Цього року виповнилося століття з дня народження Миколи Куделі — відомого волинянина, дослідника творчості Великого Кобзаря, учасника національно-визвольного руху за незалежність України, політв’язня. Ім’я цієї людини в поліському регіоні відоме дуже добре. Адже уродженцю села Буяні Луцького повіту випала неординарна доля, чимало фрагментів якої і нині не залишають людей байдужими.
А ще — частково дають відповідь, чому саме жителі Західної України не сприйняли радянську владу і тривалий час боролися проти насаджування комуністичної ідеології.
«Першу «стійку» я витримав три дні і дві ночі...»
Микола Куделя — так уже трапилося! — закінчив лише два класи сільської школи, а потім упродовж усього життя здобував знання самотужки. Йому, дитині, односельчани на одному із свят доручили нести портрет Тараса Шевченка. І цей похід від школи до церкви з образом генія української літератури значною мірою обумовив усе його наступне життя.
Коли у 1927 році в його селі почала працювати філія Товариства «Просвіта», Микола Куделя став одним з її активних членів. З 1932 року Микола Куделя — член Організації Українських Націоналістів (ОУН). У 1939 році за культурно-національну діяльність польська поліція заарештувала його і піддавала найрізноманітнішим тортурам.
«Слідчий веде мене у спеціальну кімнату, наказує поліцаєві закувати мої ноги в кайдани. Поліцай дає інструктаж «стійок»: стояти рівно з обернутими до стіни очима, не опираючись, з опущеними руками. Того, хто порушував ці вимоги, поліціянт бив по голові, — згадав потім Куделя ці дні тортур у книзі «Під мурами Луцької тюрми». — Таке тривало і дні, і ночі — без їжі, без води, без сну. Навіть найсильніший організм довго не витримував. Першу «стійку» я витримав три дні і дві ночі... Потому впав як колода на підлогу, втратив свідомість…»
Під час одного з допитів, коли на хвилину вийшов поліціянт, молодий волинянин почув слова підтримки від такого ж як сам бранця польської поліції. Вони змусили його в буквальному розумінні розпростати спину.
«Словом можна вбити людину і можна воскресити її душу, бо воно таїть у собі якийсь магнетизм, невидимий заряд, енергію... — вже через десятиліття згадає цей момент Микола Куделя. — Від рідного слова віє теплом такої ж рідної землі, яке зігріває, береже тебе. Доки народ зберігає свою рідну мову, доти він зберігає свою землю. Чужа мова — чужа енергетика, яка руйнує рідну землю, і я відчуваю це, усіма видимими і невидимими силами свого єства».
Після звільнення з польської в’язниці волинянина незабаром арештували вдруге — вже комуністи, які прийшли на Волинь у вересні 1939-го. А 23 червня 1941 року йому — одному з небагатьох! — пощастило пережити страхіття розстрілу енкаведистами в’язнів луцької тюрми.
Працівники НКВС у той день відпустили на волю кримінальників та малоліток. А політичних, яких була основна маса, вивели у двір і почали закидати гранатами, розстрілювати з кулеметів, автоматів, наганів.
«Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падали на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» — з вичерпною точністю зберіг у своїй пам’яті для наступних поколінь українців цей момент комуністичного людожерства волинянин. — Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг один одного, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. …Боже мій!
Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров’ю, обліплена мізками, людським м’ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові. Під наглядом кількох катів почалася нечувана досі робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же, у дворі, поглиблювали, розширювали. Туди зносили трупи, шматки тіл і посипали все це негашеним вапном, яке завезли сюди заздалегідь. Отже, до розстрілів готувалися...»
Німці, які незабаром увійшли в Луцьк, побаченим були шоковані. Вони спочатку довго фотографували вбитих, а після цього — запросили католицького священика відспівувати їх, і організували поховання невинно убієнних.
А потім там звучала музика
Невдовзі по трагедії, як згадають пізніше нечисленні свідки того злочину, в місті створили комісію для
впорядкування зроблених тут же, на території в’язниці, могил. Рідні помордованих, лучани, а також вцілілі бранці насипали над похованнями могили, обклали їх дерном. З’явилися дубові хрести-фігури, низенькі огорожі й стовпчики з написами, що свідчили: тут лежать 1800, 800, 1200 і 300 жертв московських опричників.
