БЕЗ КРАВАТОК
Домовитись про інтерв’ю з колишнім дипломатом на перший погляд було легко. Проте заявлена тема інтерв’ю «Літератори у політиці та політики у літературі» потребувала ознайомлення з книжкою-антиутопією співрозмовника «Час смертохристів». Передовсім, щоб переконатися, як публіцист може професійно передати гостроту політичного буття...
Великі твори — завжди політичні...
— Після перебудови утворилася ледь не ціла генерація письменників, які працюють у політичному середовищі, відповідно входять до складу різних наглядових рад та беруть активну участь у політичному житті. Юрію Миколайовичу, чи такий крок виправданий?
— У радянський час, коли в принципі не було професійних політиків, українські письменники та літератори відігравали роль опозиції. Не в повному обсязі, звісно, але вони були вільніші, могли більше дати суспільству, тож стояли на передових на той час позиціях. Можемо згадати й літераторів, які організували «Рух» фактично в надрах Спілки письменників: Дмитро Павличко, Іван Драч, В’ячеслав Брюховецький. Безперечно, люди, які йшли в політику, втрачали щось в своєму письменстві, бо не мали змоги зосередженіше працювати у літературі, але на той час було вкрай потрібно, щоб письменники сказали своє слово. І воно звучало на з’їздах, мітингах, політичних зустрічах, конференціях.
Часи змінилися, тож нині набагато менше письменників ангажовані в політику, і це зумовлено тим, що з’явилися професійні політики. Так, як і в будь-якому нормальному суспільстві.
— Але політику з літературою на перший погляд важко поєднати. Та все-таки, як цей «невід’ємний елемент суспільного розвитку» відображається в літературі?
— Політика і література надзвичайно тісно пов’язані. Всі великі літературні твори тією чи іншою мірою були політичними і лишаються такими. Приміром, Біблія — це наскрізь політичний текст, точніше, політична географія процесів у регіоні. А найбільшим політичним письменником усіх часів і народів був Вінстон Черчілль, який отримав Нобелівську премію з літератури за політично-публіцистичні твори й роздуми.
Література — це завжди протест проти політики, соціальної ситуації в державі. Джон Стейнбек своїм начебто літературним романом «Грона гніву» висловив протест проти того, що відбувалося під час кризи, яка вразила США. До речі, Франклін Рузвельт врахував погляди автора. Це свідчення того, що між політиками та літераторами існував зв’язок, можливо не прямий, а опосередкований.
Що стосується вітчизняних авторів, то зараз я читаю Юрія Іллєнка «Доповідна Апостолові Петру». Цей винятковий текст свідчить про абсолютну спроможність української літератури торкатися будь-яких тем. Це гірка книжка-розрахунок з радянським минулим, де гнобили геніального кінорежисера, крик душі людини. Книжки Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» так само політичні, бо відтворюють сторінки нашої соціальної історії. Євген Гуцало своїм твором «Ментальність орди» дав приклад могутньої пристрасної публіцистики. Переконаний: сьогодні він був би одним з найкращих політичних публіцистів.
— Політика все-таки диктує літературі свої умови, а не навпаки. Охарактеризуйте кількома штрихами, так би мовити, взаємини цих двох сфер.
— А література ніколи не повинна була і не диктувала нічого, бо залишалася тільки більш-менш ефективним свідком того, що відбувається в світі, і практично ніколи його не змінювала. Політика ж напряму не впливає на літературу. Наприклад, у США літераторам здебільшого цікаве не політичне, а повсякденне життя, те ж саме спостерігаємо і в європейських країнах. Політика схована в долі окремої людини.
В Україні роль політики гіперболізована. Ми страшенно заполітизовані. Можливо, політика залишається нашою пристрастю, і все суспільство живе її доктринами тому, що не розуміє: політика не повинна впливати на людину безпосередньо. Взагалі не знаю, чому слов’янські народи, особливо російський, український, й досі живуть у світі міфів та ілюзій. Оця вся ліва демагогія, риторика, яка стала буквально релігією наших народів наприкінці XIX — на поч. XX ст., призвела до вселенської катастрофи. Вона більшовизмом, комунізмом винищила все: мораль, релігію, історію. Це була віра в диво, а не у власні сили, мовляв, прийде добрий червоний цар і все налагодиться.
— У своєму творі «Час смертохристів» словами генерала військової розвідки Ігоря Гайдука ви ніби кажете: «Політика увірвалася в моє життя, як ураган…»
— Політика справді увірвалася в моє життя, як ураган. Після того, коли Горбачов почав реалізовувати свої гасла відкритості і гласності, з одного боку, і з другого— коли я пройшов через школу Чорнобиля. Тоді зрозумів, що режим був винним у багатьох речах, які відбувалися під час екологічної та соціальної катастроф. Я, зокрема, добився зняття режиму таємності Чорнобиля. Навіть перед казахстанським народом виконав обіцянку, якої не давав. У 90-х рр. я був головою комісії ВР СРСР, яка вирішувала долю Семипалатинського ядерного полігона, а також головою підкомітету ядерної екології. Мені потрібно було всього кілька моментів, щоб зрозуміти, що це блеф. Медичні установи під прикриттям бруцельозних диспансерів вивчали наслідки вибухів на населенні. А наслідки були жахливі — люди хворіли, траплялися випадки потворств, вад розвитку тощо. Ми ходили в лікарні навколо полігона, а потім були на самому полігоні і зробили однозначний висновок: його потрібно закрити. Нас тоді звинувачували в непатріотичності, бо не даємо можливості для підземних випробувань. Та насправді радіоактивні речовини проступали звідти назовні.
