90-РІЧЧЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ РЕЖИМУ САНАЦІЇ У ПОЛЬЩІ
ПРАВДА. У лютому 1925 року загін польських регулярних військ атакував радянську прикордонну заставу поблизу містечка Ямполь. Керівництво СРСР навіть підготувало ноту протесту з цього приводу, коли несподівано з’ясувалося, що нападниками були переодягнені у чужинську форму більшовицькі бойовики, яких масово переправляв на територію сусідньої держави Закордот (від українсько-російської назви «Закордонний отдел») для дестабілізації ситуації на західноукраїнських землях, що належали Польщі.
Нині не прийнято згадувати, що в 1920-х вогонь міжнаціонального протистояння на Волині й Галичині між переважно українським місцевим населенням та польськими властями розгорався за активної участі радянських спецслужб. Напрочуд промовистий факт, що ідеологами інспірації цього стали уродженці Саратовщини етнічний німець Емануїл Квіринг та Османської імперії етнічний болгарин Християн Раковський, які волею Леніна поперемінно були очільниками УСРР.
Через тодішній радянсько-польський кордон масово йшли гроші, зброя і вже згадувані загони «партизанів», навчених й екіпірованих на секретних базах Закордоту. Більшовицькі емісари свідомо відмовлялися від комуністичної риторики на користь суто української націоналістичної, тимчасом як перевдягнені в польську військову форму чекісти тероризували місцеве населення. Результатом стала дестабілізація ситуації у Західній Україні, що призвело до анулювання вже обіцяних прав самоврядування Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам та дозволу на користування в адміністративних органах нарівні з державною польською ще й українською мовою.
Не меншим головним болем, ніж криваве міжнаціональне протистояння на «східних кресах», стала масова корупція у структурах влади відродженої Польщі. Не уник цієї біди навіть Сейм, який, за образним висловом Юзефа Пілсудського, перетворився на кубло «політичних повій і злодіїв».
Відійшовши ще в 1922 році від активного політичного життя, фактичний національний лідер поляків через чотири роки змушений був констатувати: «Із Сейму на країну розливалася хвиля бруду і моральної гнилизни. Депутати, трактуючи своє обрання не як обов’язок сумлінно і самовіддано працювати на благо держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, ще гірше, для збивання капіталу і особистої кар’єри, створили справжню кліку, яка, немов огидний павук, охоплювала своїм павутинням усю країну. Наростала хвиля корупції, натовпи аферистів і спекулянтів опанували державний апарат і його установи».
Саме це спонукало Пілсудського 12 травня 1926 року втрутитись у ситуацію й запровадити так званий режим санації (оздоровлення) країни, який радянські історики трактували як державний переворот та запровадження особистої диктатури «лідера білополяків». Насправді на відміну від кривавої більшовицької революції, яку аж до 1927 року в СРСР офіційно іменували «жовтневим переворотом», збройне протистояння у Польщі обмежилося триденними боями у Варшаві, під час яких загинуло 250 військових і 164 цивільних.
Такою була ціна порятунку молодої країни від тотальної безвідповідальності й корупції, що дало змогу Польщі лише за 20 років відродженої державності залишити помітний слід у світовій історії. Натомість в Україні навіть напередодні 25-річного ювілею виправдовують численні помилки і прорахунки проблемами становлення, яке занадто затяглось і загрожує перерости у хронічну інфантильність.
80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА МАРЧУКА
Гірка відвертість митця
МОРАЛЬНІСТЬ. Один із найвідоміших українських художників, якого експерти вписали до престижної «сотні геніїв сучасності», обмовився, що не вважає українців працелюбними. Мовляв, нью-йоркське метро від 9-ї до 16-ї години напівпорожнє, бо більшість людей на роботі. Натомість у Києві весь день у громадському транспорті не проштовхатися.
Гірко це визнавати, однак митець має рацію. Та на відміну від заможних країн, де робота гарантує достойний рівень життя, про Україну цього не скажеш. Саме в цьому головна причина феномена, який так вражає незвичне око.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА БУЛГАКОВА
«Українофоб» із чесним серцем
ПОГЛЯД. Так само, як мало хто із глядачів кінокомедії «Іван Васильович змінює професію» звертає увагу, що її знято за мотивами п’єси Михайла Булгакова, біографи «видатного російського письменника» зазвичай не акцентують на тому, що із 49 років його життя майже 30 минули в Києві, який митець шанобливо називав просто Містом. Тут він народився, навчався, написав перші фейлетони до популярних тоді серед гімназистів рукописних журналів, здобув фах лікаря, одружився, а потім неодноразово приїздив із Москви на малу батьківщину, що була для Майстра «найкращим місцем у світі».
«Ах, які зорі на Україні!» — ностальгійно згадував Булгаков. Навіть зображений у романі «Майстер і Маргарита» прадавній Єршалаїм (Єрусалим), на переконання першої дружини письменника Тетяни Лаппи, він змалював за образом Кам’янця-Подільського, де в роки Першої світової війни служив лікарем у шпиталі Червоного Хреста.
