ПОРЯДНІСТЬ

Ставлення до творів, що є надбанням культури, має бути відповідним
 

Парадоксально, але навіть за радянських часів за творами опального Михайла Булгакова знімали напрочуд талановиті фільми — від комедії Леоніда Гайдая «Іван Васильович змінює професію» до щемливо-ностальгійного для щонайменше кількох поколінь наших співвітчизників «Дні Турбіних», що вже стали кінокласикою. Залишається дивуватись майстерності й відповідальності сценаристів і режисерів, яким навіть за жорсткої цензури вдавалося переносити на екран багатство і неповторний дух булгаковських творів.

Отож нині, за умов відсутності прокрустового ложа комуністичної ідеології, відзнята російськими кінематографістами аж восьмисерійна версія «Білої гвардії» Булгакова мала б стати новим словом у прочитанні одного з найкращих творів майстра, який справедливо належить культурі відразу двох народів — російського й українського.

«Українофоб» із чесним серцем

Багато хто вважає Михайла Булгакова затятим українофобом, який не зрозумів і вороже сприйняв національно-визвольні змагання українців. Певною мірою це правильно, як і те, що не менш вороже автор «Собачого серця» ставився до «революційного пролетаріату». Однак це не завадило навіть одіозному «вождю всіх народів» опікуватися (зрозуміло, в сталінсько-єзуїтському значенні слова) долею талановитого «інтелігента», що не раз рятувало йому життя.

Пояснення цього феномену просте: за аналогією із Львом Толстим, який, попри сповідувані ним постулати непротивлення злу, став, за образним визначенням Леніна, «дзеркалом російської революції», Михайло Булгаков теж був сумлінним, художньо чутливим і талановитим літописцем епохи. Причому це чесні свідчення вороже налаштованого очевидця, що відчувається навіть у відображенні дрібних деталей подій, чого не скажеш про черговий масштабний «кіношедевр» російських кінематографістів.

Втім, залишмо оцінювати художні достоїнства багатосерійної кіноверсії критикам і значно об’єктивнішому за них судді — часу. Тим більше, що вітчизняним глядачам не менш цікаво, наскільки розходяться чи збігаються оцінки українських подій у самого Булгакова і в «кіношних» інтерпретаторів його твору.

У Києві ще трохи залишилося від Міста — тільки вивіски можна змінити. Фото з сайту nnm.ru  

Квасний патріотизм і «Україна без москалів»

Якщо вірити фільму, то оголошена гетьманом Скоропадським мобілізація для відбиття петлюрівського наступу на Київ викликала величезний ентузіазм серед згадуваних у романі 50 тисяч бойових офіцерів, яких прихистило Місто (саме так величає Булгаков дорогий його серцю Київ). Ось лише виникає цілком закономірне запитання: чому за такої кількості досвідчених професіоналів, які пройшли через горнило світової війни, захищати Київ доводиться необстріляним юнкерам, недовченим студентам і навіть гімназистам?

Відповідь проста, і її відверто озвучено на сторінках роману. Втім, краще надамо слово самому лікареві Турбіну: «Если в кофейнях шепчутся перед мобилизацией и ни один не идет — дело швах! Это признак грозный! У каждого грыжа, у всех верхушка правого легкого, а у кого нет верхушки — просто пропал, словно сквозь землю провалился».

Михайло Булгаков чесний у зображенні ситуації в Місті. Справді, героїв роману переповнює ненависть до не зрозумілих їм українців, до всіх, хто нібито «терроризовал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует».

Та не менш промовистий авторський пасаж про «верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины… ненавидящих Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая». Причому йдеться не просто про мужичків-«хлебопашцев», а про «десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять». Їх очолили «народные учителя, фельдшера, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, штабс-капитаны с украинскими фамилиями… все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей… Это было».

Хоч як доводить автор на сторінках роману, що неозора українська стихія — лише за межами Міста, він сам собі суперечить красномовним епізодом. Зібраних у стінах Олександрівської гімназії добровольців-юнкерів командир наказує розпустити на ніч по домівках, але «мелкими партиями, а не взводними ящиками, и без погон, чтобы не привлекать внимание зевак».

Доречно нагадати, що подібна ситуація повторилась уже в новітній історії України, коли офіцерам тоді ще Радянської армії офіційно рекомендували не з’являтися на вулицях українських міст у військовій формі, щоб не дратувати місцевих «націоналістів». Отож зображене Булгаковим Місто далеко не таке «російське», як постає у фільмі.

Хоч режисер фільму Сергій Снєжкін і зазначав, що знімає фільм відповідно до орігіналу, але вийшло не зовсім так. Фото з сайту ruskino.ru

Достойний ворог чи зла карикатура?

