Швейцарcький журналіст
Любомир ВИННИК
 

За народну дипломатію і протегування Україні в Європі виконавча влада Івано-Франківщини відзначила медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» Любомира Винника — громадянина Швейцарії українського походження, уродженця Надвірнянщини графіка-карикатуриста, публіциста, володаря Золотої медалі Європи «За досягнення в мистецтві». Кілька десятиліть він презентує свій край і Україну десятками статей у найпопулярніших німецькомовних періодичних виданнях Європи, сприяє землякам в участі у міжнародних фестивалях, освітянам допомагає у відвідуванні німецькомовного середовища і шкіл, займається культурологічними контактами німецької общини Коломиї з німецькомовними кантонами Швейцарії. Медаль колишньому краянинові, відомому в Швейцарії митцеві, вручили на відкритті його найбільшої 57-ї міжнародної виставки і 5-ї в Україні в залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників.

Ми зустрілися з паном Любомиром у Львівському аеропорту, коли він повертався до Локарно, де живе. Випадково побачила зразки карпатських чаїв відомого на Коломийщині підприємця. Любомир перепаковував їх у валізку, щоб не було претензій у митної служби до такої ручної поклажі. Пробиватиме цій українській продукції шлях до швейцарських супермаркетів: «Мало якісних продуктів з різних причин дістаються до наших покупців зі Східної Європи, хоч мають попит».

Про популяризацію і протегування Україні у світі, про ностальгію і креативність розмовляли з Любомиром ВИННИКОМ.

— Пане Любомире, 40 років ви живете за межами України. Коли приїжджали на землю батьків, певно, всоте, голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк вручив вам почесну відзнаку. Як про ваші заслуги дізналася виконавча влада краю? 

— Заслуговуєш якусь медаль тоді, коли, наприклад, комусь урятував життя. Я ж постійно роблю лише те, що вмію і хочу. Та оскільки мої «вироби» йдуть у широкий світ і «споживають» їх багато людей, то й звертають увагу на мою особу. Постійно популяризую Україну в західних ЗМІ — в репортажах, публіцистиці, нарисах, статтях тощо. Від початку незалежності України безкоштовно писав публіцистичні статті для київського «Слова», івано-франківської «Галичини». Потім прийшли до мене «Коломийські Вісти» та виставки в Україні. Влада, видно, тут помічає добрі справи людей.

— Ви видаєте свої німецькомовні книжки, чимало ваших робіт зберігаються в єдиному в світі швейцарському Музеї карикатури в місті Базель, а живописні твори — в приватних колекціонерів Європи. Невже треба спочатку виїхати з України, щоб тебе визнали колишні земляки і навіть родичі?

— Світової слави письменник швейцарець Фрідріх Дюрренматт почав видаватися в Німеччині, поки немудрі земляки догледіли, кого мають. Інколи так буває. Але чи це правило, не знаю. На підставі власного гіркого досвіду переконався: пробитися на чужині, де ти нікому не потрібний, а пихате оточення дивиться на тебе, як на людину другого класу, неймовірно важко. Це справжня дорога на Голгофу.

— Ви у Швейцарії займаєтеся політикою як журналіст. Це допомагає у кар’єрі?

— На одному івано-франківському телеканалі молода репортерка назвала мене аполітичним. Це дивно. Публіцистика живе з політики, яка, напевно, журналістові не є допомогою, оскільки постійно існує небезпека наразитися на когось із сильних світу цього. Тож утомлено сміюся, коли чую лементування про так звану «вільну пресу». Її ніде немає і не буде. Журналіст, який висвітлює існуючі болячки, постійно балансує на вістрі бритви. Це — хиба, а все інше — допомога в його кар’єрі.

— Чи може митець, як ви, протегувати Україні в якихось економічних зв’язках?

— Передовсім не усвідомлюю себе як митця, бо займаюся професійно різними темами. Допомагаю українським екскурсіям, протегую українському туризмові й туристам, які прибувають до нашого краю, із влаштуванням їх на нічліг, в організації програми відвідин. Тепер ідеться про культурне партнерство між Івано-Франківщиною і кантоном Тессін, де живу. Зроблено перші кроки, це також було головною темою моєї розмови на зустрічі з головою Івано-Франківської облдержадміністрації Михайлом Вишиванюком в березні цього року. Знаходжу впливових людей у Швейцарії, розповідаю їм про Україну неформально і бачу, що вдається перетворити їх на наших симпатиків. Я налаштований оптимістично: побувавши як журналіст у 26 країнах, можу визначити, що захопливого розповісти про Україну жителям Заходу.

