На стіні над його робочим столом — дитячі малюнки, якими колись маленькі українці підтримували наших бійців у зоні АТО. Ці яскраві зображення жовто-блакитних прапорів і грон калини дбайливо зберігає. Дитяче бачення світу гріє душу. На столі — Книга пам’яті героїв АТО Сумщини. У нього глибокі темні очі, спокійна упевненість у собі, що відразу привертає увагу, і жодного приводу здогадатися, що на його рахунку десятки знищених ворогів України.

Мій співрозмовник директор Сумського обласного центру оздоровлення, відпочинку, туризму та військово-патріотичного виховання Едуард Пінчук  розгортає Книгу пам’яті на звичній сторінці і вказує на фото молодого бійця. Каже, що це його однокласник, який загинув.

Едуардові пощастило вижити, хоч воював у самому пеклі на Донбасі, зокрема захищаючи донецький аеропорт. Снайперська гвинтівка стала продовженням його рук і очей, а для сепаратистів — страшним сном. А точніше, страшною дійсністю. 

У засідці — 26 годин

У снайпера робота особлива: стрільба по пріоритетних цілях. Зазвичай це ворожі командири, кулеметники, але передовсім снайпери супротивника. Як розповідає Едуард, влучно стріляти — це запорука успіху під час бойових дій лише відсотків на 20. Усе інше визначають якості характеру, без яких ніяк: психологічна стійкість, витривалість, витримка, вміння сконцентрувати увагу, сталеві нерви.

Якось йому довелося пролежати у засідці, вистежуючи ворожого снайпера, протягом двадцяти шести годин. «Дивитися у приціл можна не більш як 20 хвилин, бо очі дуже стомлюються. А так лежиш, спостерігаєш. Я знав, що там снайпер стежить за нами і знає про мене. Я взяв карту місцевості, прикинув, як і куди хтось може пересуватися. І тут почалася боротьба характерів: хто довше витримає. Нарешті він показався, і я зняв його на відстані 600 метрів».

Співрозмовник збирається з думками. «Снайпер — як змія, — продовжує. — Його всі й бояться, і ненавидять. Про нас кажуть: їх не люблять свої й ненавидять вороги. Чого не люблять свої? Бо за специфікою роботи снайпер — хоч і частина команди, але більше сам по собі. Хлопці знали, що іноді мене краще не чіпати, хоч загалом я людина комунікабельна, з усіма можу знайти спільну мову».

Снайпери нерідко працюють у парі. Один корегує вогонь, дає поправки щодо напрямку чи вітру, інший стріляє. В Едуарда було шість пристріляних точок ліворуч і вісім — праворуч. Займав відповідну точку і залежно від ситуації сидячи чи лежачи «відпрацьовував цілі». 

Донецький аеропорт боєць із Сумщини вивчив як свої п’ять пальців. Був і в терміналах, і на диспетчерській вежі. До речі, має унікальні фотознімки з вежі в таких ракурсах, з яких більше ніхто не знімав. І яким же було його здивування, коли згодом, перебуваючи проїздом у Слов’янську, побачив, як продають магнітики із цими зображеннями. «Запитую, де взяли. Кажуть, з інтернету. Подарували мені цей магнітик».

А починалося все років із 20 тому, коли він, юний, був озброєний спортивною гвинтівкою і цілився не у ворога, а в мішень.

Патріотизм від батька і мами

Едуард Пінчук народився 1981 року в Ростовській області тодішнього СРСР. «Коли мені закидають, буцімто я росіянин, завжди відповідаю, що хоч там народився, я патріот України», — каже він. 1987-го родина переїхала в Україну, в селище Миколаївка (раніше Жовтневе) Білопільського району Сумської області. 

Батьки були педагогами. Мама Галюса Алхатівна викладала іноземні мови, а тато Іван Анатолійович працював тренером з біатлону, який і прищепив синові любов до цього виду спорту. Обоє виховували хлопця чесним, порядним, у повазі до України, її духовних традицій.

