БРАВО!
Вистави "Солодка Даруся" і "Нація" зібрали в столиці аншлаги
Вони плакали на цій виставі раніше, ніж я в багатолюдній залі Національного театру імені Івана Франка. Бо побачили "Націю" Марії Матіос не в столиці, де два дні гостював недавно Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка, а на його рідній сцені ще влітку, без інших глядачів. Їм, гостям-гастролерам, акторам Донецького національного академічного театру опери та балету імені Анатолія Солов'яненка, за пропозицією голови Івано-Франківської облдержадміністрації Михайла Вишиванюка показали тоді цей спектакль-одкровення ексклюзивно.
Сеанс очищення
Дуже вражені донеччани потім запитували колег: "Невже це було і чому ми цього не знаємо?". А додому повернулися, за словами їхнього художнього керівника, народного артиста України Вадима Писарєва, "переповнені патріотичним українським духом. Гора з горою не сходяться. А люди - сходяться. Головне - людське ставлення одне до одного".
А воно, наголосила днями Марія Матіос, "і в час безперервного стресу для окремої людини (про який ідеться в "Нації" і "Солодкій Дарусі" та у виставах за цими книжками), коли вона постійно жила з відчуттям приставленого до скроні дула пістолета, і будь-коли за будь-якої ідеології залежить не від її національності, статусу, стану, світогляду, а лише од віри чи невіри в Бога і від совісті.
Тому ці книжки і вистави також про те, що може трапитися з кожним із нас у капканах історії і добрих чи недобрих людей. Ми повинні пам'ятати все, що було з нами, і розуміти людей з іншої частини України, з якими було не так. Я хочу, щоб усі ми, хто живе в Україні, дізналися про всіх тих, хто робив тут добро і хто робив зло. Бо як написав мені в листі українець родом з Дніпропетровщини, "Юродива ваша Даруся ходила берегом Прута або Черемошу, бо вона отримала конфетку, а божевільна моя тітка Ярина ходила берегом Дніпра, бо, може, саме її чоловік ту конфетку Дарусі давав"... Але нам треба вміти це пробачити і жити далі".
Вистава "Нація" режисера Ростислава Держипільського народилася з чотирьох новел однойменної книжки Марії Матіос, написаних за реальними подіями в Західній Україні: "Юр'яна і Довгопол" "родом" з 1949 року, "Прощай мене" - з 1948-го, "Вставайте, мамко" - з 1947-го, а "Не плачте за мною ніколи" - ніби місток від них до сьогодення. У якому ще й досі ніяк не мудрішають "судді", котрі продовжують шматувати історію українців на "бандюг-бендерівців" і "визволителів". А "визволителів" і в рідний край пані Марії, на Буковину, посилали з "широким" вибором для місцевого населення: "або "добровільно" в колгосп - або депортація до Сибіру". Як зауважив Ростислав Держипільський, "вистава "Нація" покликана об'єднувати - це своєрідний сеанс очищення невинно загиблих, убієнних, незалежно від того, були це радянські вояки чи з УПА".
Коли брехати не навчили...
У "Нації" Марії Матіос є радянський воїн-українець Леонід Довгопол, який "з тридцять сьомого вийшов", вижив у пеклі Великої Вітчизняної війни і лишився "один-однісінький на всьому світі", бо рідних "живцем німці спалили". Є буковинка Юр'яна, котра розуміє, що "в кожного своя доля. Одному - іти до лісу, а другому - викурювати його звідти". І водночас "нічого не розуміє в цьому світі. Брати пішли один на одного. Свій на свого. На кров смертельну". Довгопол рятує від "своїх" чоловіка Юр'яни Уласія, обмовленого кимось із односельців, і навіть підстрелений "хлопцями з лісу" благає товариша, щоб повезли до лікарні і Юр'яну Уласіху, що теж смертельно стікає кров'ю, після викидня...
У машині супроводжує Довгопола і Юр'яну фельдшерка-росіянка Дуся, в якої "фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе". Дуся ходила по горах рятувати місцевих породіль, а повстанці з лісу вбили свого товариша Олексія лише за те, що покохав її, москальку...
