Трагічні події ночі з 23 на 24 червня, коли на півночі пакистанського Кашміру ісламістські бойовики розстріляли членів міжнародної альпіністської експедиції — трьох українців, трьох китайців, двох словаків, литовця, палестинця і непальця, розбурхали світову громадськість. «Урядовий кур’єр» пропонує ексклюзивні розповіді тих, хто вижив.
Люди, які за своє альпіністське життя підкорили не одну сотню вершин, уміли уникати гірських небезпек — каменепадів, лавин і снігопадів, навіть передбачити не могли, що смертельна загроза цього разу прийде не від суворих, але чесних у протистоянні зі своїми підкорювачами гір, а від ісламістських недолюдків, які заради демонстрації своєї незрозумілої і нічим не мотивованої зверхності, по-звірячому відберуть життя у найкращих серед кращих.
Про подробиці цієї страшної трагедії та про тих, хто загинув від рук терористів, так і не здійснивши своїх благородних намірів — підкорити найбільш неслухняну гору, власний кореспондент газети попросила розповісти очевидця й учасника експедиції «Нанга-Парбат-2013» Олександра Заколодного.
УК: Олександре, ви були одним з ініціаторів проведення цієї експедиції, яку спорядив харківський альпіністський клуб. Чому для сходження обрали саме пакистанську гору Нанга-Парбат, яку називають горою жахів?
— Вона надзвичайно цікава і має непростий маршрут, а ще — найдешевша з 8-тисячників. Це завжди приваблює альпіністів. Крім того, Нанга-Парбат (8125 метрів) — дев’ята за висотою вершина світу. Знаходиться на контрольованій Пакистаном території Кашміру на півдні від Західного Каракоруму. Вершина розташована на південь від річки Інд, тому належить не до Каракоруму, а до Гімалаїв. Її називають не лише горою жахів, а й кривавою Нанга-Парбат, бо ця вершина справді — одна з найсуворіших гір світу. Протягом тривалого часу вона була першою у так званому «рейтингу смертності» серед інших 8-тисячників. Нині Нанга-Парбат — у трійці цього рейтингу після Аннапурни і Чогорі.
Учасники експедиції «Нанга-Парбат-2013» Харківського альпклубу: Бідзина Гуджабідзе, Афі Гігані, Дмитро Коняєв, Данило Яснюк, Михайло Колотушкін, Ігор Свергун, Антон Добес, Петер Шперка, Олександр Заколодний, Бадаві Кашаєв. Фото надані Харківським обласним альпклубом
УК: Однак це вас не зупинило. За яким маршрутом планували йти та хто був у складі експедиції?
— Це був маршрут другого сходження на Нанга-Парбат, пройдений у 1962 році німцями Кинхофером, Ловом і Майнхардтом. Харків’яни хотіли присвятити сходження 70-річчю звільнення Харкова, тож мали намір установити на вершині гори прапор міста. У складі експедиції, яка стартувала на початку червня, були альпіністи з України, Грузії і Словаччини.
УК: Де був розташований табір?
— Наш базовий табір був розміщений на звичайній галявині біля підніжжя гори, яку приїхали підкоряти кілька груп альпіністів із різних країн. Найближче поселення було ніби й недалеко, але щоб дістатися дороги чи телефонного зв’язку, потрібно було бігти не менш як добу.
УК: Яким був день напередодні трагедії? Чи були якісь недобрі передчуття у вас чи в інших членів експедиції?
— Ні, все було спокійно. Це був звичайний робочий будень, ущерть заповнений справами. Ми проклали плечову ділянку маршруту, навісили перила, обладнали табір. Ніщо не передбачало біди.
УК: Про обставини загибелі альпіністів було чимало суперечливих повідомлень. Що з них правда?
— Напевно, в тих, де говорили, що хлопців вивели з палатки, вишикували в шеренгу, спитали про громадянство. Після цього відібрали паспорти, гроші і розстріляли. Бойовиків, перевдягнутих у форму прикордонних військ Пакистану, кажуть, було шістнадцятеро. Для того, щоб потрапити в табір, у який не знали дороги, взяли в полон двох місцевих гідів. Одного з них убили, а іншому пощастило вижити під час стрілянини. Всього тієї ночі терористи розстріляли 11 людей, зокрема трьох українців — моїх земляків: Ігоря Свергуна, Бадаві Кашаєва і Дмитра Коняєва. З останнім у цій експедиції ми ділили одну палатку на двох…
УК: А з ким із загиблих харків’ян ви дружили? Чи доводилося раніше разом підкоряти вершини?
— Я дружив з усіма трьома. І в походи спільно ходили неодноразово. Найчастіше бували на Ельбрусі, в Карпатах та в інших гірських системах світу. Постійно підтримували один одного. Адже альпінізм — такий вид спорту, що без цього ніяк. Вони любили гори, а гори любили їх.
