Всеукраїнську громадську організацію «Рада жінок-фермерів України» з першого дня її існування очолює Людмила КЛЄБАНОВА. Ця платформа з 1998 року дає змогу активному жіноцтву з більшості регіонів країни перебувати в постійному діалозі із владою, ініціювати перетворення в агропромисловому комплексі. Про фермерство з жіночим обличчям, де більшість — молодь, очільниця організації знає все.
— Чи змінилися завдання, які ставила перед собою організація на початку, і тепер?
— Після розпаду колгоспно-радгоспної системи ми захищали і обстоювали права простих селян на землю, допомагали отримувати її безплатно у приватну власність. Були усілякі погрози, шантаж, та ми вистояли. Нині ж треба відроджувати село, утверджуватися новому класу господарів — фермерам, які потребують допомоги.
В українських селах понад 10 мільйонів гектарів вільної землі, тож навколо великих міст і курортних зон відбувається безпрецедентний тіньовий її розпродаж. Ось що теж непокоїть.
— Якими досягненнями можуть похвалитися українки на селі?
— По-перше, наші селянки найосвіченіші у світі: 80% з них мають вищу і середню освіту. Жінки-фермери виробляють найбезпечніші екологічно чисті продукти на найкращих чорноземах на планеті. Вони мають яскраво виражену громадську позицію і своїми діями переконують, що здатні змінити життя в на краще.
— Фермерство із жіночим обличчям має особливості?
— Традиційне фермерське господарство — це завжди сім’я, а її без дбайливої господині уявити складно. Саме жінка відповідає за добробут родини, за стіл з наїдками. Без достатку в домі про щасливе життя сім’ї не може йтися.
Якщо говорити про соціологічний зріз сучасного становища української селянки за останні роки, то, як зазначала директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська під час Міжнародної конференції «Український жіночий рух у сучасному світовому та українському вимірі», цією проблематикою грунтовно ніхто не займався. І пояснює це тим, що українські селянки непосильно трудяться, і це владі дуже не хочеться визнавати.
Утім, понад 15 років тому дослідниця Катерина Якуба вивчала ситуацію на селі, й вийшло, що сумарно українська селянка гарує 15 годин 24 хвилини на добу. Якщо вона доярка, то фізичне навантаження у ваговому вимірі становить 1 тонну на добу, у свинарки — 2,5 тонни, на збиранні зерна — 20 тонн. Дослідниця також стверджує: українська селянка не має часу на виховання дітей. У робочі дні в середньому приділяє їм 16 хвилин, а у вихідні — 31 хвилину. Тож чи повноцінне їхнє виховання й розвиток? На догляд за собою, культурний розвиток, відпочинок, оздоровлення банально не вистачає засобів. І, на жаль, 90% українських жінок, зайнятих у сільському господарстві, не хочуть, щоб їхні діти працювали на селі.
Але не маємо права допустити повного занепаду, деградації українського села. Рада прагне навчати молодих жінок сучасних технологій, щоб вони могли вирощувати врожаї з меншими затратами, більше покладалися на техніку, ніж на ручну працю.
— Хто лідери у вашому середовищі?
— Насамперед назву Надію Компанієць із Запорізької області. Завдяки їй кількість успішних жінок-фермерів щорічно зростає. Надії Петрівні наша організація завдячує тим, що стала партнером другого етапу Українського проекту бізнес-розвитку плодоовочівництва, який запроваджують за підтримки уряду Канади та МЕДА.
Ольга Лебідь — найактивніша учасниця всіх навчальних програм із 1998 року. Приклад Ольги Миколаївни — доказ того, що поєднання сучасних знань, інновацій, інвестицій та наполегливої праці дають позитивні результати. Є ще Віра Машинська з Херсонської області, Людмила Городищенко з Миколаївщини, Ольга Волченко з Одещини, Катерина Огреба з Хмельниччини, Валентина Лановенко з Черкащини, Марія Ковач із Закарпаття, Любов Мала з Кіровоградщини, Ірина Бариштян з Харківщини, Ольга Грек із Сумщини, Тетяна Корист із Полтавщини, багато інших.
