів у Харкові. І ось тепер він може повернутися додому. В Сєверодонецьк приїхали 26 дітей-сиріт. Тепер головна турбота луганських обласних служб — забезпечити права дітей на виховання в сім’ї. Тобто знайти для них нових батьків і родинне щастя.
Зірки мимоволі
Дворічна Міла не боїться телекамер та фотокореспондентів (тим паче, що сидить на руках у директора будинку дитини, як і два роки тому, коли рятувалися з Луганська) й сміливо відповідає на запитання дорослих: «Ми приїхали додому!»
Жовтий автобус разом з поліцейською машиною й «швидкою» (про всяк випадок) промандрував дорогами Харківщини та Луганщини, аби повернути найменших вимушених переселенців у рідні краї.
«Ми зупинялися, пили воду, писали. Були солодощі та іграшки. Одне слово, їхали як звичайна родина», — розповість потім директор Луганського обласного будинку дитини Катерина Донцова. І покличе всіх подивитися світлі кімнати, м’які ліжечка під синіми ковдрами, малинову орхідею на підвіконні та шафи, повні машин, ляльок, роботів і ведмедиків. Усі задоволені умовами, які створили у Сєверодонецьку для дітлахів, котрі опинилися в складній життєвій ситуації.
«Усім дуже дякуємо. Ми вдома! — каже Катерина Донцова. — Свого часу вивезли дітей на Харківщину, врятували їх, а тепер повернули в рідні краї. Самі розумієте, їхали складно — шляхи непрості, але діти перенесли дорогу прекрасно. Харків’яни запитують, чи величезний стрес для підопічних така поїздка? Як лікар, кандидат медичних наук хочу сказати, що для дитини головне, аби було тепло, ситно, аби її любили. Про малюків добре піклувалися в Харкові. Ми любимо цих дітей, тому вони й відчувають, що приїхали додому. Ви бачите, які у нас умови. Це відповідь тим, хто у мене запитував, куди ми їх веземо, чи зможуть вони там поміститися. Наш заклад розрахований на 60 ліжок, у нас їх 58. Ви побачили, як діти кинулися до іграшок? Усе нове — цікаве. А подальша доля цієї малечі має бути одна — потрапити в добрі батьківські руки».
Однак дорога додому виявилася справді складною. Але скоріше через «ігри» дорослих.
Втеча з окупованого міста
Евакуація дітей влітку 2014-го виявилася справою екстремальною. Обласний будинок дитини №2 вибирався з Луганська, що занурювався в хаос, серед останніх, бо треба були вивозити малюків-інвалідів. Настав день, коли у дитячий заклад навідалися сепаратисти і поставили директора перед фактом: задля безпеки вихованців їх відправлять до Росії. На збори дали лише дві години. Що робити? Сховати дітей нікуди і неможливо, за непокору владі карають смертю. Тільки в дорозі, попри заборону користуватися мобільним зв’язком, Катерині Донцовій таки вдалося зателефонувати в міністерство, повідомити про те, що сталося.
Рятувати українських малюків взялася уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська. Вона приїхала на українсько-російський кордон і зробила все, щоб перешкодити незаконному вивезенню дітей з території України. Поки дорослі домовлялися, дитячий будинок жив у польових умовах: їжу для малюків готували на вогнищі, просто неба прали одяг і білизну. Після кількох днів страшної напруги й очікування дітей повернули на українську Луганщину. «Швидкими» відвезли спочатку в лікарню Мілового, нагодували, помили, а потім евакуювали до Харкова. Він став місцем порятунку для дітей, коли їм було найважче.
«Вітамін М»
А Катерина Донцова тим часом переїхала до Сєверодонецька, аби створити новий будинок дитини, бо мріяла повернути «своїх» малюків у рідні краї. Як не крути, але всі необхідні для усиновлення папери луганські дітлахи можуть отримати тільки в профільних службах своєї області.
