Вітаю слова Президента Віктора Януковича про передачу цього року головних важелів впливу регіонам. У зв’язку з цим сідаю писати лист тим керівникам, які мають впроваджувати реформи на місцях. І слова мої вони мусять почути передовсім через призму не великого, та й не малого — майже 14 тисяч жителів — селища міського типу Коцюбинське.
«Добридень, вельмишановний пане голово! Звертаюся із криком душі до Вас і тих, хто править балом у цьому тихому, огорненому лісом місці, яке з Києвом розділяють усього два кілометри.
Передовсім хочу відповісти на запитання, яке Ви, здається, жодного разу так і не поставили людям: як живеться в Коцюбинському?
Загалом непогано. Взимку я щоранку насичую легені чистим, ще не загазованим повітрям. Спитаєте, чому в цю пору? Бо в інші закупорюю міцніше вікна, аби не вдихати чаду від спалених торф’яників та листя. Отож потім позираю із вікна на новобудови, що швидко виросли тут за останні 4 роки, і поспіхом виходжу на вулицю, щоб дістатися автобусної зупинки. Іду обережно, неквапливо, та все ж кілька разів зустрічаюся обличчям (і не тільки) з асфальтом, вкритим льодовою кіркою та притрушеним гарненьким сніжком.
Ще кілька кроків — і я вже на зупинці (у черзі десь 20-та). Та автобуса, який за графіком має їздити кожні 10 хвилин, нема й нема... Ви, певно, не користувалися цим видом транспорту, тому й не вважаєте за доцільне збільшити кількість автобусів на добу, аби коцюбинський люд не їздив як оселедці у діжці...
А ввечері така сама біда. Виходжу на зупинці у Коцюбинському і ще довго пропускаю машини, аби безпечно перейти дорогу. Можливо, Ви не чули, та через відсутність у нашому селищі світлофорів і пішохідних переходів за останні три тижні особисто я була свідком двох аварій. Одна з них вразила найбільше — на перехресті зіткнулися дві автівки й автобус із людьми. Не знаю, чи були в той день там постраждалі, однак наступного дня на цьому самому місці пішохода ледь не збив автомобіль…
І ще. Хочу сплатити за житлово-комунальні послуги. В ощадкасі в черзі я 15-та. Та о 16.00 працівники заявляють, що мені стояти нічого. Мовляв, до 18.00 усіх прийняти не встигнуть — мусять здати інкасацію. Та чи це мої проблеми, пане голово? Я й так з роботи відпросилася раніше, то, може, ще й відпустку за власний рахунок взяти?!
До слова, в єдиному у нашій місцевості відділенні «Приватбанку» не маю права платити за телефон. Там кажуть, що для цього потрібна їхня платіжна картка. Напевно, ці правила створювалися лише для обраних — коцюбинчан, бо в Києві у мене приймають плату без карток.
…Знову падаю, бо темно вже надворі, а ліхтарі відмовляються освітлювати шлях. Заходжу в під’їзд і йду пішки на 9-й поверх, бо ліфт уже дихає ледь-ледь, а відпочивати в ньому бажання нема. Отут ще й пропало світло аж на три години, а разом з ним, до речі, й вода. Хотіла, звісно, подзвонити, щоб дізнатися, коли до будинку «прийде» сервіс, та майстер уже третій місяць вперто відмовляється полагодити мій стаціонарний телефон...
Ось так і живемо із дня у день. Тож загалом усе в нас нормально. Нюанси ж є завжди.
Та мені все-таки здається, що як тільки на коцюбинських вулицях з’являться снігоочисна техніка, ліхтарі, світлофори, переходи та правила, які не відрізнятимуть жителів селища від столичних громадян, ці два кілометри вже не здаватимуться нездоланною стіною.
Сподіваюся на Ваше розуміння, бо ж як центральна влада втілюватиме проголошені реформи у віддалених регіонах України, якщо вона не може впоратись із тим, що має поблизу столиці!?»