…Пшеничне поле під легеньким вітерцем прокочується жовтою хвилею. Палюче сонце торкається налитого золотом колосся, а заодно й людських облич, рук, ніг — усього, до чого має доступ, надаючи шкірі смачної липневої засмаги. Ледь вляглася курява, що її здійняли автомобільні колеса, і ми побачили, як посеред цього випещеного хліборобами Тетіївського району Київщини лану, наче справжнісінький тобі корабель, пливе-похитується комбайн. Ні, не один, аж два сучасних польових кораблі молотять зерно. На спеку, яка перехоплює подих і заливає потом очі, люди не зважають — поки погода дає таку змогу, треба встигнути зібрати все збіжжя. А пшеничка вродила розкішна — саме на цьому полі, котре межує з полями Вінницької області, дає на круг понад сотню центнерів.
Голова обласної держадміністрації 43-річний Максим Мельничук, який більш відомий українцям як науковець, у ці дні в робочому кабінеті не сидить — теж ніколи, бо гаряча літня пора цілий рік годує. А тут зовсім не втримується і, щойно комбайн завершив коло й зупинився, піднімається східцями у кабіну до комбайнера й на якусь годину перетворюється на… його помічника. Та його робочий день сьогодні розпочався не з Тетіївщини, а з Васильківського району, куди ми з фотокореспондентом теж приїхали разом з очільником області.
Так сталося, що день, який «Урядовий кур’єр» домовився провести разом із головою Київської ОДА, видався дощовим і сплутав нам усі карти. Тож коли Максим Дмитрович зателефонував і спитав «Поїдете зі мною по області?», ми не вагалися ні секунди. Хоч від’їхали від облдержадміністрації о 9-й ранку, вже добряче припікало — кондиціонер не рятував. Та в жнива на це не зважають…
«Фронтових 100 грамів віддавав товаришам…»
Перший пункт призначення — місто Васильків, що за 25 кілометрів від столиці: на засіданні тамтешньої міської ради місто виявило свою повагу чи не найстарішим жителям Василькова — Андрієві Чабану і Григорієві Табурчаку, а вручити нагороди місцева громада (у Фейсбуці списалися і запросили!) доручила Максиму Дмитровичу.
Почесний житель Василькова 90-річний Андрій Архипович — ветеран Другої світової війни — отримав уже третю свою нагороду, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким його удостоїв глава держави своїм указом від 28 червня. Перші дві — теж ордени: Великої Вітчизняної війни і «За мужність» ІІІ ступеня. Чоловік пройшов усю війну (його призвали 15-річним хлопцем), двічі був у полоні й двічі тікав із концтабору, має три поранення, але на своєму 91-му році життя ще повен енергії. Для васильківців він не просто майстер художньої творчості, а майстер на всі руки: різьбяр по дереву й металу, художник, знається на ювелірній справі.
«Хочете знати, як дожив до таких літ? — лукаво посміхається цей мудрий дідусь. — Нас багато в батька-матері було, аж одинадцятеро, тож аби вижити, треба було дітей до дисципліни привчати. Дякувати Богові, привчили… Я не курю й не курив ніколи, горілки теж не п’ю, а свої фронтові 100 грамів віддавав товаришам. За плечима нелегке життя, а так хочу дожити до того моменту, коли вся Україна згуртується довкола почуття національної гідності й відповідальності. Вся, чуєте, а не окремі шматки…»
Колишній вчитель 92-річний Григорій Іванович, який піднімав із руїн у далекому 1969 році спалену Яцьківську середню школу, а потім директорував у третій васильківській, з рук голови ОДА отримав посвідчення почесного громадянина Василькова. Спілкуючись з нами, згадує і роботу в школі, й навчання у педучилищі, а потім у кількох інститутах, і війну, й госпіталь… «Хіба це діло, — каже наостанок, — що Путін заявляє на весь світ, ніби Росія виграла б ту війну без українців?! Та із шести танкових армій, які мав Радянський Союз, трьома командували українці… Тому я хочу, щоб усі люди знали правду».
Поки йдемо до машини, перекидаємося кількома словами з Васильківським міським головою Володимиром Сабадашем. «Одна з найбільших міських проблем — вода, — каже він про наболіле. — І саме Максим Дмитрович посприяв, щоб із бюджету ми отримали 9 мільйонів 300 тисяч гривень саме на водогін. Тепер васильківці будуть з якісною водою». А Максим Мельничук додає: «Не тільки з водою. У місті реконструюємо млин. Щойно він запрацює — всю область забезпечимо стратегічним запасом борошна». А ми розуміємо: де до справи беруться небайдужі люди — діло спориться.