Приїзд митця на відпочинок до тоді провінційного Житомира в липні 1937 року, коли саме розкручувався маховик великого терору, цілком вірогідно, врятував життя письменника та його Маргарити, яка до одруження із Майстром мала близькі стосунки із згодом репресованим маршалом Тухачевським. До речі, напрочуд красномовний факт, що дружина начальника штабу Московського військового округу Олена Шиловська, яка стала прообразом головної героїні роману, проміняла життя із заможним і впливовим чоловіком-генералом на союз із її новим обранцем-літератором саме у трагічному для нього 1929 році, коли п’єси драматурга опинилися під забороною.
Порятунком став нині широковідомий лист Булгакова до Сталіна, телефонний дзвінок від якого пролунав у квартирі письменника 18 квітня 1930 року — наступного дня після багатолюдного похорону Володимира Маяковського, доведеного до самогубства компартійними чинушами. Найімовірніше, вусатий вождь, який тоді ще не став одноосібним правителем держави, вирішив, що повторення аналогічної трагедії йому не на користь. Утім, на відміну від написаних до того «Білої гвардії» й «Собачого серця», новий підцензурний період творчості письменника перетворився на час виживання, а пронизливий роман «Майстер і Маргарита» народився без жодної надії на публікацію.
Нині не бракує звинувачень Булгакова в українофобстві, оливи у полум’я яких підлила лжебулгаковська багатосерійна екранізація «Білої гвардії». Насправді цю антиукраїнську пропагандистську агітку, зняту в Росії ще до початку агресії проти нашої країни, поєднує із першоджерелом лише сюжетна лінія, в чому неважко пересвідчитися, перечитавши твір.
Особливу увагу варто звернути не стільки на детально передані автором настрої білих офіцерів, щиро переконаних, що росіян в Україні «тероризують» «гнусным языком, которого и на свете не существует», скільки на авторські ремарки після цих шовіністичних скетчів та власне ставлення письменника до «верных сынов своей подсолнечной (чи то від Сонця, чи то соняшників. — Авт.), жаркой Украины… ненавидящих Москву, какая бы она ни была — большевистская ли, царская или еще какая». Як уточнює Булгаков, ідеться не про окремих фанатиків, а десятки тисяч патріотів, яких очолили «народные учителя, фельдшеры, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, штабс-капитаны с украинскими фамилиями… все говорят на украинском языке, все любят Украину».
Зрозуміло, що вихований у дусі великодержавного шовінізму етнічний росіянин Булгаков не був прихильником національно-визвольних змагань чужого для нього народу. Однак можливо, навіть усупереч власній волі він став сумлінним художньо чутливим і талановитим літописцем своєї епохи. Особливо важливо, що йдеться про чесні свідчення за великим рахунком вороже налаштованого очевидця, який зокрема захоплено описав парад на Софійській площі Києва українських військ — «ситих, обутих, одягнених у кожухи».
Натомість кардинально іншими постають на сторінках «Білої гвардії» одноплемінники письменника — «журналисты, московские и петербургские, продажные, алчные, трусливые», «члены Государственной думы, б… со звонкими фамилиями» та більшовицькі провокатори, методи «роботи» яких мимоволі змушують згадати про «російських активістів» під час уже путінської спецоперації із просування «Новоросії» в Україні.
75-РІЧЧЯ СКАНДАЛЬНОГО ПРИЛЬОТУ ДО МОСКВИ НІМЦІВ
Мор серед переможців
ПАМ’ЯТЬ. На відміну від американця Руста, легкомоторний літак якого нахабно приземлився просто на Красній площі у Москві 28 травня 1987 року, аналогічний переліт тримоторного військо-транспортного (!) «Юнкерса-52» залишився таємницею для громадян СРСР. Секретний наказ наркома оборони від 10. 06. 1941 р. №0035 «Про факт безперешкодного пропуску через кордон літака Ю-52» впродовж десятиріч старанно замовчували, бо він дощенту руйнував міф про «всебічне зміцнення обороноздатності країни перед війною».
Нині стверджують, що Сталін зробив негайні висновки із несанкціонованого перельоту гітлерівського «Ю-52» через півкраїни та його приземлення 15 травня 1941 року в Центральному аеропорту Москви. Мовляв, за це поплатилися життями начальники ПВО і ВПС Герої Радянського Союзу Григорій Штерн і Яків Смушкевич. Однак воліють не згадувати, що обох тихцем розстріляли в яру під тиловою Самарою 28 жовтня 1941-го, коли кожен бойовий льотчик і тим більше досвідчений командир був на вагу золота.
За такою логікою можна оголосити справедливим винесений 11 травня 1946 року вирок у справі авіаторів, коли репресували наркома авіапромисловості Шахуріна, командувача ВПС Новікова та десятки керівників, рангом нижчих. Насправді Сталін нещадно розправлявся з тими, хто міг засвідчити його прорахунки чи претендувати на роль переможців у війні, яку буцімто виграли виключно завдяки геніальності вусатого вождя.
Сторінку підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)