Завдяки активісткам нас добре знають і гостинно приймають столиця України, як і Закарпаття, Запоріжжя, Херсонщина, Одещина, Полтавщина, Кіровоградщина , Харківщина, Житомирщина, Рівненщина. Виїзди на спільні наради в регіони сприяють згуртованості й структурній розбудові: ми представлені в усіх областях, за винятком трьох. Це широченна географія, значні можливості.
— І як їх використовуєте?
— Згадаю трагічні події осені 1998-го на Закарпатті. Тоді третина населення краю постраждала від великої води, понад півтори сотні сімей залишилися без житла напередодні зими. Рада жінок-фермерів не залишилася осторонь цієї біди. Завдяки нашій активістці Марії Ковач дуже швидко встановили контакти з лідером фермерів Угорщини Іллєшем Коулічем, і той знайшов у своєму колі небайдужих угорців, які прийняли у свої родини 56 дітей і 4 вихователів із сіл Тячівського району Закарпатської області. Це був приклад взаємодії фермерів двох країн для благородної мети — допомоги постраждалим від стихії.
— Ті контакти не втрачено?
— Аж ніяк. У травні цього року на Закарпатті відбулася перша зустріч із родинами з Угорщини та колишніми дітьми — нині дорослими. Неможливо словами переказати почуттів, які охопили всіх присутніх на зустрічі через 18 років. У ті хвилини я відчула велику силу жіночого фермерського руху, його згуртованість і спроможність розв’язувати доленосні проблеми. Ще раз переконалася: разом можемо збороти будь-яке лихо.
— Розкажіть про співпрацю з міжнародними інституціями.
— Тривалий час за підтримки уряду Канади та МЕДА втілюємо український проект з бізнес-підтримки в галузі плодоовочівництва. Допомогу отримують виробники з чотирьох південних областей — Одещини, Миколаївщини, Херсонщини та Запоріжжя. Проект допомагає 44 тисячам дрібних і середніх фермерів. Очікуємо, що вони зможуть наростити обсяг продажу плодоовочевої продукції до 50 тисяч тонн на суму 40 мільйонів доларів США. Із травня 2015 року працює ізраїльська програма МАШАВ: до неї можуть записатися всі охочі вирощувати овочі.
— Отже, закордонний досвід рятує фермерів?
— Дає їм шанс, і вони його використовують. Наприклад, дехто після роботи у Польщі, де протягом кількох років і працював, і навчався, маючи спочатку приблизне уявлення про овочівництво, озброївшись знаннями з обробітку та захисту рослин, тепер вирощують чималі врожаї, продають на ринку готову продукцію.
Користуємося програмами обміну за кордоном. Загалом у них взяли участь 250 членів організації.
— Яким буде результат господарювання жінок-фермерів у сезон, що минає?
— Це залежить від спеціалізації господарства. У виробників зернових хороші перспективи. А ось для плодоовочівників, які вирощують так званий борщовий набір, підсумки безрадісні. Чому? Бо ми відмовилися від традиційних ринків збуту, де добре знали українську продукцію і де вона була конкурентоспроможною, нових натомість не знайшли.
Але ж можемо втратити і вітчизняний ринок, особливо з урахуванням нових тарифів на воду та енергоносії. Цього не можна допустити.
— Які плани має ваша рада?
— Найбільше цікавить розвиток мережі філій, залучення жінок-лідерів до участі в місцевих суспільних процесах, пошук нових ринків збуту, створення міжпрофесійних альянсів для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних сільгосптоваровиробників.
А загалом маємо зробити все, щоб земля залишалася у руках селян, щоб вона була їхньою годувальницею.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Людмила КЛЄБАНОВА. Народилася 1954 року в Красноярському краї (Російська Федерація). Освіту здобула в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова. Упродовж 1998—2016 років — голова правління Всеукраїнської громадської організації «Рада жінок-фермерів України». З 2003-го по 2005-й — консультант ЄЕК ООН у Женеві з розвиту жіночого підприємництва. 2006 року налагодила випуск газети «Хуторяночка» в Одеській області.