155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЛАДИСЛАВА ГОРОДЕЦЬКОГО
ПОСТАТЬ. За давньою польською традицією, уродженому шляхтичеві і майбутньому видатному архітекторові дали довге ім’я Лєшек Дезидерій Владислав. Однак після конфіскації в Городецьких родового маєтку за участь в антиросійському повстанні на юнака очікувало зовсім інше життя, ніж на предків-панів, які віками жили на Поділлі.
Випускник архітектурного факультету Петербурзької академії мистецтв відмовився від кар’єри в Росії й повернувся на милу серцю українську землю. Початківцеві без досвіду і зв’язків на перших порах доводилося виконувати будь-які проекти — від спорудження цукрового заводу в Шпикові, холодильника-льодовника у Рахнах-Лісових, гуральні у Байбузах, стайні у Мошнах до рибного павільйону з басейнами-сажами й тиру на замовлення київського товариства мисливців і навіть громадських вбиралень.
Зірковий час для Городецького настав, коли українські меценати взялися за будівництво музею старожитностей і мистецтв (нині Національний художній музей), оплачувати спорудження якого держава відмовилася нібито через непотрібність його для перетвореного на провінційне губернське місто Києва. Ескіз проекту споруди виконав архітектор Бойцов, а далі в замовників розпочалися проблеми, зумовлені бажанням збудувати справді величний храм культури, хоч фінансові можливості були обмеженими.
Досвідчені майстри навідріз відмовилися від участі в авантюрі, що могла завершитися повним крахом. А Владислав Городецький вирішив ризикнути і виграв.
Пишний фасад з розкішною ліпниною фактично замаскував аскетичність архітектурних рішень, бо після огляду величного входу, східці до якого охороняли два велетенські бетонні леви, увага відвідувачів перемикалась на експонати музею, а не на його приміщення. Саме на спорудженні музею старожитностей і мистецтв розпочалася тривала співпраця архітектора Владислава Городецького з двома киянами — італійським скульптором Еліо Саля й інженером-будівельником Антоном Страусом.
Антон Страус — піонер у застосуванні в Російській імперії бетонних набивних паль, які замінили малоефективні на дніпровських схилах звичні фундаменти. А талановитий італієць першим замінив гіпсову ліпнину, яка була недовговічною у зовнішньому оформленні будівель, на цемент.
Захоплюючись найвідомішим шедевром Владислава Городецького в Києві — знаменитим Будинком з химерами, маємо віддати належне не лише мистецькому хисту маестро архітектури. Жоден прагматичний замовник не погодився б оплачувати схожий проект, однак його автор був ще й бізнесменом та співвласником цементного заводу. Городецький не лише фактично ввів моду на новий товар, а й будинок своєї мрії перетворив на візитівку власних можливостей і пропонованого ним на будівельному ринку матеріалу.
Звично називаючи цю споруду архітектора Будинком з химерами, чомусь ігнорують, що міфічних персонажів у його оформленні майже немає. Бетонні голови слонів, носорогів, оленів і навіть велетенські жаби та ящери — зображення цілком реальних істот. Усередині приміщень Городецький теж дотримався натуралізму, сміливо поєднавши любі серцю гарбузи із заморськими ананасами, а незамінні для борщу буряки — з екзотичними ківі, довівши, що дива — насамперед у нашому вмінні бачити красу довколишнього світу.
250 РОКІВ ПОЧАТКУ КОЛІЇВЩИНИ
«За святую правду-волю розбойник не стане»
ПОГЛЯД. Розповідаючи про звірства гайдамаків-коліїв, які винищували поляків і євреїв, не жаліючи ні жінок, ні дітей, зазвичай жодним словом не згадують про передумови цього кривавого міжетнічного протистояння. Його спровокувала проголошена 29 лютого 1768 року Барська конфедерація, що трактується багатьма польськими істориками як початок повстання проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої. Приводом стало підписання на вимогу Катерини ІІ королем Станіславом Понятовським закону про зрівняння у правах католиків і не католиків.
У світлі сучасних норм політичної й релігійної толерантності це був прогресивний крок. Але не варто забувати, що аж до розвалу царської імперії підданих Росії ділили на християн та безправних іновірців. Отож не вінценосній блудниці було вчити поляків релігійної терпимості на їхніх етнічних землях.
Однак цього не скажеш про зраджену Московією Правобережну Україну. За умовами Переяславської угоди 1654 року цар мав стати захисником і союзником козацької держави, але у 1667 році було підписано Андрусівське перемир’я про фактичний поділ українських земель між двома колонізаторами.
Саме на належну Польщі Правобережну Україну насамперед посунули збройні загони конфедератів, огнем і мечем упокорюючи «схизматиків», якими для зайд-окупантів були українці православної віри. Відповіддю стало всенародне повстання, назване Коліївщиною й оспіване Шевченком.
