ВШАНУВАННЯ

Ліні Костенко вручено диплом почесного професора Національного педагогічного університету
імені М. Драгоманова

Задовго до події в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова з вуст у вуста передавали омріяну новину: «До нас на зустріч прийде Ліна Костенко! Уявляєте, від високої державної нагороди відмовилась (митцю не треба нагород, його доля нагородила), зате погодилася стати почесним професором нашого університету. Це ж така честь!»

І ось бажана мить настала. В актовій залі, як мовиться, яблуку впасти ніде. Усі в передчутті свята (що то за диво — її поезія!). Шановні професори одягають мантії, які надають події особливої урочистості. Зал затихає, а потім встає й вибухає овацією: у храм науки входить Королева поезії!

Цю зустріч ректор університету Віктор Андрущенко називає знаковою й доленосною. Адже почуте і пережите майбутні вчителі згодом передадуть школярам. А головне у праці педагога — віру, надію, любов — формує поезія, якій Ліна Костенко присвятила життя.

Вона не сприймає облуди і брехні, поставила перед собою важке завдання: звільняти свій народ від стану нитіння. За працю на важкій, але благородній ниві Вчена рада університету одностайно постановила вручити письменниці диплом почесного професора. Прийнявши його, лауреат Шевченківської премії Ліна Костенко виступила перед присутніми з імпровізованою лекцією.

Після неї довелося почути: «Ця зустріч — фамільна цінність. Спогад про неї передаватимемо з покоління в покоління». Однак це не все: зустріч пробудила думку, надихнула на творення добрих справ. Головне, щоб мрії й надії, викликані мудрим словом поетеси, перетворились на реальні дії в справі доброчинства. Адже саме до цього закликає поезія видатного майстра.

ПРЯМА МОВА

Ліна КОСТЕНКО,
лауреат Шевченківської премії:

— Бути почесним професором цього навчального закладу, в якому я навчалася, звичайно, не збиралась. Єдину «трійку» в житті отримала саме тут, бо втікала з лекцій у ботанічний сад. Але між колишнім педінститутом і нинішнім Національним педагогічним університетом велика різниця. Тут би я не втікала з лекцій і вчилася добре. Тому вважаю за честь бути почесним професором. Готова зустрітися з філологами. І не лише з ними. Бо в нас немає гуманітарної аури нації.

Кажуть, головне в житті держави — економіка, дешевий газ. Буде все це — тоді почнеться культура. Неправда. Згадайте, що великі твори народжувались не в комфортних умовах. А ми все чекаємо, що уряд створить їх для нас. Насправді ж потрібно стверджувати гуманітарну ауру нації. Без цього не буде визнання у світі. Над цим завданням і має працювати література. А вона — високовольтна лінія духу, що проходить через віки.

Світ ділиться на чуму і її жертв. Людська справа — не стати на бік чуми. У нас завжди був рух опору системі. Шістдесятники підняли високовольтну лінію духу. Хто вони? Ми хотіли з віків передати рух опору наступникам. Головне, щоб було кому взяти. Комерціалізація життя цьому не сприяє. Шістдесятники — не бунт покоління і не виклик часу. Якщо зробити щось певне, то й ви — явище. Шістдесятники не знали, що вони шістдесятники. Не можна давати собі звання. Ми несли лінію руху опору. Покоління не можна розподіляти на десятиліття. Це несправедливо. Одні спалахують швидко. Іншим життя не вистачає. В кожному поколінні багато всілякого. Тому оперуйте поняттями «плеяда», «когорта». Шістдесятники були когортою, поєднаною чесністю й повагою одне до одного. Потім усі сварилися.

Нам потрібно боротися за мову — перший елемент літератури. Шістдесятники багато зробили для цього. Тепер це губиться. Не бачу зараз солідарності й поваги одне до одного. Треба бути глибшими й поряднішими.

Шістдесятники вели високовольтну лінію духу. У наш час її не взяли. І це в омріяній державі. Чому так? Замість справи займаються ставленням до себе. Думаю, молодих це не зачепило. Між нами і наступними поколіннями — провал. Ми не можемо пробити комерціалізацію. Сподіваюся, молодь підхопить високовольтну лінію духу.

Сьогодні кажуть, що можна купити нову батьківщину. Дуже боляче. Щоб купити нову, треба продати стару. Це нечесно. Можна прожити без вугілля, а без совісті — ні.

Коли з’являться люди, які нічого не боятимуться, крім ганьби України, тоді буде лад. Сподіваюся, це будете ви, сучасна молодь.