СЕРІАЛ
«Одного разу в Ростові» — кримінальна сага чи повернута історія?
У червні виповнюється піввіку трагедії в Новочеркаську — кривавому розстрілу робітничої маніфестації в колишньому адміністративному центрі області Війська Донського. Саме з цих досі маловідомих широкому загалу подій розпочинаються події нового 24-серійного телефільму, що рекламувався в анонсах як «кримінальна сага». Обумовлено це тим, що головна сюжетна лінія серіалу — показ злочинної діяльності сумнозвісної банди братів Толстопятових, які впродовж п’яти років тримали у страху Ростов-на-Дону.
До розстрілу "противника" влада ретельно готувалася. Фото з сайту inter.ua
Як це було…
Варто хоча б коротко нагадати про події, що сталися 1—2 червня 1962 року в Новочеркаську. В перший день літа вся країна дізналася про підвищення на 30% роздрібних цін на молочні і м’ясні продукти та на чверть — на вершкове масло. Таким методом уряд намагався обмежити попит на гостродефіцитні продукти, яких катастрофічно бракувало в магазинах. Саме в цей день робітникам Новочеркаського електровозобудівного заводу повідомили про зменшення на третину розцінок за їх працю. Це спровокувало стихійний страйк.
Наступного дня працівники вже кількох підприємств міста цілими сім’ями із дітьми попрямували до міськкому Компартії на мітинг. На шляху колон, що йшли з портретами Леніна і червоними знаменами, виставили бронетехніку і солдат-автоматників. Було віддано наказ «атакувати противника», однак заступник командуючого Північнокавказького військового округу генерал Матвій Шапошников відповів: «Не бачу перед собою противника, якого слід атакувати танками».
Тож тисячі людей опинилися на площі в центрі Новочеркаська перед оточеною військами будівлею міськкому. Після кількох вимог розійтись по натовпу відкрили вогонь на ураження.
Якщо вірити нині розсекреченим даним, було вбито 24 особи і ще 87 — поранено. А в ніч з 1 на 2 червня в місті розпочалися арешти, які після розстрілу мітингу стали масовими. За участь у акціях протесту «найгуманніший у світі» радянський суд виніс смертний вирок 14 особам, а ще 114 отримали строки ув’язнення від 10 до 15 років.
…і як це знято
Серіал «Одного разу в Ростові» — чи не перший художній фільм, де майже з хронологічною точністю відображено і стихійний виступ робітників Новочеркаська, і криваву розправу над ними. Втім, не обійшлося без прикрих неточностей, обумовлених, найімовірніше, суто політичними причинами.
Так, за версією творців фільму, розстрілом керував Анастас Микоян — вірмен за національністю. Тим часом документи засвідчують, що він був лише одним із членів спеціальної комісії, терміново відрядженої з Москви на упокорення бунтівного міста. Головна відповідальність за трагедію Новочеркаська лежить на уродженці Рязанщини росіянинові Фролі Козлову, який фактично був другою особою в державі і вважався наступником Микити Хрущова. Отож, подобається це комусь чи ні, але аж ніяк не міфічні «інородці» мають відповідати за пролиту в Новочеркаську безневинну кров.
Не зайве нагадати, що Герой Радянського Союзу генерал-фронтовик Матвій Шапошников, який відмовився розстрілювати мирних демонстрантів, — українець за національністю. Як, до речі, ще один бойовий генерал, перші «антирадянські» листівки якого розповідали про трагедію Новочеркаська — Петро Григоренко. Причому в них згадувалося, що аналогічні криваві події відбулися ще в кількох містах, у тому числі в… українських Прилуках. Фактично лише цими двома українцями обмежилося коло радянського генералітету, які відкрито назвали розстріл власного народу безчестям для держави й армії.
Власне, попри присутність на головній площі Новочеркаська військ, аж ніяк не на них лежить основна вина за злочин. Ефектно зображений у телесеріалі вогонь на ураження із десятків автоматів обернувся би сотнями трупів, адже у щільному натовпі кожна куля знаходила б жертву. Натомість більшість убитих загинули від прицільних уражень у голову, а кілька випадкових перехожих зустріли смерть у зоні, куди навіть теоретично не могли залетіти випущені із солдатських автоматів кулі.
Дослідники новочеркаської трагедії впевнені, що вогонь на знищення вели розміщені на дахах довкола площі снайпери, яких під виглядом «музикантів» терміново поселили у ніч перед розстрілом у місцевому готелі. До речі, в той момент, коли на площі перед міськкомом Компартії гинули люди, по обласному ростовському радіо йшла «пряма трансляція» концерту під відкритим небом з центру… Новочеркаська.