Оновлений будинок дитини розмістили на другому поверсі Сєверодонецького протитуберкульозного санаторію. Це приміщення було порожнім десятки років. Створення комфортних умов для дітей підтримала обласна державна адміністрація та профінансувала програма розвитку ООН. За півтора мільйона гривень повністю відремонтували будівлю: замінили вікна, двері, перекрили дах, облаштували санвузли та кухні. Допомагали волонтери, місцеві жителі, міжнародні організації та іноземні донори. Наприклад, меблі для сиротинця закупила Словаччина.
Тепер у штаті оновленого дитячого будинку 91 працівник: згідно з вимогами, на 1 маля потрібно 3 співробітника. За словами Катерини Донцової, вони мають усе необхідне: оснащення, продукти, соки. Дітям бракує лише «вітаміну М», тобто мами. І директор докладає всіх зусиль, щоб для кожного з хлопчиків і дівчаток знайшлася прийомна родина.
Ці зусилля не були марними: торік нові сім’ї знайшли 19 дітей. А от щодо маленьких луганчан, яких пані Катерина рятувала два роки тому, несподівано для неї виникла інша проблема.
Кому заважає «луганська» прописка
Ці малюки за два роки АТО не отримали статусу, без якого дитину не можна передавати у прийомну сім’ю або на всиновлення. Надати статус заважала «луганська» прописка. І хоча на днях харківські дитбудинки, де виховували евакуйованих з Луганська малят, нарешті отримали законне право через суд встановлювати статус такої дитини. Звісно, ефективніше вирішувати такі питання в області, звідки діти родом. Та виявилося, що харків’яни не хочуть віддавати малечу. Мовляв, такі зміни завдадуть дітям психологічної травми, а переїзд позначиться на здоров’ї. Нарікають і на те, що в Сєверодонецьку немає зоопарку, атракціонів та дельфінарію, аби малюки розвивалися повноцінно.
У пресі, на телебаченні, особливо в соціальних мережах розгорнулася кампанія з дискредитації ідеї повернення луганських дітлахів у рідні краї. Волонтери харківської організації «Дорослі— дітям», які опікувалися дітьми з Луганська майже два роки, вирішили пікетувати вивезення дітей.
У ситуацію довелося втрутитися посадовцям облдержадміністрацій.
Сєверодонецькі волонтери просто розводили руками та дивувалися.
«Ми постійно відвідуємо будинок маляти. Все, що просять, допомагаємо, — каже керівник місцевого відділення Спілки жінок України Наталія Богуславська. — Звісно, приходиш, граєш з дитиною, звикаєш до неї, а згодом її забирають у сім’ю. Плачеш і радієш одночасно. Ми бачимо ставлення персоналу. Навіть не в кожній родині малеча отримує таку любов і турботу!»
Пані Наталія згадує історію хлопця, якого з Луганська в страшному 2014 році відправили до Одеси, а недавно він утік — попрямував додому.
«Хлопчик продав свій мобільний, купив квиток на поїзд до Слов’янська, потім добирався на попутках, на блокпосту вмовив військових допомогти дістатися Сєверодонецька. Тут в інтернаті перебуває його молодший братик, — розповідає Наталі Богуславська. — Що було робити? Ми допомагали влаштувати його тут на навчання. Знаємо, що багато діточок, яких свого часу відправили з Луганська до Одеси, тепер закінчили 9 класів і теж хочуть повернутися».
До Сєверодонецька вже прибула й перша крихітка, яку мама, вимушена переселенка, наприкінці 2014 року народила в Москві. У дитини хвороба Дауна та вроджена патологія серця. Дівчинка українська, і держава має подбати про неї.
«Шанси на усиновлення є, — переконана лікар-педіатр Олена Артемова. — Проблеми з серцем може розв’язати операція. Існують спеціальні програми та центри по догляду за дитиною з хворобою Дауна. Любов дорослих допоможе й цій крихітці бути щасливішою».
Дівчинку, яку повернули в Україну, звуть Оля. Вона радіє своєму рожевому платтячку і намагається виказати любов співробітниці будинку дитини. Заради усмішок малюків тут і працюють люди, більшість з яких, до речі, теж вимушені переселенці.
Ми в Google+