Ніколи навіть на гадку не спадало, що звертатимуся до всенького краю, але у житті нас часто очікує неочікуване. Хіба міг хтось посеред торішнього листопаду передбачати прихід вогненної заметілі та кривавого першоцвіту? Усе переінакшилося нині: наголоси, погляди й оцінки. Змінилися всі ми. Кожен багато мріяв, планував, а тепер головним стало цілковито інше. Тебе хочуть убити. Не можу спокійно дивитися, як нахабний палець лягає на гашетку. Тому хочу стати між Тобою і чужинським снайпером. Кажуть, куля випереджує думки, тож і пишу, щоб устигнути переказати їх Тобі.
Прийми, ненько, мої слова як освідчення й сповідь. Не виходило це зробити завчасно, все відкладав на потім. Та буває, що «потім» переходить у «запізно». Нині час посту перед страсною дорогою Ісуса. Наближаємося до першої стації. Ми ще на Тайній Вечері. Біля Ісуса — апостоли і Ти, Україно. У руках Сина Божого Святий Хліб. Ще мить і… Що промовить Христос? Він уважно дивиться на всіх, на кожного з нас. Що скажемо Йому? Чим відповімо на Його погляд?
Часто питав себе, де Ти, Україно, і яка? Здавалося, що Ти — довкола мене, а тепер збагнув, що і в самому мені, і височиш наді мною та оберігаєш мене. Ти — я сам і моя рідня, моє село й друзі, вчителі та студенти, слова, які проростають крізь мене, й земля, з якої прийшов і в яку піду. Я невіддільний від Тебе у часі й просторі. А опліч такі самі стоять, сперечаються, співають, хліб ростять. Війна війною, а зерно конче треба засівати. І знову бачу хлібину в руках Ісуса. Як все перемережилося, зрослося, сплелося в єдине почуття синівської вдячності Тобі, моя мамо, наша неперервна молитво.
Ти в стежках Донеччини, якими ходив мій брат і які зупинилися для нього на маріупольському цвинтарі; Ти у волинських «Оберегах», де ми з донечкою розкошували у пісенному царстві Твоєї поезії; у київських голосах, серед яких досі не гаснуть світлі розмірковування Емми Бабчук; у відлунні Обавського каменя на Закарпатті; у колориті неповторної одеської говірки. Ти там, де я був і де не був, у тих, кого знаю й кого ні, у тому, що було, є і буде на святих Твоїх просторах. Твої руки сягають від Трипільських обрядів до поклику Небесної Сотні. Тебе немислимо осягнути, спізнати. Ти незнищенна й світла, як Божа Любов, і милосердна, як Серце Богородиці.
А ще Ти — стражденна й щаслива водночас. І страждання й щастя приносять тобі люди, що називаються Твоїми синами й доньками. Ти — рай людської долі та гірка сльоза кривди. Ти — символ Волі, до якої прагнеш несхитно, але вона віддаляється. Твої сусіди дивляться на Тебе хто з подивом, а хто з ненавистю. Особливо зі сходу сонця, бо коли перше ранкове проміння торкає золоті хрести київських храмів, вони марять усе загребти й привласнити. Вони люблять Тебе як покірну наймичку та німу прислугу, а решта сусідів (далеких і близьких) ніби й осуджує, але так, щоб собі не нашкодити. Але гірше від чужинців у Твої руки й серце вбивали та вбивають цвяхи Твої ж невдячні діти. Саме про це застерігав у кожному рядку славетний син Твій Тарас. «Воскресни, мамо, і вернися в світлицю-хату; опочий, бо ти аж надто вже втомилась, гріхи синовні несучи».
Тож лист до Тебе — це лист до всіх, хто жив давно, живе нині чи матері ще носять їх під серцями. Але найперше: простіть усі мені. І Ти, матінко, прости, що не встиг зробити щось гідне. Простіть, бо на житейськім шляху залишав різні сліди: і доброцвіту, й ті, за які сумління гризтиме. Якщо не встигну випросити вашого прощення особисто, то хай ці слова замінять моє каяття.
Винен і перед батьками своїми, і перед дружиною й дітьми, і перед внуками й усією ріднею. Я ранив люблячі серця, хоч любив усіх безмірно. А ще перед учителями моїми маю провину: не до всіх встигав приїхати за їхнього життя. А ще однокласники, однокурсники, друзі, творчі побратими, краяни, учні, яким не все переповів, а ще… Ви всі для мене — Україна, до якої через ваші серця засилаю ці слова.
Тривожний час відлунюється в помислах кожного. Чуєш, матінко, як ритмічно звучить багатомільйонний мотив вірності й захисту, відданості й жертовності, борні й переконання в її успіхові. І хоч би які випали випробування, ми з Тобою, бо ми Твої сини й доньки. Не всі достойні. Ми всі різні, але для Матері — всі рідні. Бо за кожного Ти ладна віддати найцінніше. У такий час перевіряється, чи турбуємося, як лікувати хвору матір, чи вкотре сваримося за спадщину й ділимо скарби її вразливого серця. Чи вистоїть, чи збережеться, чи постане у повноті сил наша Мама, залежить від кожного. Усе, як у родині, лише у величній, всеукраїнській, «вольній, новій». Знаю, що не всі сприймуть ці рядки, але не здамся без бою. Час відкриє суть зголошеного. Ми і лише ми спроможні захистити Тебе, нашу Матінку, нашу любов і надію. Вір і знай: виросло нове українство, гідне Тебе, твоєї минувшини й майбуття. Є причини того, що сталося. З усього постануть наслідки для кожної людини й цілого світу. Війна постукала у наші двері — у двері кожної родини. Головне — не впадати у відчай. Відстояти Твою, мамо, честь випало нам. Саме такої пори стає зримим, хто є хто.
Іноді куля випереджає слова, тому й написав їх, аби встигнути засвідчити свою синівську любов. Не одна ординська лавина перекочувалася нашими землями, та Господь зберіг Тебе. Хай поляже нас чимало, але Ти житимеш, бо Ти, Україно, — вічна!
Олег ГЕРМАН,
член Національної спілки
письменників України, професор,
заслужений діяч мистецтв
України, артилерист.
для «Урядового кур’єра»