— Якщо пригадати дипломатичний досвід та провести паралель з нинішньою ситуацією в Україні, що вас як письменника вражає найбільше?
— Те, що Україна залишається нереформованою, з абсолютно неприйнятною для сучасного глобалізаційного світу феодальною, олігархічною структурою, яка лякає своєю криміналізацією. Ми стоїмо перед широкомасштабною кризою пострадянської брехливої моделі, поєднаної з диким капіталізмом, жахливими спекулятивними операціями, — усім тим, що відрізняє нас від нормального ринкового та соціального суспільства на Заході. За своїми критеріями ми не можемо зараз мріяти про вступ до ЄС — нас не приймуть. На часі дуже різкі зміни. Хотілося б, щоб вони були мирними, а не революційними. Я прогнозую абсолютний колапс нинішньої соціально-економічної моделі, в якій десяток людей диктує політичні правила гри, в якій усунутий від прийняття політичних рішень середній клас, до речі, основа існування будь-якої держави.
Пітер Друкер, один із класиків науки про менеджмент, казав: немає відсталих країн — є відсталий менеджмент. Усі президентські реформи мають правильні цілі. Але не проголошено головного: відмежування великого бізнесу від влади і залучення широких мас і громадянського суспільства до цієї влади.
... і слово письменника також
— Ви дивитесь у далеку перспективу. А як нині літератори можуть вплинути на такі негативні процеси?
— Тільки своїм словом. В Америці була ціла школа гостросоціальної реалістичної літератури, яскравий приклад якої Сінклер Льюїс із романом «Беббіт». Я би хотів в українській літературі прочитати реалістичний, не постмодерністський, а глибокий твір-дослідження на тему «Що таке феномен олігарха і що з ним відбувається».
Якщо колись влада давала вказівки і від цього залежали заробітки письменників, то зараз їх можна привабити посадами, грішми. Але влада цинічно ставиться до письменників і самого слова, бо не є воно вже таким суспільним і не настільки впливові ці письменники.
— Хто ж такі літератори у політиці?
— Це має бути талановитий письменник, тому що бездарним людям нема чого і в політиці робити, повинен мати вже певне літературне ім’я (ступінь довіри до нього читачів і виборців). І тоді він має право формулювати свої політичні погляди і брати участь в політичному житті. У багатьох фракціях у ВР є письменники, працювали такі і в уряді. Нині дуже багато письменників пишуть про стан української мови — це тексти, які спрямовані на зміни у політичному житті. І таке занепокоєння можна зрозуміти — на українську мову йде страшенний наступ.
Небайдужі письменники обов’язково знайдуть ступінь своєї участі в політичному житті. Володимир Дрозд вважав, що треба зосереджуватися на літературі. У мене ж інший випадок, винятковий, — я повністю покинув літературу і зосередився на політиці. Після документальної повісті «Чорнобиль» у 1993 р. нічого не друкував до 2003 р.
— А які ознаки суспільної активності письменників в умовах становлення демократії ви можете навести?
— По-перше, письменники своїми публікаціями критикують деякі владні моменти. І влада це повинна вітати. По-друге, вони входять до організацій громадянського суспільства та опозиційних угруповань. Багато хто не сприйняв сучасної влади, засвідчуючи це заявами, з якими, щоправда, не завжди можна й погодитись. Я категорично проти можливості поділу України та створення двох держав. Упевнений, це величезна наївність і жахлива помилка. Поділ спричиняє велику кров, а згідно з чинною Конституцією посягання на територіальну цілісність держави — великий злочин. Я побажав би своїм побратимам бути обережнішими в політичних заявах.
Людство переситилося утопіями як релігійними, так і комуністичними. Будь-яка утопія передбачає ідеальний режим, який існує у відриві від історії. Утопія сама по собі реакційна, а демократія дає більше можливостей. Є режими, які будують політичну систему, називаючи її демократичною, спотворюючи народне волевиявлення. Ми бачимо, до чого прийшли Єгипет, Туніс, Марокко, що робиться в Сирії. В цих країнах є все, що належить до класичного набору демократії, але воно спотворене, викривлене. Влада повинна дуже обережно ставитися до питань демократії, подумати, чи насправді вона хоче мати лише демократичні декорації, за якими сидить група людей, що керує державою.
Катерина МАЦЕГОРА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій ЩЕРБАК. Народився 12 жовтня 1934 р. у Києві. Перший міністр охорони навколишнього середовища, посол України в Ізраїлі (1992—1994 рр.), в США (1994—1998 рр.), в Мексиці (1997 р). Посол в Канаді та водночас представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (2000—2003 рр). Автор документальної повісті «Чорнобиль» та роману-антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року».