Щоразу, коли з полички дістаю том Тлумачного словника української мови, неодмінно згадую світлої пам’яті Галину Гнатюк — блискучого мовознавця, доктора філологічних наук, члена редакційної колегії цього ґрунтовного видання. Видрукуваний упродовж 1971—1980 років у видавництві «Наукова думка» 11-книжний фоліант і нині настільний для мільйонів шанувальників української мови.
І завжди зринає в пам’яті образ її чоловіка Дмитра Гнатюка, чий голос знають і цінують у різних куточках планети. Баритон, оперний співак, той, хто дав пісенні крила невмирущому шлягеру «Два кольори» на слова Дмитра Павличка. Перелік масштабних заслуг і здобутків співака можна продовжувати.
Воістину найбагатші ті, хто свого часу мав щастя бути знайомим із Дмитром Михайловичем, спілкуватися з ним, слухати пісні у його блискучому виконанні.
«Чекатиму на вході до консерваторії»
До таких належить і автор цих нотаток, коли ще на початку 1990-х років у славнозвісній Боромлі Тростянецького району на Сумщині почав тріумфальну ходу всеукраїнський фестиваль для сільських трудівників «Боромля». Тоді мені як журналістові обласної газети «Сумщина» випала честь висвітлювати цю подію. Збереглися в пам’яті миттєвості на сільському стадіоні, коли на сцену виходив він, кумир мільйонів українців, Дмитро Гнатюк. Зайве переповідати, як люди завмирали, слухаючи його голос.
Як пригадує голова Боромлянської ОТГ Василь Романіка, який також був серед глядачів, присутні ловили кожний звук, насолоджувалися мелодією, що йшла із глибин серця й душі співака, почувалися по-справжньому щасливими, бо перед ними виступав неперевершений Дмитро Гнатюк. Що вже казати про зливу оплесків, якими нагороджували його глядачі після кожної пісні! А він стояв на сцені величний, піднесений, усміхнений і зворушений. Бо любив людей, а люди любили його.
Ще тоді впадало у вічі й дивувало: Дмитро Михайлович ніколи не сторонився шанувальників, а навпаки, охоче відповідав на потиски рук, роздавав автографи, фотографувався на згадку. І чи міг я тоді подумати, що через півтора десятиріччя журналістська доля зведе мене зі співаком, не раз і не двічі зустрічатимемося в Києві й Сумах, спілкуватимемося телефоном, а нашим «зв’язковим» буде Галина Макарівна.
А знайомство відбулося у Києві восени 2010 року. Перебуваючи у столиці в редакційних справах, вирішив зателефонувати Дмитрові Михайловичу, щоб узгодити дату і місце зустрічі для заздалегідь обумовленого інтерв’ю. Яким же було здивування, коли співак відразу перепитав, де я, наче здогадуючись, що в Києві. А впевнившись, запропонував зустрітися за півтори години у консерваторії. Мовляв, у нього там заняття, і можна викроїти час. Тож і досі чується у слухавці відразу впізнаваний баритон: «Домовилися. Чекатиму на вході до консерваторії».
Добре, що редакція «Урядового кур’єра» неподалік, то відразу ж погодився і в призначений час був на обумовленому місці.
Запам’яталося таке: замість запланованих 15—20 хвилин говорили майже дві години, бо коли йшлося про певний аспект мистецького життя, Дмитро Михайлович відразу ж пригадував такі деталі, що я інколи не вірив своїй журналістській удачі. Ще тоді звернув увагу: маючи надзвичайно потужний голос, у побуті співак говорив навдивовижу тихо, проникливо, розважливо. Але настільки чітко акцентував на тих чи інших моментах, що все відразу ставало зримим і зрозумілим. А коли для посилення розповіді починав підспівувати, зокрема як заговорили про знамениті «Два кольори», то в мене аж дух перехоплювало: чи багатьом випадає щастя, щоб для них особисто співав Дмитро Гнатюк?