Уже у часи Кобзаря вистачало горе-ерудитів, які стверджували: «Гайдамаки не воины — разбойники, воры». Відповіддю стали гнівні слова нашого Тараса: «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане».
Як у часи Хмельниччини, Україна повстала проти знахабнілих колонізаторів, що вкотре забули гірке визнання великого канцлера литовського Станіслава Радзивілла, написане 1649 року: «Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи». Від звірств обох сторін конфлікту холоне кров у жилах, але, на відміну від поляків, які прийшли на чужу землю як загарбники-шовіністи, українці обстоювали Вітчизну і захищали від терору зайд-шляхтичів власні родини.
Не варто забувати, що гайдамаки воювали не проти законної влади Речі Посполитої, а конфедератів-заколотників, які самі повстали проти короля. Цілком закономірно, що ватажки Коліївщини поставилися до царських військ, надісланих на Правобережну Україну, як до союзників. Саме цим скористався російський генерал Кречетніков, який заарештував Гонту і Залізняка, що обезголовило повстання і призвело до його поразки.
Десятки тисяч українців було жорстоко вбито чи скалічено за участь у Коліївщині й найменшу підозру у причетності до неї. Показові четвертування і набивання на палі вже нікого не дивували, а нормою під час каральних акцій у бунтівних селах стало так зване значкування: кожному десятому із чоловіків відрубували праву руку й ліву ногу або навпаки — ліву руку і праву ногу.
Про це теж не люблять згадувати ті, хто соловейком витьохкує про «звірства» гайдамаків-коліїв. При цьому ігнорують, що, як і повстання Хмельницького, поштовхом до якого стало силове захоплення поляком-шляхтичем маєтку сусіда-українця, Коліївщину теж спровокувала сваволя колонізаторів-визискувачів, нащадки яких досі лементують про вроджений бандитизм гайдамаків і бандерівців.
Єдина сторона, яка виграла від Коліївщини, — Росія. За словами Івана Франка, «московська цариця при помочі гайдамацтва підтяла та заколихала польську шляхту» і «скувала немногі ще вольності українського люду». Найобразливіше, що далеко не всі усвідомлюють це навіть тепер у Польщі й Україні.
Досі чи не єдиний величний монумент, що нагадує про події Коліївщини, — споруджений 1935 року пам’ятник Шевченкові в Харкові. Небажання згадувати про гайдамаків чиновники пояснюють прагненням «не провокувати Польщу», де болісно сприймають найменшу спробу вшанування національних героїв України. Та нікого з польського керівництва не бентежить прославлення в Росії генералісимуса Суворова, під керівництвом якого російські каральні війська 4 листопада 1794 року вирізали лише у передмісті Варшави Празі 21 тисячу цивільних жителів. Це в кілька разів більше, ніж загинуло поляків і євреїв за весь період Коліївщини.
350 РОКІВ ОБ’ЄДНАННЯ ПЕТРОМ ДОРОШЕНКОМ УКРАЇНИ
Гетьман обох берегів Дніпра
ПАМ’ЯТЬ. Мало хто знає, що дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова — правнучка гетьмана України Петра Дорошенка. Він першим після поділу Української держави на Правобережжя і Лівобережжя об’єднав країну, й 8 червня 1668 року його проголосили гетьманом обох берегів Дніпра.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ЯНАТИ
Куркульський еколог-націоналіст
ПОДВИЖНИК. Віддаючи належне заслугам поміщиків Фальц-Фейнів, які зберегли заповідний степ в Асканії-Нові, не варто забувати, що на початку 1930-х років цей райський куточок замалим не розорали, віддавши землі державному зернотресту. Серед науковців, які повстали проти цього, чільне місце належить українському ботаніку чесько-німецького походження Олександрові Янаті.
Його стараннями врятовано Асканію-Нову, Хомутівський степ, створено Канівський та Конча-Заспівський заповідники. Останньому надали статусу наприкінці 1921 року як важливому для всього Середнього Дніпра місцю нересту риби. Але нині цю територію вже майже забудовано дачами так званої еліти.
Науковця-практика, який спеціалізувався на методах боротьби з бур’янами, і патріота, що розробив українську ботанічну наукову термінологію й зібрав тисячі народних назв рослин, репресували у травні 1933 року за «обстоювання куркульсько-націоналістичних теорій у рослинництві». Навіть на Соловках, куди його запроторили на п’ять років, він знаходив час для вивченням місцевої флори. Улітку 1937 року Янату доправили на Колиму, де замість довгоочікуваного звільнення його повідомили про позасудове подовження терміну ув’язнення ще на п’ять років, з яких ботанік прожив лише кілька місяців.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»). Ілюстрації надав автор.
Ми в Google+