Чи не найодіозніший персонаж кіносеріалу — український полковник Козир-Ляшко. На екрані він із садистською насолодою особисто керує вирізанням погонів на голих плечах смертельно переляканих підлітків — полонених юнкерів. А чого варте розпорядження полковника (до речі, колишнього вчителя) спалити сільську школу, бо вона, мовляв, збудована москалями і вся просякнута «москальським духом»! У фільмі зображений справжній неврастенік, який з доброго дива зносить шаблею «голову» шкільному глобусу з вигуком: «Так всім жидам буде!» Натомість у реальному бою обмежений Козир-Ляшко кидає свій кінний полк у вузькій міській вулиці в лобову атаку на кулемет, прирікаючи підлеглих на безглузду загибель. Свого вбитого ординарця полковник оголошує новоявленим українським святим та вимагає похоронити його в… Софії!

Цілком закономірно, що примусово мобілізований на роботу до петлюрівського лазарету лікар Турбін — представник чи не найгуманнішої професії у світі — вершить справедливий суд над знавіснілим українцем-садистом, вганяючи в його тіло кулю.

Зайве пояснювати, що всіх перелічених жахіть у романі «Біла гвардія»… немає. Більш того, долі Турбіна-старшого і полковника Козир-Ляшка навіть жодного разу безпосередньо не перетинаються!

Звісно, зображений Булгаковим петлюрівський старшина явно малоприємний авторові, однак… гідний поваги супротивник. Так, він справді колишній учитель, але і друзі Турбіних — офіцери Мишлаєвський і Степанов-Карась — теж «бывшие студенты, конченные для университета навсегда». Так само, як вони, Козир-Ляшко став офіцером на фронті. Більш того, український полковник, за визначенням Булгакова, «попал на свое место». Не випадково в ніч перед штурмом Міста Козир-Ляшко спить у шинелі, «даже не снимая шпор» (як відомо, вони кріпляться до чобіт). На відміну від горе-вояків, відправлених гетьманом у засніжені поля під містом лише в благеньких шинелях і без валянків, хлопці Козир-Ляшка «сыты, обуты, одеты в кожухи», а за полком їде «обоз на полверсты».

Ще більш разюче відрізняється зображений на сторінках роману жертовний героїзм нечисленних захисників Міста, підло зраджених своїми штабами, від умілих наступальних дій петлюрівців. Недаремно апофеозом «Білої гвардії» є… парад українських військ на Софійській площі, зображений письменником хоч жовчно, однак із билинним розмахом: «То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутне реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад… Пошла густыми рядами синяя дивизия…Несчитанной силой полки сечевых стрельцов. Шли курени гайдамаков. Покатили конные полки» і т. д.

Натомість замість чесно показаної Булгаковим гіркої для нього правди із цілком очікуваною реакцією київських обивателів — «Ото казалы банда… Вот тебе и банда! Ура!» — у фільмі зла карикатура і на події роману, і на відображені в ньому історичні реалії.

Унтер-офіцерська вдова — вічний герой?

Вигаданий сценаристами вже згадуваний епізод із наказом Козир-Ляшка знищити «москальську школу» служить яскравим підтвердженням того, що донині не перевелись у Росії знамениті унтер-офіцерські вдови, готові самі себе висікти. Якщо вірити авторам фільму, то відхоже місце, під яким вірний ординарець очікує полковника з білосніжним рушником і квартою води, чомусь розташоване… перед парадним входом до сільського храму знань. Зайве пояснювати, що в Україні (як, сподіваюсь, у Росії теж) нужники встановлюють не перед, а за будівлями — чи то звичайна селянська хата, чи адміністративна споруда. Отож у цьому конкретному випадку наказ Козир-Ляшка, хоч як прикро це констатувати, необ∂рунтованим не назвеш. Ось лише стосуватись він має не школи, а дурості тих, чиїми стараннями роман великого майстра про страшну трагедію громадянської війни перетворився на антибулгаковську за змістом агітку, спрямовану на розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Втім, не лише її, бо якщо авторові роману «Біла гвардія» не менше за петлюрівців ненависні «рідні» «журналисты, московские и петербургские, продажные, алчные, трусливые» і «члены Государственной думы, б…. со звонкими фамилиями», то у фільмі вустами більшовика Шполянського дохідливо роз’яснюється, що всі письменники — сифілітики і розпусники. Мимоволі пригадаєш, як у першоджерелі Булгакова очолювані цим самим літературним героєм більшовицькі агенти вміло «підсовують» на розправу озвірілій юрбі замість одного зі своїх замалим не спійманих агітаторів…. випадкового перехожого, який намагався викрити провокаторів. Залишається хіба що нагадати: люди, будьте пильні! І читайте Михайла Булгакова — його твори справді не старіють.