Чимало часу приділили тоді Сумщині. Співак перепитував, чи знайомий з тими чи іншими представниками сумської влади, культури, мистецтва, переказував їм вітання. Кілька разів згадував фестиваль «Боромля», село Климентове Охтирського району, де зупинявся під час приїздів. А якось у нього мимоволі вихопилося: «Люблю бувати на Сумщині! Чудесний край — співучий, гостинний, талановитий!» Почути це мені було мов бальзам на душу.
Звісно, до підготовленого інтерв’ю ввійшло не все, про що розповідав Дмитро Михайлович. Зокрема про те, як разом із дружиною виховували сина Андрія. Пригадав такий епізод. Якось після обіду співак прийшов додому після репетиції й вирішив трішки перепочити перед вечірнім виступом. А малому тоді було років зо три-чотири, і він захотів погратися з татом.
Звісно, главі сім’ї було не до забавок, тому кілька разів відмовляв хлопчакові. А потім... зірвався і гримнув на дитину. Син розплакався, а разом з ним і батько. То стало великим уроком на все життя.
Не забуду, як наприкінці зустрічі подарував Дмитрові Михайловичу яблука, привезені із слобожанського саду. Він якось по-дитячому безпосередньо зазирнув у сумку. І перепитав: «Мабуть, із Сумщини?»
Дізнавшись, що не тільки із Сумщини, а навіть з Охтирського району, де згадуване Климентове, аж прояснів: «Чудесний край! І яблука такі самі красиві!»
Потому були інші зустрічі, й ота остання, київська, у травні 2013 року, коли випадково зустрів Дмитра Михайловича біля оперного театру. Стояла спека, співак був у сорочці з простої грубуватої тканини з короткими рукавами, в накинутому наопаш світлому піджаку. Тепло привітався і відразу пояснив, що чекає на машину, аби доїхати додому. Поцікавився, в яких справах я в Києві, новинами сумського краю. Доки говорили, під’їхав легковик, і Дмитро Михайлович подав руку.
Таким і залишився назавжди в моїй пам’яті, бо менш як за три роки надійшла сумна звістка. Її повідомив телефоном славетний співак уродженець Сумщини народний артист України Анатолій Мокренко, який багато років товаришував із Дмитром Гнатюком.
Він співав, як жив, а жив, як співав
Ось що пригадував якось Анатолій Мокренко: «Із Дмитром Михайловичем нас пов’язувала багаторічна міцна чоловіча дружба. Упродовж кількох десятиріч зустрічалися на сценах, концертах, у консерваторії, Національній опері, працювали в одних і тих самих колективах, дружили сім’ями, ходили в гості одне до одного.
У Дмитра Михайловича та Галини Макарівни син Андрійко, а в нас із Марією дві доньки Люда та Оксана. Наші діти молодші за Андрія, однак це не заважало їм разом проводити час.
Дмитро Гнатюк завжди був і залишиться моїм старшим другом, наставником, порядним і добрим товаришем, у якого я багато вчився. Тож у моїх творчих досягненнях є заслуга Дмитра Гнатюка, який давав мені уроки співу, високого мистецтва.
Ми були друзями впродовж більш як пів століття: він любив слухати мене, а я його. Розповідали один одному про свої маленькі батьківщини — він про село Мамаївці на Буковині, а я про рідні Терни на Сумщині. Від нього струменіла потужна позитивна енергія, якою щедро ділився із співрозмовниками. Мій творчий побратим ніколи не гнався за гонорарами, заробітками, йому було байдуже збагачення. Він співав, як жив, а жив, як співав: натхненно, невимушено, природно. Ми разом виступали не тільки в Україні, а й за кордоном. Скрізь відчувалася його шляхетність, інтелігентність, підкреслена вишуканість. І коли нині бачу або чую окремих співаків із їхніми сценічними чи побутово-гонорарними побажаннями, стає ніяково.
