120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО
ПОСТАТЬ. Лауреат двох Сталінських та Ленінської премій, депутат Верховної Ради СРСР п’яти скликань, дійсний член Академій наук УРСР і СРСР, орденоносець і водночас «бывш. помещик, ведущий украинский поэт, активный член националистической организации, готовящей террористический акт против тов. СТАЛИНА» — такі кардинально різні іпостасі великого патріота і геніального митця Максима Рильського. Чимало рядків із його віршів давно стали афоризмами, а тим часом покоління шанувальників поезії по-новому відкривають для себе творчість цього тонкого лірика.
Утім, у 20-х роках минулого століття Максима Рильського знали насамперед як одного із п’яти неокласиків — групи поетів і мистецтвознавців, які обстоювали кращі традиції світової і вітчизняної літератури. Не дивно, що для «пролетарських» письменників, які за схвалення більшовицьких вождів закликали стару культуру із Шевченком включно викинути на «смітник історії», стало за правило цькувати «ретроградів».
Першим серед неокласиків за свої переконання поплатився Максим Рильський, якого 1931 року заарештували в день народження та під конвоєм прогнали пішки вулицями Києва до Лук’янівської тюрми, що рівно на п’ять місяців стала його новою домівкою. Однак аполітичність Рильського в часи революції і громадянської війни, ще не скасована заборона на силові методи слідства, стійкість самого звинуваченого та заступництво друзів дали йому змогу вийти на волю. Та морально-психологічний стан «щасливчика» був далеко не радісним. Красномовним підтвердженням цього стало те, що, за спогадами рідних, переступивши поріг своєї квартири, Рильський «упав на чотири кінцівки і загавкав по-собачому».
Наведені на початку цього матеріалу звинувачення на адресу «ведущего украинского поэта» — з довідки IV відділу УДБ НКВС УРСР від 8 січня 1938 року. В ній — пропозиція майора держбезпеки Хатеневера заарештувати Максима Рильського. Разом з ним на вже налагоджений конвеєр смерті мали потрапити не менш затяті «вороги народу» — Микола Бажан і керівник «украинской к-р (контрреволюційної — В. Ш.) националистической организации Хвыля А. А. — начальник управления по делам искусств при СНК УССР».
Не зайве нагадати, що йдеться про чиновника, за завданням якого поет Максим Рильський і композитор Левко Ревуцький створили «Пісню про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить…»).
Вперше її опублікували в українській «Літературній газеті» 12 березня 1936 року. Та справжній шквал популярності розпочався після трансляції 21 березня по радіо хорового виконання «Пісні про Сталіна» із закриття Першої декади мистецтва України в Москві. 1 квітня текст твору українською мовою надрукувала всесоюзна «Комсомольская правда». «Сизокрил-орла» співали на всій території СРСР від України до Мурманська і Владивостока, де скрізь було чимало етнічних українців. До речі, саме через те, що їх нібито виявилось більше, ніж росіян, за однією із версій, було оголошено «шкідницькими» і засекречено результати проведеного у 1937 році Всесоюзного перепису населення.
Саме популярність «Пісні про Сталіна», яку довелось би заборонити у разі арешту автора, найімовірніше, врятувала Рильського. Пощастило також Бажану, про прекрасний український переклад якого поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» доповіли Сталінові. Потенційних кандидатів на розстріл невдовзі нагородили орденами, а от Андрій Хвиля не уник страшної долі.
Нові переслідування української інтелігенції припали на повоєнну пору і були пов’язані з приходом до керівництва Україною Лазаря Кагановича. Серед звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі» знову опинився Максим Рильський. Олександр Довженко залишив спогади, як на черговій погромній нараді опальний поет піднявся на трибуну та подякував промовцям за «конструктивну критику». Після чого додав: «Піду я краще додому та поплачу. Тільки два слова на прощання: ви прийшли і підете, а я вже остався».
Він справді навіки залишився в літературі завдяки своєму таланту, працелюбству та мужності. Наприклад, на урочистих зборах до свого 65-річчя неодноразово битий поет замість очікуваної промови обмежився донині актуальним зверненням: «Вам усім я хочу сказати словами нашого великого Шевченка: «Свою Україну любіть!»
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СОЛОМОНА МІХОЕЛСА
Політичні вбивства: від таємних до показових
ТЕРОР. У ніч з 12 на 13 січня 1948 року під час відрядження до Мінська загинув видатний актор, керівник Московського єврейського театру, голова Єврейського антифашистського комітету Соломон Міхоелс. За офіційною версією, його разом із попутником збила на дорозі невстановлена вантажівка. Для розслідування гучної кримінальної справи до Білорусії направили оперативну групу МВС СРСР, а роботу сищиків особисто контролював міністр держбезпеки Білоруської РСР товариш Цанава.
Лише після смерті Сталіна стало відомо, що Міхоелса разом з його попутником вбили за розпорядженням «вождя всіх народів». Причому злочин скоїли на дачі Цанави, а трупи підкинули на глуху дорогу, імітувавши автопригоду. 26 жовтня 1948 року всіх учасників спецоперації таємним указом нагородили бойовими орденами, зокрема, що особливо цинічно, Вітчизняної війни І ступеня, зрівнявши вбивць із героями-фронтовиками.