Є в "Нації" ненависний енкаведист Дідушенко, який залишив по собі в Західній Україні нелюдських справ стільки, що вони жахають читача і в інших творах Марії Матіос, зокрема й у "Солодкій Дарусі", де його перевершив своєю сатанинською тактикою "доброго" слідчого побратим. Той "ненав'язливо" змусив виказати батьків, уже й так зі страдними долями, десятирічну гуцулочку Дарусю, за солодкого півника-льодянця на паличці... Дівчинка не знала, як це - брехати, її вдома цього не навчили. Ось чому солодка Даруся, так називають її в рідному селі, оніміла тоді, втративши найрідніших людей, доживає віку сама і щоразу ледь не помирає, коли хтось дасть їй "конфетку". Блаженна Даруся навчилася видобувати вголос із душі єдине слово - "та-а-ту!" - на цвинтарі біля батькової могили. До цього її слова згодом додалося ще одне - "І-ва-а-не-е", коли як ніхто збагнув її теж самотній і "не такий, як усі" гуцул Іван Цвичок. Проте не судилося їм стати прихистками одне одному. Бо не так тії воріженьки, як "добрії" люди...
"Совіти" з'явилися в горах, де гуцули газдували так, як вважали за потрібне, споконвіку, з діда-прадіда, і почали перекроювати їхні землі, оселі й життя на свій лад, а "неугодних" тисячами спроваджувати в "телячих" вагонах у далекі холодні краї, де їх ніхто не чекав. Несолодко було й тим, що "добровільно вибрали" колгоспництво, опинившись між "совітами" й повстанцями, які пішли боронити свій край і волю в УПА, в ліси. А ще ж траплялися й односельці, що доносили на сусідів і тим, і тим... Хотіли своєї "справедливості", яка зруйнувала паросток спільного майбутнього солодкої Дарусі й Івана Цвичка, й такі, що, маючи вдосталь свого шмаття, не цуралися забрати одяг із опустілих хат депортованих і навіть не соромилися з'являтися в ньому в церкві...
У нації є продовження
Ці складні "мінні" сторінки історії рідного краю, в якій стільки ранимих неоднозначних ситуацій і характеристик, пов'язаних з кожною людиною, незалежно від того, "своя" вона чи "прийшла", Марія Матіос передає в "Нації" і "Солодкій Дарусі" не просто з делікатністю "сапера". То "судді" хвацько ділять наше минуле навпіл. На чорне і біле. А об'єктивність її надзвичайно образного письма доводиться стількома різноманітними відтінками, фактологічними, психологічними й усілякими іншими, що їх не 250, мов кольорів, які мають розрізняти японські робітники, щоб отримати роботу на підприємстві. А, напевне, майже 5 мільйонів - наче відтінків кольорів, що їх здатне розрізняти, за твердженням японського вченого Ясуказі Сува, людське око...
Усі ці смислові відтінки літературного письма Марії Матіос, звісно, не вмістяться в кілька годин на сцені. І не менше вражає, як влучно, яскраво й незабутньо сконцентрував їхнє різноманіття в "Солодкій Дарусі" й "Нації" в символіці кількох високохудожніх театральних образів молодий режисер-постановник Ростислав Держипільський, художній керівник-директор Івано-Франківського обласного академічного театру імені Івана Франка, якого висунуто за ці вистави на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. Особливо в "Нації", де, зокрема, дійство рухається по сценічному колу, як у безперервності поколінь народу, але за високою металевою огорожею, мов у концтаборі. Де шокуючий пронизливий трагізм все-таки перевтілюється з домовини на колиску. Несподівана деталь найголовнішого образу-костюма, спільного для всіх акторів: стародавнього оберега-посередника між живими й тими, кого на світі вже чи ще немає, - ляльки-мотанки: вона вагітна. І оживає надія для України, коли в півкулях цих животів замерехтіло світло нових життів...
А за сценічним колом у залі вела свій монолог, мов Конституцію для окремої людини, дивовижна бабця Юстина з новели "Не плачте за мною ніколи". Що не лише замовила з чоловіком собі труни заздалегідь, вони ще й позичали їх односельцям, "дванадцять разів мою й вісім разів дідову". Пані Юстина наперед навчає рідних, що вони робитимуть, коли вона помре, бо "як живеш по-людськи, то й ховати тебе мають по-людськи".
Якби й у держави України було до своїх громадян стільки мудрості, уваги, доброти, чуйності, як у Юстини до людей, про яких вона каже: "Ми всі тут рідня"...
ПРЯМA МOВA
Письменниця Марія МAТІOС:
"У книжках я веду мову про людську гідність, честь, правду, справедливість і несправедливість, про хаос життя, в якому людина не вибирає обставин, але завжди має право вибору, як у них жити. Пристосовуватися або чинити опір. Мовчати або кричати. Не чинити зло або, якщо обставини до цього змушують, все робити, щоб воно було не смертельним. І це є предметом досліджень у моїх книжках "Нація" й "Солодка Даруся".