Ще одним непрямим доказом заздалегідь спланованого розстрілу беззбройних людей є те, що, на відміну від «кіноверсії», буквально за 10—15 хвилин до відкриття вогню агенти КДБ і агітатори обкому Компартії вийшли з натовпу. Отож «своїх» серед приречених на страту представників робітничого класу не залишилось…
Все — в купу?
Важко не звернути увагу, що розстріл у Новочеркаську відбувся в червні 1962 року, а банда братів Толстопятових орудувала в Ростові-на-Дону в ..1968—1973 роках. Причому, на відміну від «кіношного» злочинця, його реальний прототип став грабіжником і кривавим убивцею не під впливом новочеркаських подій, а після чотирирічних тюремних «університетів» за фальшування грошових купюр.
Подібний сюжетний хід спонукає до аналогій із кінопродукцією радянських часів. Згадаймо знаменитий телесеріал «Місце зустрічі змінити не можна», де у фронтового товариша Шарапова-Конкіна через бездушність і байдужість перевіряльника-особіста не залишилося іншого виходу, як вступити до сумнозвісної банди «Чорна кішка». Ще красномовніші аналогії із відзнятими в СРСР «кіношедеврами» на тему «бандерівців», де побіжне визнання окремих «перегибів» з боку місцевих властей аж ніяк не виправдовує зображених на екрані злочинів «націоналістів-бандитів», які із садистською насолодою нищать навіть власних земляків. Отож, цілеспрямоване перемішування чорного з білим у надії, що більшість глядачів не будуть дошукуватися істини, а неприємні асоціації залишаться — випробуваний прийом «бійців ідеологічного фронту», що чомусь не втрачає актуальності.
Втім, якщо у радянському кіно навіть певною мірою спровоковані самою владою злочини подавалися як зло, то в телесеріалі «Одного разу в Ростові» численні вбивства і міліціонерів, і жінок-продавців чи випадкових свідків «естетизовані» до такої міри, що не викликають цілком природної реакції спротиву в глядача. Більше того, інколи жертви викликають менше симпатій, ніж злочинці, хоча йдеться аж ніяк не про безкорисливих робін гудів чи наслідувачів благородного злодія Дєточкіна із відомого всім кінофільму «Стережись автомобіля».
Як наслідок, замислюєшся, чи не стане «бандитська сага» (як на мене, це слово точніше, ніж «кримінальна») ще одним аналогом серіалу «Бригада» чи показаного свого часу в радянському прокаті фільму «Фантомас», після перегляду якого не лише цілком реальні брати Толстопятови натягли панчохи на голови…
Серце підкаже
Серед численних телесеріалів, виробництво яких фактично поставлено на потік, «Одного разу в Ростові» виокремлює як звернення до маловідомої історичної теми, так і талановита гра акторів. Як приклад варто згадати зображений Богданом Ступкою образ майстра Новочеркаського електровозобудівного заводу Петра Полєтаєва — члена Компартії і колишнього лейтенанта-фронтовика, трагічна загибель якого стає викликом антинародному і, головне, нелюдяному режиму.
За великим рахунком, «бандитська сага» для вдумливого глядача є насамперед розповіддю про те, як людські почуття виявляються сильнішими за начебто всесильну репресивну машину тоталітарної держави. Насамперед йдеться як про розуміння честі і обов’язку генералом Шапошниковим, так і про кохання одного з головних героїв серіалу — майора КДБ Сергія Колесникова до пов’язаної з дисидентським рухом доньки загиблого в новочеркаській «м’ясорубці» Петра Полєтаєва.
Саме «банальна» любов змушує відмовитися від політичного притулку за кордоном та повернутися до остогидлої країни дружину професора-психіатра Калюжного і саме любов змушує втекти з коханою-іноземкою вчора ще цілком вірнопідданого секретаря вишівського комітету комсомолу і водночас таємного агента КДБ «Ворона». Саме кохання спонукає жінку, зваблену і покинуту всесильним начальником Ростовського обласного управління КДБ, врятувати кар’єру свого кривдника. Натомість повним крахом для закоханої в очільника банди співачки стає усвідомлення того, що її почуття виявились фікцією і самообманом.
Можна іронізувати над певною мелодраматичністю втілених у телесеріалі сюжетних колізій, однак життя часом вигадливіше навіть за творців художніх фантазій. Так, у фільмі кров безневинних жертв розстрілу в центрі Новочеркаська змивають струменями води пожежних машин. У реальності площу довелося асфальтувати по-новому, щоб, як здавалось, навіки приховати злочин. От лише серед очевидців трагедії був тоді ще 12-річний син українського селянина з Сумщини Олександр Лебідь. У серпні 1991 року очолювані ним частини 106-ї повітрянодесантної дивізії візьмуть під охорону Білий дім у Москві, тим самим поклавши край спробам ГКЧП зберегти радянську імперію, розвал якої дав змогу відродити незалежність України.