Хоч у написаному 3 вересня цього ж 1941 року рапорті заступнику начальника тюремного управління НКВС УРСР політруку «товарищу Дємєхіну» начальник тюремного відділення УНКВС по Волинській області сержант держбезпеки Стан, який безпосередньо керував розстрілом людей, щодо яких не було вироку суду, напише, що «загалом розстріляно в тюрмі та біля тюрми близько 1000 людей».
Розстріл у луцькій в’язниці, як і масове знищення тисяч політичних невільників в інших містах, комуністична влада пізніше впродовж багатьох років всіляко заперечуватиме. Аж поки в розсекречених архівах не будуть знайдені та опубліковані відповідні документи. Що й розкажуть, як саме все це відбувалося і як дві людини своїми підписами могли без зайвих формальностей відправити тисячі інших людей на той світ…
У приміщенні самої луцької в’язниці після Другої світової війни «визволителі зі сходу» розмістили музичне училище. Попри те, що люди знали про масовий розстріл, який тут відбувся. І апофеозом утвердження нової влади на Волині тут роками звучала музика…
У повоєнні роки рештки (чи частину їх) розстріляних без вироку суду українців таємно, без зайвих очей, викопали екскаватором і відвезли у глибокий кар’єр. Щоб цинічно присипати там міським сміттям. І в такий спосіб приховати злочин «визволителів зі сходу». Як нагадування про це не так давно на тому місці лучани поставили скромний обеліск з чорного габро.
Скільки українського цвіту було знищено?
Не забула після Другої світової війни радянська влада і про вцілілого при тому розстрілі волинянина Куделю. Оскільки не вдалося довести його спробу «свергнуть советскую власть вооружённым путем», військовий трибунал передав цю справу Волинському обласному суду. 26 листопада 1947 року той припаяв йому 10 років позбавлення волі — за статтею 54, пунктом 3 КК УРСР. За те, що при відступі німецької армії добровільно виїхав до Німеччини, і щоб вижити, працював там на вугільних шахтах. Де, як було написано у вироку, «пособлял мощи фашистской Германии».
У 1956 році з підірваним здоров’ям Микола Куделя повернувся з Колими на Волинь. Працював шахтарем, згодом — у рідному селі. Із здобуттям Україною державної незалежності Волинська обласна прокуратура повністю реабілітувала його як жертву політичних репресій.
Здавалося б, несправедливість влади мала б повністю знищити його духовно. Натомість він став організатором музею-світлиці Кобзаря у рідному селі, чи не найвідомішим у державі збирачем усього, що пов’язано із творчістю велета українського духу — Тараса Шевченка. Після смерті цю збірку рідні передали до Волинського обласного краєзнавчого музею.
А ще залишився у нашій пам’яті автором автобіографічних книжок «Кобзар у моєму житті», «Під мурами Луцької тюрми», «Пекло Колими», численних публікацій про злочини комуністичного режиму в періодиці.
У 1995 році в області заснована обласна премія імені Миколи Куделі за просвітницьку, пошукову, краєзнавчу роботу, популяризацію досягнень національної культури. Вона вручається до дня народження Тараса Шевченка.
Чому совєтів зустрічали зі зброєю
Скільки таких Кудель — справжнього українського цвіту, який міг би вже давно зробити наше життя чеснішим і кращим — були назавжди вирвані з життя нашого народу внаслідок політичних переслідувань, розстрілів, знищення на каторгах, репресій?
Питання риторичне. Адже лише масове знищення політичних опонентів або тих, хто міг бути ними, радянська влада в третій декаді — на початку липня 1941 року провела у десятках західноукраїнських міст. І число вбитих при відступі «доблесними» чекістами у Луцьку, Тернополі, Львові, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківськ), Дубні, Ковелі та інших містах України — десятки тисяч.
Чи могли після цього люди любити таку владу? І хіба не логічно, що другий прихід «совєтів» чимало жителів Західної України зустрічали вже із зброєю в руках?
Чи згадають нині хоч одним покаянним словом геноцид, організований своїми ідеологічними батьками влітку 1941-го, різного ∂атунку кисельови та симоненки? Ті самі, які тепер роблять для себе грубі гроші на цинічному творенні для жителів сходу та півдня України образу ворога із нас, західняків.
Ми в Google+