Едуард навчився добре ходити на лижах, влучно стріляти, що в подальшому знадобилося йому вже у бойових умовах. Мав серйозні спортивні досягнення, брав участь у чемпіонатах області, України, змаганнях міжнародного рівня, став майстром спорту. Вочевидь, перейняв активну життєву позицію від батька, який, залишивши тренерство, протягом багатьох років працював селищним головою, очолював Миколаївську об’єднану територіальну громаду.

Спортивна підготовка та ґрунтовні знання допомогли юнакові після закінчення школи вступити до Національної академії внутрішніх справ. Після її закінчення розпочав службу у правоохоронних органах. Працюючи на оперативній роботі в УМВС України в Сумській області, отримав звання старшого лейтенанта.

Коли почалася війна

«Коли почалася війна на сході України, я сам пішов у військ­комат, — згадує Едуард. — Пам’ятаю вираз обличчя нашого військового комісара, який з подивом запитав мене: «Ти що, добровольцем?» Спочатку я хотів до складу Нацгвардії, але з певних причин не склалося, тому більше не мав сумнівів, що буду снайпером».

Разом з іншими мобілізованими у серпні 2014 року Едуард Пінчук пройшов курс підготовки у військовому навчальному центрі, а 27 серпня потрапив до складу 2 батальйону 79 окремої аеромобільної бригади, куди, як зізнається, «сам напросився». Знав, що бійці цієї бригади перебувають у найгарячіших точках. Туди і рвався, відмовившись просто охороняти аеродром у мирній тоді Херсонській області, де мав проходити службу. Спочатку був навідником, але незабаром став штатним снайпером. На початку вересня його підрозділ був уже на Донбасі.

У перші дні в зоні АТО довелося пережити не лише бойове хрещення, а й поранення. Це сталося під Волновахою, у жорстокому бою із сепаратистами та російськими найманцями. Десантники тримали позиції під містом, щоб забезпечити вихід нацгвардійців.

Під час бою БТР Пінчука було підбито.

«Урятувало, мабуть, те, що не закріпив башту бойової машини, — згадує боєць. — Удар припав по дотичній, башту крутонуло, і снаряд зрикошетило. Пам’ятаю, впав, розплющив очі, а навколо суцільна темрява. Перша думка, що залишився без ока. Як же тепер буду снайпером? Хлопці мене витягли звідти, стерли з очей кров. О, то в мене ліве око ціле! Усе класно, кажу собі, все гаразд».

У Маріуполі йому зашили рану на лобі (гарно зашили, каже, лише невеликий шрам залишився). А після лікування у краматорському госпіталі повернувся у стрій. Саме тоді нарешті отримав свою першу снайперську гвинтівку.

Перша помічниця

«Чим класно, вона нова, нею ще ніхто не користувався! Пам’ятаю й досі її номер».

Про зброю Едуард говорить із такою пристрастю, наче про жінку чи норовливу лошицю. Та то й правда: гвинтівку потрібно було самому пристрілювати, доводити її. Згодом брат дружини придбав до неї австрійський 12-кратний приціл, а через побратима Дмитра (позивний «Мушкетер») вдалося роздобути кулі підвищеного пробивання, розробка британсько-української фірми. Вони були здатні пробивати навіть броню БТР. Ото вже діло! Едуард пристрілював свою гвинтівку інстинктивно на відстань 300 метрів, хоч його ніхто не вчив, як саме потрібно.

Після лікування Едуард Пінчук деякий час перебував у резерві 2 батальйону, потім увійшов до складу мобільної групи, яка готувалася до ротації в донецький аеропорт. На зміну бійців група їхала відкритою місцевістю під шаленим обстрілом бойовиків. Вир вибухів нагадав йому історичні фільми.

В особливій зоні аеропорту

«У донецький аеропорт зазвичай ми заїздили на БТРах, були чіткі строго визначені місця для паркування. Треба було дуже швидко вивантажити харчі, воду, особисті речі й так само дуже швидко помінятися з тими, хто має виїхати. Ротації були різні — від 7 до 14 днів, бо психологічно витримати важко. На адреналіні певний час можна жити, але недовго. Уявіть постійний холод, ночуєш, як на вулиці, немає змоги навіть вмитися. В останню ротацію, скажімо, я не знімав бронежилета протягом двох тижнів. І підрахував, що їв за цей час більш-менш повноцінно всього дев’ять разів. Не особливо й хотілося, щиро кажучи. Ти весь час на адреналіні, думаєш про інше. У кожного бійця при собі сухий пайок: шоколад, сухофрукти».

