Днями управління преси та інформації Міністерства оборони оприлюднило звернення до громадян України з проханням підтримати військовослужбовців частин та підрозділів Збройних сил України у Криму. В ньому зокрема йдеться про те, що наші військовослужбовці гідно та стійко переносять усі труднощі військової служби, але всі ми знаємо, в яких складних обставинах вони опинились. Допомога потрібна різна – моральна й фінансова. Передати слова підтримки можна, написавши листа на електронну адресу: psmodu@gmail.com з приміткою «Лист підтримки». Оскільки в останні дні мені як журналісту довелося напряму спілкуватися з військовими, які добросовісно, з честю виконують свій професійний обов’язок, не могла не пристати на пропозицію колег по перу.
З чого почати свого листа? Зі спогадів. Бо вони романтичні. Два десятки років тому дівчата до нестями закохувалися у військових. Це було модно і престижно. Під час дівочих посиденьок на перерві чи після уроків старшокласниці одна поперед одної загинали пальці, перелічуючи аргументи, через які варто виходити заміж саме за сержантів, краще, звичайно, за лейтенантів. Передовсім це можливість і бажання побачити світ. Поїхати подалі від дому. А окрім цього, згадувалися матеріальні вигоди, серед яких — економія на одязі для чоловіка-військового, про якого дбала держава. Як і про продуктові пайки, житло (нехай навіть спершу в казармі з подальшим отриманням власної квартири). Вочевидь, щоб дружини знічев’я на чужині не завили вовком, то й вони були охоплені соціальним захистом. Їм гарантували працевлаштування на місці проходження служби чоловіка.
Однак не кожній мрійниці доля дарувала місце проживання поблизу військового містечка. Одна з таких кмітливих придумала написати «Лист щастя» у військову частину з поміткою «Щасливому солдату». Отак воно закрутилося, це колесо листування... Хтось справді знаходив долю. Комусь достатньо було кількох листів, аби зрозуміти, що ідея не варта зусиль. Можливо, хтось, читаючи мого листа, хитро посміхнеться у вус: «М-да, було…».
Хто б міг подумати, що промайнуть роки і професія захисника Вітчизни стане непопулярною, нівелюється і сховається в тінь респектабельних і перспективних. Таких, як юрист, банкір, підприємець. Погодьтеся, зустріти в столиці військового в формі — все одно, що сажотруса (є такий забобон: якщо людина зустріне коминяра (занадто рідкісна професія), треба підійти до нього і доторкнутися рукою, а ще краще — відірвати ∂удзик з його камзола, тоді здійсниться будь-яка мрія).
Не так давно, напередодні Нового року, у вагон метро зайшов справжній військовий майор, як колись, у шинелі, при повній амуніції. ¢удзики і бляха блищать, як сонце. На нього, як на диво, роззявив рота увесь вагон. Як годиться офіцеру, сідати він не збирався. Тому для огляду витріщак був відкритий кілька станцій, поки пасажирів не побільшало. У мене промайнула думка підійти і відірвати на щастя гудзик. Та оскільки з дитинства поважаю цю професію, не стала посягати на святе в мундирі.
Сьогоднішні події змушують задуматись: чи не рано ми списали у непрестижні професію військового? Як допустили, що батьки змалку виховують хлопчиків, спрямовуючи їхнє світосприйняття не на патріотизм, а на те, як уникнути армії? Та й чи не зарано розформували військові частини, віддавши ласі території під забудову цивільними об’єктами? З вікон квартири щодня спостерігаю, як монотонно «вмирає» територія однієї зі столичних військових частин. Окрім усього іншого, дякую військовим і за це (за земельку, на якій виріс і мій будинок). За час подій, які відбуваються в країні, я разом з такими самими небайдужими колегами співпереживаю і вболіваю за тих, хто нині на варті наших кордонів. За тих, хто не думає про матеріальні статки, а справно несе службу. Віриться, що мода на шинелі і військових повернеться вже незабаром.