Нині, коли в Росії знову за «нез’ясованих обставин» гинуть політичні опоненти чергового будівничого нової тюрми народів, складається враження, що єдиною відмінністю від апробованої Сталіним практики став перехід від таємних до показово-демонстративних убивств, як це сталося із Нємцовим.
100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СВЯТОСЛАВА РІХТЕРА
Талант, помножений на труд
УНІКУМ. Уродженець Житомира, який ще до навчання в Московській консерваторії працював концертмейстером Одеського оперного театру, впродовж п’яти років не міг отримати диплом про закінчення цього вишу. Перешкодою був екзамен з «марксизму-ленінізму», якого так і не cклав син розстріляного за німецьке походження музиканта.
Дипломованим фахівцем Святослав Ріхтер став лише за три роки до присудження йому Сталінської премії. Він унікум, перед чиїм генієм спасувала навіть всесильна радянська система влади. Утім, сам музикант-віртуоз щиро вважав, що геніальні лише композитори, а у виконавців тільки талант, помножений на труд.
120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА УТЬОСОВА
Одесу він бачив у сні
КУМИР. Для мільйонів шанувальників творчості Утьосова його образ асоціюється з Одесою, хоч насправді талановитий митець ще 25-річним юнаком виїхав з рідного міста. Зате беззаперечний факт, що саме завдяки «одеському конгломерату» щонайменше трьох великих культур (української, російської і єврейської) сформувався унікальний талант цього видатного естрадного музиканта і співака, чиї мемуари — не лише біографічний літопис, а й скарбниця нових відкриттів.
Зокрема напрочуд красномовний його опис рідного міста: «Одеса — місто хліба. Звідси морем ідуть пароплави. Вони везуть добро України повсюди. Одеса — це ворота російської (підкреслення моє — В. Ш.) житниці». Зайве пояснювати, що йдеться про старанно виплеканий шовіністичний міф, метастази якого, можливо, навіть того не бажаючи, відобразив у своїх спогадах Леонід Утьосов.
Можна іронізувати над тим, що вирощений українцями хліб став «російським», однак недавня заява чергового собіратєля чужих земель про те, що «де є хоч один росіянин, там уже Росія», недаремно стривожила всю Європу. Насправді йдеться про цілеспрямовану політику розпалювання ненависті й нетерпимості до «інородців», що знаходить благодатне під∂рунтя, як цілком справедливо стверджував Утьосов у розповіді про єврейські погроми в Одесі, серед декласованих босяків, одурманених шовіністичною пропагандою тупаків і корисливих торговців, ладних розтерзати неросійських конкурентів під прикриттям патріотичних гасел.
Апофеозом великодержавного психозу на сторінках спогадів Утьосова постає трагікомічний епізод часів громадянської війни. В одному з одеських ресторанів, де співав майбутній великий артист, побились між собою дві великі компанії білогвардійців. Причому найбільше дісталось сторонній людині — армійському капітану, столик якого випадково опинився в епіцентрі з’ясування стосунків. По завершенні бійки до скривавленого офіцера підбіг Утьосов, прагнучи хоч чимось йому допомогти, і почув із вуст потерпілого:
— Прокляті жиди, за що вони мене так!
Нині подібна логіка у прихильників бойовиків із так званих ДНР і ЛНР. Одурманені путінською пропагандою люди звинувачують у своїх бідах міфічних «бендерівців» і українську владу, тільки не самих себе. Причому, як у ситуації з утьосовським капітаном, просвітління розуму не настає навіть після кривавої бані, влаштованої защітнікамі русского міра.
До речі, мало хто знає, що Лайзер Вайсбейн (так насправді звали Утьосова) дебютував в оркестрі українців Ярчука-Кучеренка, які виступали в одеському ілюзіоні (кінотеатрі) «Люкс», а перші серйозні ролі актор зіграв на сцені Кременчуцького театру. З художнього читання оповідань Зощенка і Бабеля розпочалась мистецька кар’єра молодого артиста в Ленінграді, а роль Шельменка-денщика в однойменній п’єсі Квітки-Основ’яненка стала останньою в театральній біографії Утьосова. Навіть у часи, коли майбутній маестро ще співав у ресторанах Одеси, він виконував і російські, і українські пісні, серед яких особливе захоплення публіки викликали «Чорнії брови, карії очі».
Сталін, за вказівкою якого оркестр Утьосова запрошували розважати гостей у Кремлі, віддавав перевагу пісні «С одесского кичмана», написаній для п’єси «Республіка на колесах». Її герой — самопризначений президент самопроголошеної республіки — не був би чужим ні в нинішніх «апартаментах влади» у Донецьку і Луганську, ні у кремлівських палатах, що дедалі частіше навівають асоціації зі знаменитим твором Антона Чехова про палату № 6.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором).
Ми в Google+