Едуард відбув три ротації: у вересні, жовтні та листопаді 2014-го. Розповідає, що славні хлопці були поряд з ним, дотепні. Та без жартів і неможливо на війні, бо дуже велике психологічне напруження. Хоч, каже, були й такі, хто приїжджав здебільшого, щоб просто відмітитися, зробити знімки.

«Один раз приїхав, а потім уже більше не хоче, каже, що вже своє зробив».

Віч-на-віч з ворогом

Едуардові не раз доводилося дивитися в очі смерті. У буквальному сенсі. Як-от тоді, коли зіткнувся віч-на-віч з ворогом, дуже близько.

«Пішли на зачистку бойовиків, і так вийшло, що хлопці трохи вийшли вперед, а я залишився позаду, щоб перезарядити зброю. Зупинився і просто спиною відчув чийсь погляд. Озираюся: за 8—10 метрів від мене стоїть здоровенний мужик, сепаратист. Я за гвинтівку — в мене набоїв нема. І в нього, бачу, теж нема. Він уже ножа дістав, а я раптом згадую: гей, та у мене ж підствольник заряджений! Вистрілив гранатою, його викинуло у вікно, я зверху ще однією гранатою накрив — все гаразд. Ніж його, до речі, наступного дня підібрав».

Запитую, чи не бачить уві сні кошмари. Каже, що бачить: «Коли сниться, що тричі стріляю і все повз ціль».

Результат Едуарда як снайпера вражає: з 83 пострілів 79 влучних. «Це хороший відсоток», — буденно зауважує він. Хоч зрозуміло й мені, не фахівцеві: це блискучий результат.

Йому пропонували контрактну службу і підвищення у званні, але не погодився: каже, бачив, що таких гарячих боїв, як раніше, вже не буде. А контракт — це три роки. Так і залишився у званні солдата.

До речі, заслужена нагорода знайшла його під час перебування у Київському госпіталі у серпні 2016 року. Нагрудний знак «За оборону донецького аеропорту».

Воєнні уроки для мирного життя

Що змінилося після того, як демобілізувався? Став, зізнається, трохи по-іншому дивитися на життя. Перед тим як критикувати чи навчати жити, людина повинна подумати, що зробила сама. На війні було простіше, бо все зрозуміло: хто друг, а хто ворог. У мирному житті не так. Коли був депутатом обласної ради, його часто хотіли використати, маніпулювати ним для досягнення власних вигод. Тобто хто ховається за маскою — не завжди зрозуміло.

Як депутат Едуард Пінчук займався медициною, проблемами учасників АТО, переселенців, аграрним напрямом. І цей досвід та знання корисні й тепер. Як директор установи, покликаної опікуватися оздоровленням та військово-патріотичним вихованням молоді, організовував поїздки до навчальних закладів, зустрічі зі школярами.

Через певний час поранення далося взнаки. Загострилися проблеми зі здоров’ям. Спочатку ходити зовсім було неможливо, потім пересувався з милицями, згодом допомагав собі палицею, а там відкинув і її. На закиди, мовляв, може, ти симулюєш, пропонував помінятися місцями.

Через тиждень після того, як Едуард повернувся до мирного життя, народилася донька Соломія. Це була найкраща психологічна реабілітація, розповідає він. І його як батька можна зрозуміти. 

«Так прекрасно спостерігати, як твоя дитина росте, ти чогось її вчиш, вона за тобою все повторює. Ти на неї дивишся і розумієш, що вона тебе любить не за якісь твої досягнення, а просто за те, що ти є».

Насамкінець. Нині Едуард Пінчук на передовій боронить рідну Україну від російських загарбників. Коли дозволяють обставини, телефонує. Каже, що все гаразд, деталі нинішнього воєнного шляху — згодом, після перемоги. Усе буде Україна!