УК: Тож хлопці завжди були готові допомогти іншим. А чи була в них самих хоч якась надія на порятунок?
— Практично ніякої, адже це сталося не під час сходження на гору, а тоді, коли вони міцно спали в наметах, тому ніхто не міг утекти чи заховатися. І навіть якби вони кликали на допомогу, їх ніхто не почув би. Інші групи були далеко від табору. Тим паче, що ті групи, як і нашу, ніхто не охороняв, оскільки місце перебування альпіністів було спокійним.
УК: А де ви були тієї страшної ночі?
— Я був нагорі, у другому таборі, тому зостався живим.
УК: Чи не спадало на думку полишити альпінізм після такої важкої трагедії?
— Ні. Гори не мають до неї ніякого стосунку. Можна будь-де, зокрема у будь-якому місці, потрапити в подібну ситуацію. Що статися має, то станеться.
УК: А що кажуть з цього приводу рідні: дружина і дві доньки? Вони відпускатимуть вас у гори?
— Звичайно. Раніше моя дружина сама брала участь у різних сходженнях. Вона альпіністка, тому добре мене розуміє і підтримує. Доньки також.
Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ЗАКОЛОДНИЙ. Народився у Харкові. Закінчив Харківську академію фізичної культури. Працює керівником гуртків на Харківській обласній станції юних туристів. Альпінізмом займається з 18 років. Підкорив понад 200 гірських вершин. Майстер спорту з альпінізму.
Ігор Свергун, Бадаві Кашаєв, Дмитро Коняєв: вони любили гори, а гори любили їх
ХРОНІКА ПОДІЙ
17 червня
«Все нормально. 16 червня команда встановила перший табір на висоті 4800 метрів. Акліматизаційні виходи відбуваються за раніше складеним планом. Свої корективи вносить погода: Олександр Заколодний піднявся на висоту 5300 метрів, де встановив проміжний табір. Переночувавши в наметі, він планував уранці почати спуск, проте за ніч випало майже півметра снігу, і спуск став украй ризикованим. Довелося залишатися ще на одну ніч. За цей час легка лавина зачистила схил, на щастя нікого не зачепивши, і допомогла Саші вибратися з пастки. Усі здорові! Попереду ще місяць роботи на горі».
17 і 18 червня.
«Валив сніг. Усі встигли повернутися в базовий табір і перечікували негоду».
19 червня.
«Трійка — Бадаєв, Коняєв і Свергун — піднялася на 4800 метрів до першого табору і переконалася, що ним пройшла лавина і він практично знищений. Весь день переносили табір на нове безпечне місце. Ввечері був кайф – заслужені 20 грамів коньяку, домашнє сало і ковбаса. Поки все спорядження для висотних таборів скупчується в першому, можна відчути себе майже на курорті. Завтра належить з’ясувати, що з мотузками до другого табору, а доти — відпочинок. Настрій і самопочуття в усіх чудові. Справа за погодою».
(Повідомлення, передані телефоном,
зафіксовані в обласному альпклубі)
Інтуїція спрацювала?
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОЛЯ. Сумський альпініст Володимир Рошко в останню мить відмовився від участі в експедиції. Володимиру невимовно важко. З одного боку, він шокований трагедією, що сталася з його харківськими друзями. З іншого — досі не може збагнути, чому в останню мить він відмовився від поїздки. Адже перед цим кілька разів зустрічався з покійним Ігорем Свергуном, який усіляко переконував молодшого товариша разом вилетіти до Ісламабада. Як говорить Володимир, до цієї поїздки він готувався давно і наполегливо. Зібрав необхідне спорядження, відкрив візу до Пакистану, придбав авіаквитки, заплатив гроші за сходження на вершину. Одне слово, лишалося тільки вирушити в аеропорт.
Володимир Рошко планує продовжувати сходження на світові вершини. Фото з архіву Володимира РОШКА
Однак, за словами спортсмена, протягом останніх днів перед вильотом його постійно щось бентежило. Душевний дискомфорт буквально дошкуляв. До останнього моменту вагався, летіти чи ні. Коли ж час на роздуми вичерпався, остаточно відмовився від експедиції. Добре пам’ятає останній телефонний дзвінок від Ігоря: мовляв, тебе чекають… Але спрацювало щось таке, що не піддається аналізу. За словами альпініста, ті кошти, що йому повинні повернути за квитки, він перекаже родинам загиблих. Цей фатальний випадок не змінив його альпіністських задумів — він планує продовжувати сходження на світові вершини.
Володимир Рошко народився 1983 року в Сумах. Закінчив Сумський держуніверситет. Майстер спорту міжнародного класу. Учасник кількох сходжень на найвищі вершини світу. Член Національної збірної України з альпінізму. Кавалер ордена «Едельвейс».