Людське начало, світле, одухотворене, ніжне, піднесене — ось що вирізняло мого друга з-поміж інших співаків-артистів. Тож до нього горнулися такі самі, як він — приходили по підтримку, добре слово, пораду.
Дмитро Гнатюк — окрема пісенна планета на світовому небосхилі, яка назавжди залишиться у вдячній пам’яті нащадків. Бо вона справжня, неповторна, як сама природа».
Нас подружила «Боромля»
Серед сумських побратимів Дмитра Гнатюка — директор обласного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін:
«Ось уже четвертий рік, як на Різдво в моєму телефоні не лунає неповторний голос Дмитра Михайловича. Адже упродовж багатьох січнів він колядував мені по мобільному, бажав усіх гараздів, здоров’я-любові-щастя. Щороку колядки були різними, усіх не пригадаю, адже насамперед вслухався в голос, який у світі єдиний і для мене був таким дорогим.
Найчастіше ми зустрічалися на фестивалі «Боромля», який уперше відбувся у серпні 1990-го і став провісником незалежності України. Тож саме село на Тростянеччині нас і познайомило, подарувавши гроно незабутніх зустрічей і спілкувань.
Кожен приїзд Дмитра Михайловича на Сумщину (а їх було до десятка) ставав великим святом. І не тільки для мене, а й для багатьох шанувальників його творчості. Адже на стадіоні в Боромлі збиралися поціновувачі української пісні із Сумської та навколишніх областей — Полтавської, Харківської, Чернігівської, не кажу про столицю. І хоч на сцені виступали десятки співаків, глядачі з нетерпінням чекали саме на нього — Дмитра Гнатюка.
Мені випало щастя бачити його на сцені, працювати у складі журі, яке він очолював, проводити час у дружньому тісному спілкуванні, де співак завжди був душею колективу. Як голова журі він був неперевершеним: сам унікально талановитий, умів відразу ж вилущити інший талант, оцінити його і підтримати. Тож на «Боромлі» перемагали здебільшого співаки, які й досі не лише радують співом українців, а й гідно представляють нашу державу за кордоном.
Дмитро Михайлович був дуже коректною людиною. Пригадую, як одного разу під час неформальної зустрічі присутні попросили його заспівати «Два кольори», на що Дмитро Михайлович відразу ж відгукнувся. Але… Одному із присутніх чомусь здалося, що він повинен підтримати співака. Безумовно, це було не найкраще рішення, але Дмитро Михайлович, як завжди делікатний, культурний і мудрий, нахилившись до мене і продовжуючи співати, попросив що-небудь зробити, щоб утихомирити помічника. Доводилося переводити ситуацію в іншу площину, напівжартівливу, але таки приглушили небажану допомогу, і Дмитро Михайлович уже самостійно завершив спів.
Найчастіше почесного гостя поселяли у селі Климентове Охтирського району, де воістину райська природа: соснові і ялинові ліси, річка, бездонне небо. Одного разу я прибув туди рано-вранці й застав Дмитра Михайловича на березі Ворскли. Він стояв на піску перед водою і не приховував захоплення: «Боже, яка краса! Це ж цілий рік тут зелено і затишно! Справжнісінький рай!» І це попри те, що співак побував у десятках країн на різних континентах, а ось так захоплювався красою слобожанського куточка.
Дмитро Михайлович постійно цікавився всім сумським: Михайлівською цілиною, кролевецькими рушниками, Остапом Вишнею, Олександром Олесем. І цей інтерес був безпосереднім, непідробним — наче не було за плечима велетенського досвіду, знань, зрештою віку, а лише молода жага пізнання.
Міцна людина з ніжною міцністю. Таким мені бачився, чувся і залишився в пам’яті незабутній Дмитро Гнатюк».
PS Коли номер газети готувався до друку, надійшло сумне повідомлення: помер Анатолій Мокренко. З ним автор спілкувався 18 березня...