Увійдемо до трійки кращих
Десь опівдні переїжджаємо з Василькова на Тетіївщину — крайній південно-західний район Київщини, що межує з Вінницькою областю. Агрогосподарства цього району не те що гарно жнивують — отримують на круг по 100—120 центнерів з гектара, а це більше, ніж пристойні цифри. Дорогою Максим Мельничук заїжджає в Білу Церкву — проводить там робочу зустріч із керівництвом Торгово-промислової палати Київської області. «Є перспективи — є реальні справи», — коротко підсумує він пізніше. На цьому білоцерківські питання не скінчилися — очільник області в райдержадміністрації зустрівся ще й із сільськими головами. Говорили про найважливіше і давно наболіле: проблеми, пов’язані з енергозбереженням і житлово-комунальну реформу.
Сам Тетіїв — невеличке ошатне містечко — зустрів нас спекотною тишею: люди, хто в цей час не на роботі, на городі чи у полі. Спочатку коротка нарада у голови райдержадміністрації Наталії Троянської, яка намагається якомога стисліше дати об’ємну інформацію про те, як жнивують господарства краю. «У районі 81 сільгосппідприємство. Є приватники, фермери і господарські товариства, словом, маємо всі форми власності, — пояснює вона. — Першими жнивувати почали у господарствах «Слобода» та «Еліта», причому «Слобода» вже відзвітувала про завершення жнив. Закінчують збирати збіжжя й інші, урожай мають гарний. Чим завдячуємо? А в усіх по-різному: це і якісне насіння, і дотримання технологій обробітку ∂рунту, і вчасне внесення засобів захисту рослин, і технічний стан машинно-тракторного парку…»
Пізніше, коли ми приїдемо до поля, де з одного боку наливається силою соняшникове насіння, а з іншого — оксамитовий килим сої (зовсім не ГМО, переконували мене на кілька голосів місцеві фахівці), власник Тетіївської агрокомпанії «Агро» Руслан Голуб, чиї поля ми і відвідали пізніше, дивлячись на розкішні будяки на узбіччі, не втримається від фрази: якби таке було на полі — агроном не працював би… Що ж, мабуть, це правильно.
Одна з проблем, яка дошкуляє не тільки Тетіївщині, а й Київщині та Україні загалом, — великий відсоток сільгосппідприємств (майже всі малі) працюють у тіні, а значить, недоотримують місцеві бюджети. У Тетіївському районі з 55 тисяч гектарів землі великі господарства обробляють 35 тисяч, решту ріллі — малі, які практично нічого не сплачують у бюджет. Обробляючи свої і сусідські паї, такі підприємливі дядьки послуговуються механізмом прихованої оренди, який і дає їм змогу оминати платежі. Голова КОДА підкреслив, що з цією бідою треба боротися на законодавчому рівні. Обіцяв посприяти розв’язанню проблеми, доручивши розробити необхідні документи.
Усе, розмови позаду — разом з головою РДА Наталією Троянською та міським головою Тетієва Русланом Майструком їдемо на поле компанії «ТАК-Агро» дивитися пшеницю, яка дала більш ніж 100 центнерів з гектара. Щоправда, як зазначає Руслан Голуб, районований тут сорт «самурай» німецької селекції. Чому не сіють наших? Відповідь приголомшила своєю простотою: немає сортів вітчизняної селекції, які б стабільно давали високі врожаї. Але ж іноземна «зернова голка» — як міна уповільненої дії, то чи не час розумним головам подумати, як відродити українську селекційну галузь?!
Спиняємося там, де полем повільно пливуть два комбайни, а низько над пшеницею перед самісінькими жатками повільно летить бусол. Коли стає комбайн, сідає на землю й птах, немов контролює процес нарівні з агрономом. Максим Дмитрович не втримався — зайшов скраю в пшеницю, позує фотографу: ну як же без селфі? А потім, переговоривши з агрономом, сідає у кабіну комбайна, аби на власному досвіді відчути, як збирати хліб. Захопившись, пройшов аж чотири кола — здавалося, що голова ОДА вирішив обмолотити все поле. А коли комбайн укотре зупинився, Максим Дмитрович не стримав емоцій: «Дуже приємно, коли результати підтверджують наполегливу працю аграріїв. Нинішні показники врожайності становлять до 100 центнерів з гектара, а на окремих полях і 120. Цього року сприяла погода, але на такий результат ми активно працювали ще з ранньої весни. Переконаний, Київщина цього року нарівні з Одещиною й Дніпропетровщиною за показниками врожайності зернових увійде до трійки лідерів серед регіонів нашої країни: оці цифри, які маємо сьогодні, — переконливе підтвердження цього…»
На поле, де з одного боку повертають свої голови за сонцем двометрові соняхи, а з іншого — стелиться соєвий килим, заїхали вже ненадовго: сонце падало на захід, і нам час було повертатися в Київ. Заїхали, щоб переконатися: коли настане час, і сонях, і соя теж потішать високими результатами.
…Коли поїздка добігала кінця, згадалася фраза Максима Мельничука, сказана ним на початку поїздки: жити по-новому — це не завтра, а починаючи вже сьогодні. Золоті слова…
Лариса УСЕНКО,
Володимир ЗАЇКА (фото),
«Урядовий кур’єр»
Київ — Васильків — Тетіїв — Київ
Ми в Google+