— Що скажете про феномен чотирьох державних мов у Швейцарії, яка порівняно з Україною майже у півтора десятка разів менша територіально і приблизно у 8 разів — за кількістю населення?

— Про це я докладно розповів два чи три роки тому на шпальтах газети «Галичина» в інтерв’ю «Чотири мови й одна Швайцарія», яке потім передрукували численні видання в Україні. Швейцарці розмовляють рідними мовами — німецькою, французькою, італійською, ретороманською на своїх етнічних територіях, тому кожна мова є державною. Якщо хтось переїжджає з кантону в кантон, то мусить навчитися його мови, бо інакше виникають проблеми з документами, працевлаштуванням. Кожен кантон має власні конституцію, податкову систему, парламент, поліцію, столицю. Цього швейцарського феномену нікому повторити чи запозичити не вдалося. Щоб бути обраною до парламенту, людина, попри все інше, має знати принаймні три мови, якими розмовляють у цій країні.

— Ви живете серед людей з усталеним державницьким менталітетом, ваші кантони об’єднані й самостійні з 1291 року, маленькі порівняно навіть з нашими областями, держава економічно міцна і не залежна від унії, яку ви висміюєте у своїх карикатурах, від Євросоюзу, куди ми так налаштовані...

— Що Швейцарія не належить до ЄС, то велике щастя не тільки для неї, а й для Європи. З віддалі України, мабуть, не досить добре видно цей Союз, який також нічого не навчився з історії, швидко забувши, що остання імперія — СРСР — завалилася під власним тягарем понад 20 років тому. Нова імперія — ЄС, на моє бачення, є капіталістично-марксистським сендвічем для ліквідації націй і створення нової «національності» із назвою споживач. Тому немає в ній (як у комунізмі!) місця релігії, національності, є тільки мультикультура. Як у комунізмі, регулярно підслуховують усіх громадян, залякують або переслідують кожного, хто захищає право своєї самобутності. Як у капіталізмі, порнографію, сексуальні перверсії і звиродніння піднято до рангу нормальності, гроші перетворено на «моральну» базу суспільства, нищаться підвалини сім'ї тощо.

І чого Україна так хоче також туди? Бо день і ніч на всіх можливих каналах веде ЄС свою деструктивну пропаганду так само, як за комунізму. Перевага малої Швейцарії порівняно з цим монстром у тому, що завдяки своєму нейтралітету й специфіці політичної системи — передусім так званій прямій демократії — вона намагається зберегти себе як незалежну країну і націю. Це чітко бачимо навіть у міцності її валюти, найстабільнішої у світі.

Альтернатива для України? Може, єднатися з ЄС, щоб, наприклад, українці не були тероризовані візовими проблемами, але тільки із застереженням своєї самобутності та без права втручання Брюсселя в її державні справи та накидання їй своєї ідеології. Щоб українці мали доступ до технологій і могли отримувати звідти гроші, але не мусили за це продавати свою душу.

— Чи маєте у Швейцарії друзів? Якби довелося почати життя спочатку, чи виїхали б з України і кого обрали б за дружину?

— Ніколи б з України не виїхав, хоч би як важко було. І моєю дружиною була б жінка спорідненої крові. А друзів не маю — живу-бо на Заході.

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра» 

 

ДОСЬЄ «УК»

Любомир ВИННИК. Народився 7 травня 1943 року в селі Камінне Надвірнянського району Івано-Франківської області. В Україні закінчив середню школу, студію образотворчих мистецтв у Горлівці, морську школу в Одесі. Працював у періодичних виданнях Грузії й Прикарпаття, телеоператором львівського телебачення. В 1971 році одружився з іноземкою, емігрував у Польщу, де працював у столичних газетах. Через два роки переїхав у Швейцарію, закінчив Інститут німецької мови імені Гете, працював у німецькомовній пресі. Член спілки журналістів Швейцарії, Міжнародної федерації журналістів, фотомитець, художник, роботи якого зберігаються в музеях і приватних колекціях. Нагороджений за творчі досягнення Золотою медаллю Європи і «За заслуги перед Прикарпаттям».